Дядечко на ім’я Бог

У божевільні я пробув, як порівняти з іншими, недовго — всього рік. За цей час я познайомився з величезною кількістю непересічних особистостей і тричі став абсолютним чемпіоном із шахів усіх трьох поверхів. Таких осяйних висот майстерності в божевільні ще ніхто не досягав, тож мені є чим пишатись. Щиро кажучи, шахи залишили мені якщо не життя, то здоров’я — точно. Якби головний лікар Федорченко не був фанатом цієї чудової гри, мене б точно або забили електрошоком санітари, або закололи димедролом медсестри. Та головний лікар любив шахи: на щастя, ця обставина з’ясувалася при першій же розмові, до того ж пан Федорченко був освіченою людиною, цікавився місцевою політикою й інколи читав газети, тобто знав, із ким має справу. Ми порозумілися, і цей рік я прожив наче на курорті суворого режиму.

Добре пам’ятаю перший ранок. Голова гула, тіло затекло, після того як я втратив свідомість, мене прив’язали до ліжка. «О, це знайома ситуація!» — подумав я і посміхнувся.

— Тут небезпечно усміхатися! — сказав раптом сусід. Я думав, що він спить, бо чоловік сумирно лежав на спині із заплющеними очима.

— Чому? — У роті пересохло і дуже хотілося пити.

— Це не схвалюється.

— Не схвалюється ким?

— Санітарами. Вони тут найголовніші. Якщо не хочете неприємностей, то краще їм подобатися.

Ну, це також знайома класична ситуація: фільм Мілоша Формана «Політ над гніздом зозулі» я дивився тричі...

— А чи їм не однаково, усміхаємося ми чи ні, ми ж однак психи?

— Повірте, юначе, пропорція нормальних і психічно-хворих людей тут аж ніяк не більша, ніж на волі. Люди там, — він акуратно махнув головою в бік вікна, — дуже лестять собі, коли насміхаються над цим благородним закладом і його мешканцями.

Справді, чоловік не видавався психічнохворим. Нарешті, я й сам — абсолютно здорова людина!

— Мене звати Георгій Іванович, — продовжував розповідати сусід, — я колишній головний інженер нашого електромеханічного заводу. Пробачте, не можу потиснути вашу прив’язану руку: заради вашої ж безпеки вам краще вдавати сон... Потрапив сюди дуже банально. Написав заяву в прокуратуру з приводу паркану... Розумієте, старий паркан — чотири кілометри по периметру, два двадцять заввишки, у дві цеглини завтовшки — розібрали, а новий, металевий, поставили. І я запитав у прокуратурі, куди ж діли ту цеглу зі старого паркану? Розбирали ж акуратно, цеглини вантажили на машини, кудись везли... Куди? Розумієте, це нашого директора робота, це він украв нашу цеглу! (Такий наївний чолов’яга цей Георгій Іванович. Скоро в них украдуть цілий завод — і нічого.) Я раз прийшов у прокуратуру, вдруге — мов об стіну горохом! Ну, покричав там трохи на них, не без цього, а вони мене — сюди. Запхнули геть з очей. Це все директор наш влаштував...

— І довго ви вже тут?

Георгій Іванович нишком дістав із-під подушки кишенькового календаря.

— Так, сьогодні в нас... сьогодні в нас — восьме березня, оце так! Пробачте, я на хвилинку, лише дам санітарам грошей купити моїй дружині квітів: вона обов’язково сьогодні прийде! — прошепотів він схвильовано, тихо підвівся з ліжка і подріботів у санітарську.

Багато хто думає, що життя в божевільні якесь незвичайне. Це не так — звичайне життя, таке ж саме, як і на волі. Хіба що менше клопоту через кусень хліба, менше турбот, зате багато питань і проблем через деякий час стають настільки простими і зрозумілими, що залишається тільки дивуватися, як вони взагалі могли тебе турбувати. Загалом, там можна провести досить пристойно все життя.

— Так от, якщо рахувати точно... — Мій сусід знову повернувся на місце. — Мене забрали... сімнадцятого квітня 1998 року, а сьогодні — восьме березня 2000-го. Скоро вже як два роки.

— Скільки? Два роки?! Як це може бути? Ви ж цілком нормальна людина! — Я ледь не підстрибнув до стелі разом із ліжком. Насправді я розраховував, що максимум через тиждень вийду на волю, бо не можна ж тримати в божевільні психічно нормальну людину більше тижня, правда?

— Я вам про що?! Та наш головний лікар вважає, що психічно нормальних людей не існує взагалі, тому ув’язнення тут — чудова нагода підправити психічний стан. Який час ви пробудете тут, це тільки він вирішує. Лікар вважає, що психічно нормальну людину можна виховати тільки в божевільні. Він підводить під це суто медичні аргументи і наукову базу — здається, він кандидат наук...

Мені стало зовсім моторошно. Я важко зітхнув і заглибився у невеселі думки.

Нарешті тихий час скінчився, і санітари ввімкнули проводове радіо. Палату заповнив нудний голос президента, який віщував про стабільність та демократію. Раптом у приймач полетіли капці. «Вимкніть цього підараса! — закричав чолов’яга з ліжка у правому куті палати. — Вимкніть цього підараса!»

— Хто це? — запитав я.

— А, це Горбачов. Не звертайте уваги. У нас і Кравчук є.

— А Наполеон є?

— Ні, Наполеона немає. Своїх вистачає.

— А чому Горбачов?

— Дрібний партійний керівник у минулому. Зсунувся з глузду через розпад СРСР, ненавидить Горбачова. Каже, що якби він був Горбачовим, то такого б не сталося. І одного ранку вирішив стати Горбачовим: поголив голову, намалював родиму пляму на лобі і став проголошувати перед дзеркалом промови: мовляв, перебудова закінчилась, гласності гаплик, відкриваємо нові концтабори, Солженіцина і всіх інших євреїв — розстріляти...

— Хіба Солженіцин єврей?

— Хіба суттєво? Побутове рукоприкладство і, звичайно, алкоголізм призвели до ось таких наслідків. Бачите, щойно вмикають радіо і передають Кучму чи Верховну Раду — він капцями кидається. У нього їх там ціла купа під ліжком, спеціально на цей випадок. Санітарам дуже подобається. А в цілому — милий чолов’яга. Читає багато. Переважно старі газети, матеріали партійних з’їздів, виступи Брежнєва, Сталіна і таке інше: йому їх спеціально донька приносить.

— А мене коли відв’яжуть?

— Як головний лікар прийде. Він має призначити лікування і режим.

— А коли він прийде?

— Не знаю. Може, сьогодні. А може, завтра. Важка робота.

— Я в туалет хочу.

— Терпіть. Через півгодинки санітари підуть різатися в карти, спробую вас тихенько відв’язати. Якщо не помітять до вечора, то зможете пересуватись без перешкод.

Знайомство з головним лікарем відбулося наступного ранку. Близько шістдесяти років, високий, з невеличким животом, інтелігентного вигляду, із сивою шкіперською борідкою, але абсолютно лисий — як яйце, родом звідкись із Вінниччини, говорив українською тихо і правильно, носив стильні окуляри з тонкою металевою оправою. Він зустрів мене радо, запитав, як я себе почуваю, і запропонував кави. Це було не зайвим. Кава в нього смачна, а смачну каву треба пити не поспішаючи, та я вихилив чашку чи не одним ковтком, мало не обпікши язика, і не став тягти кота за хвіст: «Я тут надовго?» — «Так», — упевнено відповів він. Потім ми багато говорили про життя і шахи, зрештою головний лікар продемонстрував мої нотатки. Місця, де головний герой розмовляв з янголами в потязі, притому один янгол був глухий, а другий — сліпий, були підкреслені червоним.

— Бачите, — сказав лікар, — враховуючи цей текст, можна тримати вас тут хоч до кінця світу!

— А він буде?

— Хто?

— Кінець світу.

— Якщо я додам до історії хвороби і цю нашу розмову, то кінець світу ви взагалі пропустите.

— Але це ж твір, оповідання, це — література! — я був здивований, розлючений і збентежений.

— Це там, на волі, література. А тут, у божевільні, — історія хвороби. Діагноз. Маніакально-депресивний синдром, психоз, якщо на те буде ваша ласка. Вам усе зрозуміло?

Ви були коли-небудь у лікарні для психічнохворих, хоча б на екскурсії? Думаю, що навряд. А шкода. Там є на що подивитись, повірте на слово. Уявіть собі хоча б нашу палату — невеличку, п’ять на вісім метрів, де майже впритул одне до одного стоять ліжка. До деяких прив’язані люди: не факт, що ці люди божевільні, але вони майже весь час знаходяться під впливом різних препаратів, тому рідко перебувають в адекватному стані. У нашій палаті лікується, так би мовити (бо насправді ніхто тут нікого не лікує — все зводиться до пігулок, які ті, хто ще при тямі, ховають під язика, а потім спускають в унітаз), не менше п’ятнадцяти людей. На вікнах — ґрати, вікна ніколи не відчиняються, навіть кватирки, тому, особливо влітку, тут зовсім нічим дихати. Лише уявіть це, лише на одну хвилинку: і це при тому, що особиста гігієна в більшості мешканців на досить низькому рівні, ну, ви розумієте, про що йдеться... Тут само лежать і справді хворі, деякі з них буйні, але не дуже: справжні буйні зачинені в підвалі, до них рідко хто заходить, там стоїть справжня смердота. Вони прив’язані до ліжок, і відв’язують їх лише в разі крайньої потреби: щоб звільнити палату для санобробки, коли виносять небіжчика. Є й індивідуальні камери, за них родичі приплачують. Інколи вночі санітари випускають бідолах до загальної палати — побавитись. Це хворі з агресивними сексуальними розладами, тобто маніяки. Санітари не балують хворих прогулянками: територія навколо лікарні обведена не дуже високим парканом, тому головний лікар підтримує ініціативу молодшого медичного персоналу — надзвичайні пригоди нікому не потрібні, краще ловити левів, що втекли із зоопарку, ніж психів.