Егоїст
Шрифт:
Під час наради панувала тиша. Однак ця мовчанка була іншою, аніж тоді, коли він кілька днів тому езопівською мовою повідомив про те, що фірма не цуратиметься брудних грошей задля свого виживання. Цього разу він відчував мовчазну підтримку. Після його слова прозвучали дружні оплески. Георгій не хотів, щоб підлеглі почали бити себе в груди і доводити йому свою відданість, тож повідомив, що в нього термінові справи і він мусить попрощатися.
— А вас, Ганно Миколаївно, я попрошу залишитися, — тоном Мюллера із «Сімнадцяти миттєвостей весни» сказав Георгій. Це викликало в усіх усмішки.
Співробітники розійшлися
— Ганно Миколаївно! Ви, як завжди, виявилися праві. Беріться за захист скривдженої молодим Пупцем дівчинки. Я вам дозволяю. Хай навіть це буде остання справа моєї фірми...
Ганна Миколаївна пустила сльозу і витягла мережану хусточку, щоб утертися.
— Як Льошка? — спитав Георгій, щоб позбутися деякої незручності.
— Ви не повірите, Георгію Андрійовичу! Льошка-маніяк кардинально поміняв своє ставлення до справи Пупця! Він навіть був трохи розчарований, коли ви в наказовому порядку заборонили йому відмовлятися від неї.
— Що ж сталося? Ганна Миколаївна лукаво усміхнулася:
— Я розкопала, що та зґвалтована дівчинка з сусіднього Льошчиного села!
— Це доля! — констатував Георгій.
— Я цих Пупців розчавлю! — в очах Ганни Миколаївни заблищав небезпечний вогник, який не на жарт налякав шефа.
—Тільки без фанатизму, Ганно Миколаївно, — попросив Георгій. — Ще пожити хочеться, — посміхнувся він.
Ганна Миколаївна піднялася зі стільця і, випнувши груди, неначе готуючись до промови, прорекла із захватом:
— Георгію Андрійовичу! Ви — справжній... Справжній...», — вона запнулася, підбираючи слово.
«Цікаво, я справжній хто?» — подумав Георгій.
— ... Ви — просто справжній! — нарешті знайшлася вона. — В усьому...»
За останні місяці це були найприємніші слова. Що не кажи, Ганна Миколаївна — майстер слова.
Сокіл-сапсан настовбурчив пір'я. Неначе до чогось приготувався... Або...
... До Георгієвої кухні знову прибилися Ромко з Борисом.
Ромко почав свою безкінечну розмову про безкінечні «наїзди» на його ресторан: скількох людей він годує і поїть безкоштовно: податкову, міліцію, районну адміністрацію, санстанцію, інших чиновників...
— Скільки це триватиме? Я питаю у вас — законодавців!
— Завжди, Ромчику, завжди, — цинічно посміхався Борис. — Не трепихайся. Змирися. Просто заклади у свій бюджет, у витратну частину, ці кошти — і все. Знищити корупцію неможливо, тож не варто з нею взагалі боротися. Треба сприйняти це як факт і пристосуватися до нього.
Ромко обурився:
— Як ти про це так спокійно говориш? Ти ж — законодавець!
— Я тому так спокійно про це кажу, бо добре це знаю. Ромко вирячився на Бориса, а потім повернувся з
питанням в очах до Георгія.
— Що ти на мене дивишся. Ти ж сам бачиш, я годую податкову в ресторані, до речі, в твоєму... Взагалі повинен тобі сказати як юрист-практик — звичай сильніший від закону. Як це не прикро визнавати. Хабар і могорич існуватимуть в Україні вічно. Хоча, найцікавіше, що ці дві речі ми запозичили у наших «друзів» по історії — турків і татар. Моя мама — а ви ж знаєте: вона читала в університеті історичну граматику української мови — розповідала мені колись, що слово «хабар» прийшло на Україну через турків від арабів. І означало воно «звістку», «військову звістку»,
за яку гінцям платили, і плата ця називалася «хабар». Тобто насправді це була плата за стратегічну інформацію і за стратегічну послугу. Тим самим воно лишається і понині.— Овва! А могорич? — навіть Борис зацікавився тим, що сказав Георгій.
— «Могорич» — теж тюркське запозичення, і теж арабське першоджерело. Означало «витрати» або «компенсація втрат»...
— За що я люблю право, то це за те, що воно вміє існувати поза волею правників і навіть усупереч їй...
Ромко дивився на друзів-правників, наморщивши чоло, неначе не розуміючи, про що йдеться.
— Я бачу, що ви не врубилися, — пробував достукатися до їхньої свідомості він. — Мене не цікавить, що було колись. Мене цікавить, що є зараз. Я питаю: чому ви не можете навести порядок у державі?
— Наскільки я пам'ятаю, ти сам мені доводив, що суспільство сильніше за владу, — засміявся у відповідь Борис. — Суспільство саме творить собі закони і живе за ними.
— Я ж про людей говорив, а не про владу, яка першою порушує закони! Нехай такі темні, як я, порушують закон... А влада не повинна цього робити!
— Що за слово абстрактне — «влада». Влада — це ті самі люди, такі самі члени нашого суспільства, з такими самими вадами і слабинками, як і решта людей. Ми такі самі люди, як і ви. Ми також хочемо їсти і пити. І ми живемо з вами за тими самими законами, що виробило суспільство, — тобто ви,—сміявся Борис. Йому ця словесна гра дуже імпонувала.
— Так можна докотитися до бозна-чого! Навіть до виправдання убивства журналістів... Ромко, на відміну від Бориса, сприймав словесний бій аж надто серйозно. —А чому ж ні? У суспільстві й досі існує старозаповітний закон, тобто звичай: «око за око, зуб за зуб!» Журналіст морально вбиває владу, а знищує його фізично.
Ромко не витримав. Він підскочив до Бориса і вчепився йому в горло своїми волохатими руками. Здається, його товсті пальці таки по-справжньому притисли сонну артерію Бориса, бо той аж посинів. Георгій кинувся розчіпляти їх.
— Ідіот! — прохрипів Борис. — Ти що, не розумієш? Я — цинік. Я люблю чорний гумор!
— Пішов ти! — вилаявся Ромко.
Ромко нервував. А нервуючи, він завжди відкривав холодильник і невидячим оком розглядав його вміст. Ось і зараз він вдивлявся в заморожені мішечки морозильника, намагаючись вичислити, що там є.
— Це риба? — спитав він у Георгія.
— Напевно... Так, це судак.
Ромко, не питаючи дозволу (це також була його манера поведінки у Георгія вдома), витягнув рибу і кинув розморожуватися в холодну воду. Тим часом Георгій, щоб розрядити атмосферу, наливав кожному аперитив.
Після другої чарки Ромко і Борис розчервонілися і подобрішали.
— Чому ви не можете хоч щось змінити? Все ж у ваших руках! — «діставав» Ромко друзів-депутатів.
— Реалії сильніші за нас, — знизував плечима Борис. — Держава не може справитися з цим. У нас на генетичному рівні закладений анархізм... — філософствував Борис.
— Анархізм? — перепитав Георгій. Знову, вже вкотре за останні кілька днів він стикається з цим неприємним для нього словом .
— Так, анархізм! — звернув на нього червоні очі Борис. — Ти такий здивований, неначе сам, особисто, мене колись у цьому не переконував.