Дядечко на ім’я Бог
Шрифт:
8. Генерал та його армія
Я майже ніколи відтоді не сідав за шахи — награвся до огиди.
Отже, я вийшов на волю, але там на мене, як виявилось, ніхто не чекав. Мою репутацію журналіста чиїмись умілими стараннями було знищено вщент — більшість колег навіть не віталася. Одним я уявлявся людиною, яка продала всіх і вся, іншим — звичайним божевільним. Про те, щоб працювати за фахом, навіть мови не могло бути. Раптом з’ясувалося, що в мене, окрім доктора Спока, який перебрався до Москви підзаробити грошей, покинувши, як він висловлювався, «це бидлувате місто», немає і друзів. Зовсім немає. Я сам думав кудись поїхати, в будь-яке інше місто, а краще за все — у Київ, але тяжка хвороба бабці Насті примусила лишитись. Місто відвернулося від мене, презирливо скрививши обличчя, зачинило всі двері і вікна, стисло шию невеликими, але сильними руками. Довгоочікувана свобода лише нагадала гіркоту поразки.
Якийсь час, поки бабця Настя не одужала, ми перебувалися однією пенсією, переживши не один місяць злиднів і відчаю. Я підробляв то кур’єром, то кимсь іще, грошей хронічно не вистачало, особливо на ліки й горілку. Я був у цілковитому розпачі і днями в пошуках пригод або невеличкого заробітку вештався містом. Поки випадково не зустрів на вулиці Кравчука. Він ішов, худий, високий, з безумними очима, які, як завжди, нічого перед собою не бачили — мені довелося міцно схопити його за рукав брудної куфайки, щоб зупинити — і все змінилося. Він розповів, що працює над металобрухтом, простіше кажучи, краде все металеве, що погано лежить. Кравчук
Моя армія не просила милостей. Ні в держави, ні в людей. Моя армія сама заробляла собі й мені на існування, моя армія — найбагатші жебраки в місті, це я зробив їх такими. Усе, що зроблено із заліза і погано, точніше, добре лежало, стояло, висіло, — знімалося і здавалося в пункти прийому металобрухту. Я лише організував і налаштував процес: розробляв плани нічних операцій, розподіляв ролі, забезпечував транспорт і надійний попит за нормальною ціною, відповідав за безпеку, звісно, отримував гроші і розподіляв їх, і армія платила мені вірністю. Перший набір я зробив з елітарних частин — випускників «Зразково-показової божевільні ім. головного лікаря Василя Федорченка» — по триста гривень за голову. Кістяк, ударна сила, яка виконувала найтяжчі та найвідповідальніші завдання. Я їх знав як облуплених, однак вони також знали, на що я здатен. На жаль, усі вони вже пішли від нас: Гнат повісився, Копієчка помер від передозу, а Кравчука та Горбачова довелося знову здати до божевільні — на профілактику. За повернення пацієнтів Федорченко брав по чотириста гривень. Головні лікарі українських лікарень ніколи не подохнуть з голоду в країні безкоштовної медицини.
Так я став генералом — зібравши невелику армію, всього десятеро людей, зате яких! Алкоголіки, наркомани, бомжі, покидьки суспільства, вони служили відчайдушно та самовіддано, могли виконати будь-який наказ і, якщо було треба, віддати за мене своє життя — або забрати чуже. Вони були справжніми патріотами, для яких кодекс честі — не порожній звук. Звісно, для досягнення такого результату доводилося серйозно працювати з особовим складом та інколи вживати суворих дисциплінарних заходів: позбавляти дози наркотиків або горілки, дехто по кілька діб сидів у глибокій земляній ямі, моїй персональній тюрмі. Декого я навіть бив палицею по п’ятах — по десять ударів: більше ніхто не витримував. Та якщо ви скажете, що я нелюд, то я категорично не погоджуся. Вони всі мені глибоко вдячні, бо я не давав їм шансу опуститися на саме дно і швидко померти. Я наповнив їхнє життя сенсом і зробив його гідним, наскільки взагалі може бути гідним життя. Я піклувався про їхні тіла і їхні душі, я робив їх вільними, наскільки вони взагалі могли розуміти це поняття, я захищав їх і давав шанси повернутися у ваш світ. Але вони не хотіли. Тих, хто крав у мене, я карав найсуворіше — виганяв. На місце одного бійця могли одразу стати двоє, але я обмежував кількість армії десятьма штиками — якраз дві штурмові бригади по чотири людини, плюс Копієчка на господарстві. Хтось один, зазвичай, був кожного ранку непрацездатний — особливості контингенту також треба враховувати. Ті, хто тікав від мене, як правило, закінчували погано: самостійно вони могли тепер проіснувати максимум рік, а потім помирали. Хто від болячок, хто від нестачі коштів на наркотики чи горілку, хто замерзав під парканом — Василя Сироїжку, наприклад, порснули в живіт ножем, коли він зайняв чуже місце в підземному переході просити милостиню. До гарного звикаєш легко, відмовитися від нього складно, але можна, а от прожити так тривалий час — неможливо. Імунітет слабшає. Тож конкуренція дисциплінувала особовий склад краще будь-якої палиці.
Ми квартирували в затишному місці на невеличкому півострові, там, де ріка розтинає місто навпіл. Із «великою землею» нас пов’язувала вузька стежина, довкола — лише хащі, посередині півострова стояла розвалена хатка, за деревами її не вгледіти навіть узимку. Місце мало недобру славу, тому, я думаю, такий ласий шмат майже у центрі міста ще й досі ніхто не прибрав до рук. Тут завжди збиралися «кримінальні елементи», як ми колись писали в газеті, а простіше — крадії, зеки-втікачі, тут колись буяла справжня крадійська малина. Не дивно: місце вигідне, підійти непомітно сюди дуже важко, зате вкрай легко втекти на човні. Але це було давно, в останні часи тут господарювали бомжі. Півострів мені показав Кравчук, він там жив після виписки з дурки. Гнат, на всі штуки майстер — його я викупив із божевільні у Федорченка аж за п’ятсот гривень, — облаштував нашу штаб-квартиру за вищим розрядом. Гнат став нашим головним інженером: він краще за всіх знав, що і як технічно правильно поцупити. Інколи, щоб відрізати якусь рейку, доводилося застосовувати зварювання або навіть кран, та з технікою не виникало жодних проблем: слава богу, комунальні служби міста ще ніхто не відміняв, тож справу ми поставили на широку ногу. Робочий день починався опівдні. Ми збиралися на галявинці перед штаб-квартирою — по берегах річки ходили люди, десь дзвонили дзвони, текло звичайне життя, а мої солдати кожного ранку вишиковувалися в шеренгу. Замість привітання вони співали мені гімн України. Потім переклик, скарги, побажання, заяви особового складу і перевірка зовнішнього вигляду. Черговий доповідав про нічні події в місті: що, хто, де, о котрій, — я ретельно нотував, потім виголошував палку промову, видавав премії і призначав покарання. Солдати отримували дрібні службові наряди: хтось ішов знімати каналізаційні люки, хтось — «роздягати» ліфти, хтось — демонтувати старі металеві паркани; кожному я міг знайти заняття до душі. Приблизно о десятій вечора я збирав «штурмові» загони і давав останні настанови. «По-великому» працювали завжди лише вночі, щоб ще затемна здати товар на точки.
Якось мені зателефонував на мобільний Федорченко, головний лікар божевільні, ми з ним підтримували професійний, так би мовити, зв’язок: як я вже казав, новобранці з божевільні були моїми найкращими солдатами. «Завтра випускаємо Копієчку. Забиратимете?» — «А мішечок?» — запитав я. «Я ж обіцяв!» — обурився Федорченко. За Копієчку і мішечок я заплатив тисячу гривень, привіз пляшку вірменського коньяку і програв дві партії в шахи. Копієчка став справжньою знахідкою, якщо можна так сказати, нашим духовним лідером, хранителем прапора і традицій. Коли ввечері по вихідних він біля вогнища виконував «Катюшу», мої п’ яні солдати плакали. Та Копієчка мене не тільки поважав, а й побоювався: ніколи не дивився в очі, завжди зі страхом — лише на плечі, навіть інколи пошепки розмовляв із чортенятами, щось там бубонів під носа, поминаючи то чорта, то Гогі, то Магогі, то ще когось. Він відповідав за порядок, порався у штаб-квартирі, мив посуд, готував їжу, організовував побут, одним словом. Я беріг його і ніколи не відправляв на завдання: Копієчка б умить погорів, хоча за стосунки із законом я був спокійним. Металевий бізнес кришували менти й прокурори, тобто особи, як ніхто зацікавлені в безперервному постачанні металу. Тож якщо мої хлопці потрапляли в халепу, то домовлялися без проблем: я ще не зустрічав мусора, який би відмовився від грошей. Цим вони нагадували наших санітарів із дурки — ми також називали їх янголами. Менти — це наші янголи в погонах, співпрацювати зі мною їм була сама втіха. Навіть якщо велике начальство і підніме галас, то хто повірить, наприклад, у слова Копієчки або Кравчука? Вони ж психи! Але найціннішим товаром для них була інформація. Скажіть, хто краще за всіх знає, що відбувається в місті? Думаєте, мер або начальник міліції? Не вгадали — таксисти й бомжі. На них ніхто не звертає уваги, вони завжди перебувають у найнеочікуваніших місцях, вони багато що бачать і багато що чують — та вони просто
скарб для тих, хто щось або когось розшукує! А наші янголи в погонах завжди когось або щось розшукували — не обов’язково для того, щоб притягнути до кримінальної відповідальності, але обов’язково — для з’ясування важливих деталей і зрубання «бабла». Курирував це діло — збір і обробку інформації — тоді ще класний опер, капітан, а потім майор Володя Ковтун. Тепер він уже не працює в міліції: подався в банк, і це, судячи з усього, не пішло йому на користь. Поки він ловив бандитів, то був бравим рішучим мужиком зі сміливим поглядом, коли ж став із ними на одну доріжку, то перестав дивитися в очі, наче ховаючи від сторонніх згадку про своє минуле колись чесного мента. Якось за старим звичаєм Ковтун звернувся з проханням допомогти знайти доньку, яка безслідно зникла. Вони шукали і перевіряли за всіма каналами, але марно. Не в моїх правилах пускатися в деталі, тому на ранковому розведенні перед особовим складом я лише оголосив терміновий розшук. Фотографію доньки Володя знайшов лише одну, майже дитячу, зі шкільного випускного балу. У дівчини були дивні очі і правильні риси обличчя, які мені видалися знайомими, але звідки, я згадати не міг. Вона зникла відносно давно, мої воїни нічим не могли зарадити, тому я зателефонував Ковтуну і перепросив.Але вже за тиждень я телефонував йому знову. Місяців за два до нас прибився Вася Сироїжка, худий рудий каліка, той самий, якого вже наступної зими заріжуть. Він усе їв або сирим, або напівсирим: не міг дочекатись, поки їжа приготується, бо голодував майже все дитинство. Матір дітьми не цікавилася, її більше цікавила горілка, тож уся їжа, яка раптом з’являлася в домі, миттєво зжиралася численними братами та сестрами, а як у Васі від народження не було рук, точніше, замість рук у нього виросли культі, то він завжди залишався голодним. Зазвичай на штаб-квартирі ми не вітаємо зайвих — тільки свої, це ж не нічліжка для бомжів, а серйозний заклад, але за Васю дуже попросив Копієчка: вони десь там перетиналися в минулому житті. «Це мій найкращий друг, він мені як брат!» — молив Копієчка — йому я не міг відмовити. До того ж, Сироїжка добре вправлявся з роботою і міг допомагати Копієчці по господарству — той розвів у сараї птицю: п’ятьох курей із півнем, трьох качок із селезнем і гуску з гусаком. Тому я вирішив розширити склад тилової роти до двох людей, призначив Копієчку заступником у справах тилу і дав у розпорядження рядового Васю Сироїжку: він підмітав плац і доглядав за птицею. Це була помилка. Саме Сироїжка присадив Копієчку на ширку, до того ж, як я потім зрозумів, між ними існувала не лише дружба, а й дещо інше, а я цього терпіти не можу. Та, незважаючи на такі теплі стосунки, через два місяці Вася зник і, що найпаскудніше, поцупив у Копієчки заповітний мішечок. Горю Копієчки не було меж, це його зрештою і доконало остаточно. Сироїжку потім зарізали — туди йому й дорога. Але перед утечею він сп’яну розповів Копієчці дивну історію: про те, як він прижився в жіночому монастирі, як переспав із монашкою, про дивну і страшну долю цієї монашки. Не знаю чому, але я зателефонував Ковтуну, переповів цю історію і порадив пошукати дівчину в довколишніх монастирях: щось мені підказувало розгадку. Інтимну частину я опустив із зрозумілих причин... Такі послуги (я за старою редакторською звичкою жартував, що нам пора з міліцією «укладати інформаційний договір на обслуговування») ми надавали не тільки ментам. Зверталися всі, хто знав, що до нас можна за цим звернутися, не стану уточнювати, хто саме, бо люди досить відомі в місті. Ми не брали за послуги гроші — боже збав! — ми отримували значно більше — безпеку.
Відмінників бойової, політичної та трудової підготовки я заохочував квитками на концерти заїжджих зірок типу Вєрки Сердючки. На всю армію доводилось по дві вихідні пари взуття сорок другого розміру та два сірі костюми з краватками — великого та маленького розмірів. А більше й не треба: люди буквально горіли на роботі! Найкращий приз для моїх солдат — горілка та ширка, а цього завжди вистачало. Який я був би генерал, якби не зміг забезпечити надійного тилу?! Як бачите, уроки діда Петра не пройшли дарма. Що це були за люди? Різні люди — годі про них і говорити. Такі ж люди, як і ви, тільки спосіб життя обрали трохи інший. Висновок, до якого я дійшов, можливо, декого шокує, але це правда: вони просто не хочуть жити інакше. Вони втікачі, можливо, найвідчайдушніші втікачі з вашого світу, і тому, коли ви даєте їм милостиню, пам’ятайте — ви не рятуєте нікого від голоду, ви лише допомагаєте світові підтримувати природний соціальний баланс. Я звик до них, як до рідних, і втрату кожного бійця переживав як втрату коханої. Але найбільше за всіх я шкодую за Копієчкою, жалію, що не вгледів, коли він допався до ширки, не зміг зберегти його, хай і нікчемне з вашого погляду, але дороге мені життя. Потім уже було пізно. Не в моїх правилах відривати людей від звичок.
Та життя тривало, роботи більшало, грошей також, тож мені ніколи було бідкатися — треба було поспішати прожити і власне життя. Я купив човен і після служби залюбки рибалив, але все частіше в гарну погоду просто лежав на теплих дошках, вигріваючись на сонці, дивився на небо і згадував дитинство. Це стало моїм хобі — згадувати дитинство. Найбільше я любив пасти корів: коли виганяєш їх до яру, далеко за край села, можна довго лежати на траві, слухати комах і птахів, дивитися на небо — саме так, як я дивився на небо, лежачи тут, у човні, який тихесенько несла течія, — і мріяти про щось чудесне. А ввечері, відігнавши господиням їхніх годувальниць, я, як справжній герой, вів додому нашу Квітку, велику розумну красиву білу тварину з досконалими, правильними, як місяць, рогами, а баба Уляна і дід Іван зустрічали нас кошиком полуниць, абрикос чи груш, залежно від пори літа. А потім, знесилений, із напівзаплющеними очима, я пив молоко «просто з-під Квітки», як казала бабуся, заїдаючи його свіжим хлібом і медом із дідової пасіки.
Тож усе йшло чудово. Нікому й на думку не могло спасти, що тут, на цьому, з першого погляду, занедбаному шматочку землі, живе і працює боєздатна армія. Я мало з ким спілкувався поза нашими справами — єдина людина, з якою я по-справжньому товаришував, — це тітка Тоня. Вона садила квіти, багато квітів, ціле море квітів на березі річки вздовж пішохідної доріжки — я часто припливав туди на човні, сідав неподалік і дивився, як вона працює. Мимо йшли люди, багато хто з них ходив цією дорогою все життя. Вони віталися з тіткою Тонею, деякі цікавились її здоров’ям, а я сидів тихенько поруч, намагаючись не впадати в очі, і тримав напоготові вудки, вдаючи із себе рибалку, який на хвилиночку пристав до берега. Серед інших ходила й одна дівчина; тітка Тоня ставилася до неї якось по-особливому, навіть по-материнськи, але я ніколи нічого не розпитував. Вона мені дуже подобалася, але я спочатку не наважувався, а потім не захотів турбувати її життя своїм. Певне, дівчині все ж таки призначена значно краща доля, ніж збанкрутілий продажний редактор, псих і ватажок бомжів — крадіїв металобрухту, то навіщо псувати людині долю? Чи мало я зламав таких? Чи мало кругом дівчат? Я дивився на неї, як туристи, мабуть, дивляться на Мону Лізу в Луврі — як на щось надзвичайне, до чого не можна торкатися руками, лише захоплюватися.
Коли тітка Тоня потребувала допомоги — привезти землі, посадити картоплю, підперти паркан чи щось інше — я направляв до неї своїх солдатів. Але це, зауважте, не покарання: допомагати тьоті Тоні — виняткова винагорода. Інколи, коли був особливо кепський настрій, я спеціально припливав поговорити з нею про життя-буття і подивитися, якщо пощастить, на свою Мону Лізу. Мені ставало трохи легше, і я рушав далі — пливти за течією, позбавляти місто зайвого металу, дивитися на небо та згадувати про велику білу істоту на ім’я Квітка. На жаль, років через два моя Мона Ліза перестала ходити цією дорогою. Я запитав у тітки Тоні, куди поділася та білявка, вона відповіла, що не знає: «Мабуть, вийшла заміж: у такої гарної дівчини точно повно кавалерів. Вечорами, — сказала вона, — я часто бачила, як вона гуляла тут, і не з одним, а з різними. Певне, в неї було з кого вибирати, от і вийшла заміж та переїхала кудись подалі звідси. Хай живе щасливо і народжує діточок!» Зізнаюсь, у серці щось прикро кольнуло, враз стало так жаль себе — буквально на одну мить, я зрозумів, що все ж таки ще плекав надію колись підійти до неї і сказати «Привіт, як ся маєш?» Колись тоді, коли зможу нормально пояснити, чим заробляю і хто я такий...