Егоїст

Піт котився градом, а він усе стояв на місці. Сон не приходив.

Георгій прийняв душ. Сон не приходив. Георгій зробив те, чого ніколи не робив. Він налив собі великий фужер горілки і залпом випив. Його розморило, і він нарешті заснув.

Уранці було гірко у роті, хоча голова й не боліла. Георгій подивився на себе в дзеркало і менторським тоном сказав своєму відображенню:

— Фірми — нема. Євдокії — нема. Є лише я. І все!

Із дзеркала на нього недовірливо дивився молодий, привабливий, однак смертельно втомлений чоловік. Той чоловік йому не вірив.

Георгій повторив іще раз, більш різко:

— Фірми — нема. Євдокії — нема. Є лише я. І все!

Той чоловік, що дивився на нього із дзеркала, дуже йому не подобався. Георгій пожбурив у нього рушник і вийшов геть із ванни.

— Я починаю новий день, — переконував він себе, перебираючи у своїй гардеробній костюми. — Я починаю нове життя.

Який з цих трьох нещодавно придбаних костюмів вибрати? Лляний — мнеться, він більше пасує до елегантної прогулянки з дамою... Якої немає. Світлий в клітинку? Георгій обожнював клітинку. Однак для парламенту він не годився. Залишається тільки темно-синій кашемір у тонку смужку, придбаний у дуже дорогому київському магазині. Нова сорочка, нова краватка, нові черевики... Щоб досягти ефекту перевтілення або нового народження, треба поміняти абсолютно все, аж до шкарпеток. Він заглянув у спеціальну шухлядку для шкарпеток: жодної нової пари. Це на нього несхоже. Жодної нової пари шкарпеток! Що з ним діється? Так можна на бомжа перетворитися!

Що це я? Шкарпетки — це образ. Зовсім не обов'язково вдягати абсолютно нові шкарпетки. Хай будуть не нові! Що з того?»

Але настрій був уже не той. Георгія муляли шкарпетки, неначе він їх не виправ і не попрасував.

Досить. Час виходити з дому. Георгій, так і не поснідавши, побіг на роботу до парламенту. Запізнюватися не можна. Сьогодні День уряду.

Забігши до Верховної Ради й окинувши професійним оком сноба сьогоднішній гардероб парламентаріїв, він із жахом помітив, що в темно-синіх кашемірових костюмах у тоненьку елегантну смужку було принаймні з десять чоловік. Не виключено, що всі вони придбані в одному і тому ж хмагазині. Ганьба! Георгій мало не провалився крізь землю.

«Ніколи більше не купуватиму костюмів в Україні!»

Настрій був зіпсований. Йому здавалося, що всі навкруги обговорюють лише темно-синій кашеміровий костюм у білу смужку.

«Типова параноя! Таке ії еа$у!»

Розпочалося засідання.

День уряду був традиційним: це була одна й та сама п'єса, з одними й тими ж героями, щоправда, з іншими виконавцями. Дійові особи: Дуже Позитивний Герой — Парламентарій, який бажає щастя своєму народові. А щастя Він виборює у Десятиголового Монстра, тобто уряду. Депу-татка-голосільниця рве на собі волосся. «Червоний» парламентарій посипає голову попелом. Добрий (краще сказати, «Добрий») Пан невидимо присутній у залі: його не завжди доречний дух завжди витає в залі. А Погані Підпанки метушаться, як пацюки, заважаючи Дуже Позитивному Герою здійснити свою високу місію дискредитації Десятиголового Монстра.

Георгія попросили виступити, однак цього разу він відмовився: йому не хотілося брати участь у спектаклі в ролі Позитивного Сподвижника Головного Позитивного Героя. Набридло. Вже нецікаво. Усе ясно заздалегідь: Дуже Позитивний Герой буде до кінця боротися з Монстром. Однак, відрубавши йому всі голови, він заспокоїться, ніби не знаючи, що назавтра у цього Монстра знову виростуть голови на тому самому місці.

Сьогоднішній день вже вкотре продемонстрував головну особливість української політики: переслідування переслідуваного. Парламент переслідує уряд, уряд «наздоганяє» адміністрацію президента, а та, в свою чергу, переслідує парламент. І цей вічний рух по колу нагадує безкінечний біг білки в колесі.

Георгій сидів і думав: кому потрібна така держава, а точніше, аматорська гра в державу? Кому? Народові? Він давно сам дає собі раду. Європі? Та вона й сама не знає, що з нею робити: спершу привітали відкриту Пандорину скриньку, а тепер не знають, як запхати усе назад! Може, Росії? О, так! Росія ніколи не відмовиться від України! Вона завжди по-батьківськи лагідно і водночас суворо керуватиме дитячою грою своєї любої дитини за своїми ж національними методичними розробками «батога і пряника».

Може, і справді є щось раціональне в націонал-анархізмі? Теоретично, може, й так. Але практично? Нонсенс якийсь!

Наявність своєї держави, хай навіть недолугої та інфантильної, краща за її відсутність. Це факт. Однак як примусити народ любити її? І найстрашніше: як примусити себе любити її? Не свою землю, а свою державу?

Колись він озвучив цю думку Борисові, а той його звинуватив у непатріотизмі. Може, справа не в поганій державі, а в ньому самому, Георгієві Липинському? Невже він такий зіпсутий?

На перерві до нього підійшов Борис. Він сьогодні особливо ревно виконував роль Підпанка — Посередника між Дуже Позитивним Головним Героєм і Десятиголовим Монстром, кілька разів згадуючи у своєму виступі прогресивну батьківську роль Доброго (тобто «Доброго») Пана.

— Даремно ти так стараєшся, — зіронізував Георгій. — Я бачився з Морозовим. За тобою нічого не числиться. — Ти впевнений?

— На всі сто.

Борис змінився за одну мить. Це була миттєва метаморфоза: з хлопчика, що нашкодив і всіляко намагається слухняністю і догідливістю відмолити собі прощення у татка, він перетворився на самовпевненого відгодованого Гусака.

— Я — твій боржник, — прогелґотіла Домашня Птиця.

— Ніякий ти не боржник, — відрізав Сокіл-Сапсан.

— Я до тебе сьогодні зайду!

Георгій знизав плечима. Він не заперечував. Саме зараз не заперечував.

Минула ніч переконала його в тому, що він почав боятися самотностл.

Він вийшов на вулицю і пішов парком у напрямку до свого дому. Парк після дощу пахнув свіжістю і надією. Надією на те, що він іще деякий час протримається чистим. Біля калюжі сидів маленький білий котик. Випадково він зачепив лапкою брудну воду і негайно ж, з відразою, почав лапкою гидливо її струшувати. Після того побіг геть від калюжі. Георгій зупинився шокований. Навіть найменша, найдурніша істота прагне чистоти...

Георгій приїхав до офісу своєї адвокатської фірми під кінець робочого дня. Пройшовся кабінетами. Всі були на місці. На його столі лежала кореспонденція. Георгій не доторкнувся до неї. Він відчув, що там знову є лист з погрозою.

Натомість він повідомив Ірину Марківну, що хоче зібрати екстрену нараду.

Його колеги дивилися на нього стурбованими очима. Вовка копирсався у своїй і без того розпатланій чуприні. Ганна Миколаївна інстинктивно стисла руки в кулаки. Таміла знову пішла червоними плямами. Льошка-маніяк нервово йорзав на стільці. Одна Ірина Марківна була професійно незворушна.

Ніхто не знав, що діється в його серці. Окрім, хіба що, Старого Ридикюля.

«Я хочу розрубати вузол. Я хочу звільнитися від тягаря. Хочу позбутися докорів сумління... Хочу почати все

спочатку... Хочу, щоб усе було, як раніше: тихо, розважливо, професійно, точно й обов'язково «в білих рукавичках». Я хочу, щоб фірма знову була, як швейцарський годинник».

Георгій повідомив своїм співробітникам, що все-таки доведеться відмовитися від двох уже розпочатих справ Антипова і Пупця. Наслідки можуть бути невтішними. Тож нехай усі співробітники не соромляться і шукають про всяк випадок нове місце роботи, якщо раптом його найгірші передбачення справдяться. Фірма, звичайно, виплатить усім компенсацію у разі втрати роботи. Ще Георгій попросив скопіювати всі файли на дискети мінімум у трьох примірниках і зберігати в трьох різних місцях, а в кого є якісь сумнівні файли — знищити їх.