Егоїст

— Оце так новина! Морозов не зважав:

— Вони мене переконували: ніякої брудної роботи! Операція: «Україна — країна російського бізнесу». Тут немає нічого аморального! Так роблять десятки твоїх земляків, до речі, з українськими прізвищами! І знаєш, що я їм сказав? Я їм сказав: «Я — український офіцер!»

Георгій подивився на Морозова із здивуванням.

— Віриш? — вже вкотре спитав Костя.

— Тепер ні. — сказав Георгій. Він ніколи не вірив людям, які б'ють себе в груди...

Георгій подумки перебрав варіанти можливих причин зустрічі: Антипов, пан АП, Борис. Ні, Борис відпадає, то котрий із двох варіантів?

— А тепер про справу, — сказав Морозов.

Те, що почув Георгій, просто приголомшило його.

— Я хочу тебе попередити щодо твоєї нової знайомої.

— Якої?

— Євдокії Ханенкової.

— Господи! Вона що — зрадник українського народу?

— Ні. Вона — одна з керівників підпільної партії українських націонал-анархістів.

— Ти з глузду з'їхав!

Георгій згадав репортаж і молодих людей, які досить невинно носили якісь слогани щодо голого короля.

— Мені нема коли з тобою сюсюкати, Георгію. Слухай мене уважно. Є інформація, що ця група готує терористичний акт у Марийському палаці...

— Боже, ви напевно в СБУ всі панікери і параноїки!

— Ти навіть не уявляєш, наскільки це серйозно.

— Я бачив репортаж: це ж діти!

— Георгію, я знаю, що кажу: це дуже серйозна, досить розгалужена таємна організація. І вона користується далеко не просвітянськими ідеями.

Георгій схопився за голову. Він не знав що й думати. Єва — терористка? Щось не вкладається у голові.

— Можеш нічого не казати, — сказав Морозов. — Тепер ти мої погляди знаєш. І мою позицію теж. Ти колись мене врятував, тож я тебе попереджаю по-дружньому: для мене мир своєї держави — справа моєї офіцерської честі. Я не зможу витягти тебе з того лайна. Я сказав усе.

— Я нічого не розумію. Нічого.

— А ти подумай. Але май на увазі: акція готується через півроку. На Різдво.

— Що ви від мене хочете?

— Вирішуй сам, що робити... Я тебе просто попередив, щоб ти не втрапив у халепу, нічого не знаючи. Тепер можеш

утрапляти в неї уже свідомо. Все, бувай. Якщо захочеш переговорити, мої телефони у тебе є.

Морозов зник, як зникають розвідники. «Вишкіл!» — подумав Георгій.

Його ошпарив страх. Він відчував себе самотнім і обдуреним.

Він — один в усьому світі. Ще кілька годин тому він думав, що назавжди покінчено з його хворобливою самотністю. Ат ні! Він став ще більш самотнім, аніж будь-коли. Ось і наслідки його егоїзму. Практично немає нікого, з ким би порадитися, нема до кого притулитися, знаючи, що тебе не зрадять, не продадуть.

«Ах, Єво, Єво! Що ти зі мною зробила!»

До столику підійшов Ромко.

— Усе добре, старий? — спитав він Георгія.

— А що?

— Ти вже півгодини дивишся у простір.

Георгій подивився на Ромка. «Ми — друзі з дитинства. Однак чи можу я розповісти йому все, від чого хотів би звільнитися? Ні, не можу!»

— Я втомився, старий. Я страшенно втомився, — сказав Георгій.

Ромко поплескав його по плечу:

— Хочеш, я до тебе зайду? Георгій кивнув.

— Ну то домовилися. Зустрінемося на днях. Усе. Я побіг. Вибач, у мене замовлення.

Йому треба було побути на самоті, лишитися сам на сам зі своїми думками. Його мучив страх. Страх перед невідомим.

«Спокійно. Що сталося? Ще нічого не сталося. Невже я хочу стати таким самим пароноїком, як Борис? Спокійно. Ще рано бити на сполох. Навіщо? Треба просто жити. Пити, їсти, працювати... А любити? Цікаво, що робити з Євдокією? Покинути її? Просто так, як він робив багато разів — без особливих пояснень і сентиментів? По-англійськи. Ні. Тут так не вийде. Я фізично не зможу підняти трубку і вичавити з себе: «На жаль, ми не зможемо бути разом...» Або: «Все було прекрасно, але...» Що «але»? Боже, який я ідіот! Навіщо поспішив? Навіщо зблизився з нею? Поспішив? Та я б усе віддав за один її поцілунок! Усе? Ні, не все... Точніше, нічого. Я — триклятий егоїст! Я — суперегоїст. Я — егоїст у кубі! Що робити? Що? Треба розібратися з Євдокією. Що це за жінка? Є один вихід — Марина».

Він набрав номер телефону Ільчишиних.

— Привіт, це Георгій.

— Привіт, тільки недовго, у мене — завал.

— У тебе завжди завал. Мені треба з тобою зустрітися. Зараз. Негайно.

— Ти що — здурів? Я ж — не ти! Це ж ти — егоїст проклятий — маєш купу вільного часу, а в мене — чоловік, діти, божев'.льні клієнтки...

— Вважай, що я роблю тобі екстрений виклик на психологічну підтримку.

— Ти — психологічну підтримку? Не сміши людей! Слухай, я зараз подивлюся в календар і скажу тобі, коли зможу з тобою зустрітися.

— Я зараз приїду до тебе!

— Ні! Тільки не це! У мене вдома безпорядок! Ігор їде у відрядження — сам знаєш — всесвітній потоп.

У її голосі почулося вагання. Здається, вона збагнула — з ним діється щось не те.

— Тобі що, справді, погано? — після паузи спитала вона.

— Так. Мені треба з тобою переговорити.

— Ну гаразд. Кажи, куди їхати. Тільки май на увазі: я буду з малим.

Георгій зрадів:

— Я у «Вавилонській вежі».

Георгію стало легше. Марина — непоганий психо-аналітик. Щоправда, її клієнтками були переважно замучені побутом жінки, або замучені багатством примадонни, або замучені самотністю люди... Тепер до цієї веселої компанії запишеться і він... — з посмішкою подумав Георгій. Він покликав Ромка і попросив приготувати щось смачненьке: Марина любила попоїсти. Мала такий гріх. Щоправда,

тільки один.

Марина їла із задоволенням. Георгій завжди любив спостерігати, як вона їсть. Його мама дуже цінувала Марину.

Однак між ним і нею від початку склалися відверті дружні стосунки, які не часто бувають між чоловіком і жінкою, і коли любовна пригода може тільки зіпсувати кайф від спілкування. Вони це інтуїтивно відчували і ніколи не робили спроб до любовного зближення.

— І який тобі вибрик викинула Євдокія? — спитала в лоб Марина, успішно упоравшись із салатом із справжніх крабів.

Георгій здивовано наморщив чоло. Хоча нічого було дивуватися. Вона завжди відзначалася спостережливістю й аналітичним розумом.

— Розкажи мені про неї... — попросив Георгій.

— Георгію, вона — моя подруга. Навряд чи ти можеш вимагати від мене відвертості. Мене тому і цінують, що я, як риба...

Марина з апетитом поїдала жульєн. Зненацька вона перевела тему на зовсім інше.

— Ти знаєш, усе-таки у маленьких галицьких ресторанах готують найкраще. Там такий жульєн роблять із свіжих білих грибочків!.. Тільки не кажи Ромкові, бо образиться...