Дядечко на ім’я Бог

Взагалі, я чудово прожив ті роки — вільний, забезпечений. Я збудував дім і придбав спортивний автомобіль, водний мотоцикл, а потім і катер, розтинаючи хвилі, збирав по пляжах місцевих красунь і міг дозволити собі майже все. У мене з’явилося багато впливових друзів — їх завжди багато, коли в тебе є гроші. Але гроші — лише засіб, я далекий від того, щоб ставити знак рівності між грошима та свободою, навпаки, радше гроші можуть стати нашийником, ланцюгом, намордником — чим завгодно, тільки не свободою, — тому я позбувався їх легко — як і здобував.

Минуле потроху забувалося, але я і сам не ліз на люди, залишаючись у затінку міфічного громадського чи якогось там іншого життя, міфічність якого особливо добре розумієш, смакуючи життя потаємне. Я кохав жінок, плював на політику, звільняв улюблене місто від зайвого металу, словом, жив, як хотів. Лише одне мене не задовольняло — я не міг лишити свою армію більше ніж на добу. За бомжами, наркоманами й іншими добродіями треба весь час наглядати, інакше виникають проблеми. Якось я поїхав на тиждень відпочити до Криму, лишивши замість себе Горбачова, а коли повернувся — застав своїх солдатів вкрай деморалізованими і розпещеними. Що найгірше, я не міг їх покарати: вони ж як діти — слухалися тільки мене, свого генерала! Отже, я не почувався вільно повною мірою, до того ж рано чи пізно металевому бізнесу таки мав прийти кінець, і я мав думати про майбутнє. Поки жива баба Настя, я не міг нікуди їхати з міста, але це мене не обтяжувало, навпаки, бабця моя чи не єдина рідна душа в світі. Ну, а потім... Потім я подумував над тим, щоб, зібравши грошей, виїхати за кордон. Я присвячував багато часу вивченню еміграційного законодавство західних країн, вивчав англійську мову з репетитором, готував документи. І все б так і сталося, якби не ті кляті афіняни. Якби давні греки знали, чим закінчиться діло, клянусь, вони б забили камінням того, хто придумав демократію!

9. Майдан

Коли в родині часто сваряться, діти мають звичку крутитися дзиґами, ніби суфійські дервіші, що створюють навкруг себе захисне енергетичне коло. Коли хочуть захиститися дорослі, вони збираються натовпом на площах і кричать однакові слова.

Коли я ступив у те коло на Хрещатику, то мало не розплакався. Ви знаєте, я далеко не сентиментальна людина, але тоді все відбувалося саме так: я дивився на море людей, які стояли на морозі тут, на київському Майдані, які приїхали з усієї країни — навіщо? — у їхніх серцях клекотала жага справедливості, віри й любові — я справді мало не розплакався...

Тепер про Майдан не годиться говорити вголос — ті дні тепер згадують так, наче продають пляшку горілки з-під прилавка, як то було під час горбачовського «сухого закону». Мовляв, ну, стояли, ну, перемогли, і що з цього? Нас продали, все виявилося марним і таке інше. Але ж мене туди привело не жадання політичної перемоги і справедливості, мене туди привела любов. Так, любов! Ще ніколи в житті я так палко не любив людей, як у ті три тижні. Майдан — зовсім не політика, Майдан — загальна акція всепрощення й любові до ближнього, коли люди були щасливі лише з того, що нарешті з’явилася нагода виявити найкращі риси. Саме за любов, усмішки, радість, щастя — я і люблю його. За те, що доля нарешті дала людям можливість побути самими собою, а не за якусь там примарну політичну справедливість чи закон. Я люблю Майдан за сплеск нечуваної в наш час людяності. Справжнє диво, хай воно тривало недовго і аж ніяк не змінило політиків та державу на краще, не змінило і людей, які швидко все забули, — але ж це люди, тут нічого не поробиш. Я щасливий тільки з того, що я це бачив, що я це відчув, що я там стояв, що я тепер знаю, якими насправді людяними можуть бути люди, якщо їм випадає такий шанс. Майдан змінив моє уявлення про людину. Змінив і ствердив переконання, що в кожному з нас, умовно кажучи, є два кольори, наприклад, чорний і білий — у буденному житті вони дають переважно сірий, але якщо навколишнє середовище — соціальне, культурне, духовне — біле, то й у людини переважує світлий бік. Біда лише в тому, що, зазвичай, кругом сіре або чорне: ці кольори культивувати значно легше і вигідніше, з них більше матеріального зиску. А люди як суто біологічні істоти підсвідомо мімікрують, пристосовуючись до навколишнього середовища, до кольору, який їм дає значно більше шансів на виживання та продовження роду — закон виживання виду. Мало хто може піднятися над ним, тому і не треба нікого судити, цей біблійний вислів я розумію саме так.

А все почалося з того, що над моєю армією нависла загроза безробіття і, як наслідок, банкрутства. Перед президентськими виборами на місто, яке, наче перепрошуючи за все інше, годувало нас уночі зі своїх зморщених рук металом, накотилася навала, брутальна і нагла. Вісті, які доповідали нічні дозорні, ставали занадто невтішними. У місто завезли на автобусах людей зі східних та південних регіонів країни. Їх розселили по гуртожитках та базах відпочинку, але заїжджі не збиралися там сидіти й чекати, поки відкриються виборчі дільниці. Вони гуляли містом, гуляли бучно й нахабно, вони почувалися справжніми господарями: десять бійок, кілька пограбувань у самому центрі міста, в гуртожитку технікуму харчової промисловості зґвалтовано двох дівчат. Міліція в перебіг подій демонстративно не втручалася і ніяких заяв від постраждалих не розглядала. Менти казали буквально таке: «Хай роблять, що хочуть, і вшиваються якнайшвидше. Їх тут п’ять тисяч, і всі вони тридцять першого жовтня мають проголосувати, і то не один раз. Тому, якщо буде треба, ми їх навіть охоронятимемо. Це політика, не лізьте туди...» Наші уславлені місцеві бандити залягли на дно. Вони здали місто, здали свою територію чужинцям — це політика, і вони традиційно не лізли туди. Але ці п’ять тисяч чужинців плювали їм в очі, а вони стояли і втиралися, виявляючи безпорадність і нікчемність, свою рабську сутність. Така поведінка наших аль-капоне і луків лучано мало кому сподобалася. Не кажучи вже про ментів і прокурорів, які кинули робити навіть свої комерційні справи, зосередивши увагу на виборах. Усе в місті й області підпорядкували цій меті. Курирував процес уславлений бандит і фальсифікатор, голова обласної адміністрації, мій особистий недруг пан Щ. Він і його люди відкрито агітували за провладного кандидата, майже ніхто не приховував, що голови, секретарі і члени виборчих комісій підкуплені — жахлива атмосфера: здавалося, що в повітрі кожної години меншає кисню.

Але ж нам потрібен був спокій, спокій і порядок, які гарантували заробіток. Я відмінив нічні рейди: безглуздо і небезпечно посилати людей на завдання — днями сидів удома і дивився телевізор. Я думав, що ось і прийшов час, коли треба приймати рішення: спочатку Польща, а там поруч уся Європа — тільки вибирай. Грошей вистачало — мені пообіцяли винайняти квартиру за пристойну ціну в Кракові, — залишалося визначитися, коли саме їхати. І тут пролунав телефонний дзвінок. Якби я не підняв тоді слухавки, то сидів би тепер не тут, на даху, з вибухівкою, розповідаючи вам цю історію, а десь у Берліні, Відні чи Барселоні, посьорбуючи каву й ласуючи пухким кренделиком. Але я підняв.

— Алло, Максе, Ковтун турбує.

— Привіт, Володю. Що трапилось? — я і сам хотів йому дзвонити, щоб владнати свої справи у банку.

— Чуєш, генерале, є тут одне дільце... — невпевнено сказав він. — Треба терміново зустрітися.

Через годину він уже розповідав мені про колегію при голові обласної адміністрації: «28-го тут буде “Ющ”. Передбачається, що на площу прийде багато людей. Губернатор Щ. поставив завдання — зірвати мітинг будь-якою ціною. Для цього в натовп запускається тисяча донецьких, із тих, хто приїхав напередодні, на кожного начеплять значок із зображенням голубів, щоб могли ідентифікувати один одного. Вони мають спровокувати в натовпі безлад, бійки та паніку, а на сусідніх вулицях в автозаках чатуватимуть «Беркут» і «Грифон» при повному «параді». Уяви цю кашу: прийдуть жінки, діти, пенсіонери... Проллється багато крові!» — «Звідки інформація?» — запитав я. «Наші менти сказали. Вони не хочуть виконувати наказ. Треба щось зробити...» — «Наприклад?» — «Я не знаю. Якось повідомити Юща або його охорону — хай відмінять мітинг... Ці ж не зупиняться ні перед чим!» — «До речі, скоро зайду до тебе в банк». — «Жодних проблем», — сказав Ковтун на прощання і нервово потиснув руку. «Чому ти звернувся саме до мене?» — «Ти ж генерал. Ти маєш щось придумати! Нам вони не повірять!» — «Це точно! Вам узагалі ніхто не повірить! Хіба що я... »

Ну, і що я мав робити? Двадцять восьме — завтра. Чесно кажучи, мені було байдуже, хто стане президентом у цій країні, бо на мене вже чекала інша: стабільна, багата, спокійна. Взагалі, я міг втрутитись і попередити охорону Юща: у мене залишилися старі зв’язки в Києві ще з 99-го. Звісно, про це стане відомо панові Щ., але якраз саме на це мені наплювати, я для нього недосяжний із відкритим «шенгеном» у паспорті... Так я довго розмірковував, лежачи на дивані і читаючи Переса-Реверте, поки нарешті не опинився увечері двадцять восьмого жовтня 2004 року на мітингу. Удень я зустрівся з начальником охорони Юща і детально розповів тому про ситуацію. Хтось дарма сподівався, що мітинг відмінять — на площу прийшло щонайменше сімдесят тисяч, а сімдесят тисяч людей відмінити можливо лише кулеметами. Ющ, як завжди, запізнювався, але в повітрі всі півтори години очікування стояла неймовірна, приголомшлива тиша — якби пролетіла муха, усі почули б, — люди чекали на нього майже мовчки, лише інколи пошепки обмінюючись думками. Ви лише уявіть: теплий жовтневий вечір, площу, до краю заповнену людьми, їхні обличчя доброзичливі, всі усміхаються, їх об’єднує один великий мовчазний протест, внутрішній протест, який вони накопичували довгі роки, який вони змушені були приховувати і який нарешті перестав бути їхньою таємницею — вони прийшли сюди поділитися нею з іншими і привітати свого месію, свою надію. На що? Це вже інше питання. Я вперше на віку прийшов на такий мітинг, взагалі, на будь-який мітинг, і був вражений: скажу чесно, я не очікував побачити нічого подібного. Нарешті приїхав Ющ, і тоді я вперше почув цю велику колективну молитву, це велике могутнє слово, яке одночасно вигукували сімдесят тисяч людей: «Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!» Я не кричав, я стояв, як у сні, і перед очима пролітали кадри з мого попереднього життя, з моєї журналістської давнини. Отак я все і вирішив, пославши куди подалі плани, які турботливо виношував. Я не міг залишити своє місто просто так, я мав щось зробити, і я знав: якщо цього не зроблю, то все життя шкодуватиму. До того ж я мав і суто особисті мотиви: усе, що зі мною відбувалось в останні роки, сталося з чиєїсь волі, і я здогадувався з чиєї. Лише одне було не зрозуміло: якщо в божевільню мене засадив Щ., то яким чином я звідти вийшов? Він же весь час перебував тут, нікуди не зникав, командував парадом на білому коні, то чому ж мене випустили? Це не вкладалося в логічну схему, тут ховався якийсь прокол, похибка, не вистачало однієї деталі, можливо, однієї людини. То хто ж ця людина?!

Чесно кажучи, я був поганої думки про місцеву політичну опозицію. У недалекому минулому комуністи і партократи, які відчули смак свободи, передусім свободи красти гроші, перехрещені віяннями часу в демократів та патріотів, виявилися нездатними протистояти системі. Бо, власне, самі складали її частку. Просто життя так розпорядилося — карти випали так, що їх відсторонили від корита. Їхня опозиційна система працювала за такими ж законами, як і система влади, тому вона не мала шансів. Мене навіть не надихало те, що в місто — робити вибори Ющу — повернувся головний опозиціонер і капіталіст, який ще в 2001 році втік із країни. Його не дуже шанували і в народі, бо пан Х. у середині дев’яностих очолив обласну адміністрацію за особистим розпорядженням президента Кучми, а Кучму тут не любили. Хоча де його любили? Новий голова приїхав із південного портового містечка, керував довго і наробив чимало недобрих справ, аж поки його не змінив на посаді губернатора Щ., з яким вони зійшлися в шаленій битві за владу і гроші. Пан Х. програв — і перейшов до опозиції; переслідування надали йому ореолу борця за справедливість. Тепер він очолив виборчий штаб опозиції, інколи виступав у газетах: у телевізор його не пускали.

Я добре розумів, чого треба таким людям від життя. Але я наважився на власний вчинок не заради них і не заради Ющенка — навіть не заради людей, які стояли на площі. Я кинув свій особистий виклик системі. Я волів створити свою, побудовану за іншими законами і правилами, просту й ефективну, але міцну і гнучку, де основну роль мали відігравати не влада, посади чи гроші, а воля і дух, — таку систему, яка переможе, перегне, передушить їхню. Я знав, що я можу побудувати таку систему, я мав довести, що будь-яка матеріальна система, навіть наймогутніша, — лише частина іншої, значно більшої. Вона існує латентно, хай і в нашій уяві й уяві Всесвіту, але існує — її лише треба відтворити. По суті, це була одвічна боротьба духу з матерією, в якій на короткий час переміг таки дух. На досить короткий, зазначу.

Творити і створювати можна в будь-якому стані і в будь-який час. Але значно простіше це робити, коли в тебе є гроші. Ними ти можеш схилити на свій бік людей і, головне, вибудовувати свій задум незалежно від когось. Ти приходиш, платиш гроші за свої правила гри — все інше дрібниці. Хоча є одна маленька, але важлива деталь — люди працюють не лише за гроші. Тому ти маєш створити умови, за яких вони відчуватимуть свою значущість. Це просто, бо люди не тільки жадібні, а й марнославні. Вони навіть не приховують своїх вад, тож скористатися ними — ваш обов’язок. Якщо, звісно, ви розраховуєте на гідний результат. Тому в мене не виникло складнощів із власником місцевої радіостанції. Я прийшов і запитав, скільки коштує година реклами, — він сказав. «Тоді я купую двадцять чотири години!» — «Скільки?!» «Двадцять чотири години поспіль. Тобто добу. Яка знижка на такий обсяг?» Ми домовилися і за ціну, і лише потім я сказав, що купую двадцять чотири години з дев’ятої ранку тридцять першого жовтня по дев’яту ранку першого листопада. «Ні! Ні! І ще раз ні!!!» — «Ти вже взяв гроші. І я даю тобі особисто зверху ще десять тисяч баксів. На транспортні витрати. Ти стільки за рік не заробиш!» — «Нас закриють!» — «Усе буде добре, не переймайся, ми переможемо. А якщо ні, то вас справді закриють. Або заберуть радіостанцію за копійки. Чи не так?» Він був не дурний: «Так. А як називатиметься програма?» — «“Нічний дозор”». — «Це ж таке кіно!» — «Це картина Рембрандта, йолопе! Скажи своїм людям, що на цей час я тут головний, і їдь якнайдалі з міста. Не забудь вимкнути мобільний телефон!» Так ми й домовились: він бере гроші і вшивається, а я приймаю на добу в управління радіостанцію. Далі склалося взагалі чудово. Ніхто й подумати не міг, що тут взагалі хтось здатен розтулити пельку. А ми розтулили — і як! Я міг би довго розповідати, як уранці тридцять першого жовтня наша програма раптом вийшла в ефір, інформуючи про перші фальсифікації, як одразу ж почали телефонувати люди з виборчих дільниць, як самовіддано працювали журналісти і студенти-волонтери, як піднялися духом, слухаючи «Нічний дозор», члени виборчих комісій і судді, як нам кинули газову шашку у студію і ми валялися на підлозі й блювали, зокрема і вагітна діджейка Наталя, як дзвонили з погрозами, як люди, геть відкинувши страх, прийшли до виборчих дільниць і вимагали протоколи з результатами до самого ранку, як вони, знаючи підступність влади, блокували територіальну виборчу комісію, як селяни з вилами зустрічали автобуси з фальсифікаторами і заганяли їх щонайдалі, як люди власними тілами захищали виборчі урни від бандитів, відвойовуючи кожен голос, кожен бюлетень, і підлога сільського клубу була залита кров’ю, як менти оточили районний центр, нікого туди не пропускаючи, — там ішла справжня різанина, але спостерігачі не здалися навіть під бейсбольними битами, — тієї доби наше місто і наша область здійснили справжній подвиг. Подвиг, на який ніхто не очікував. Смішно, але першим із виборчої дільниці 31-го ввечері у студію додзвонився Федорченко. «Привіт, генерале! — напівтверезим голосом сказав він. — Доповідаю: божевільня відголосувалася, всього використано 48 бюлетенів зі 153, 29 — за Ющенка, 4 — за Януковича, 1 — проти всіх, — це я, між іншим, — решту визнано недійсними. Фальсифікацій не зафіксовано. Голова виборчої комісії спецдільниці № 129 Василь Миколайович Федорченко, головний лікар. — І зареготав: — Вітаю, генерале, з перемогою демократії! У спецколонії, до речі, розклад діаметрально протилежний, тож стережись своїх сподівань!» — «Дякую», — я поклав слухавку. Було ніколи з ним балакати: все лише починалося...