Егоїст

— А що у вас за секрети з'явилися з Мариною? — спитав

Ромко.

— Мені теж цікаво! — приєднався до нього Борис.

— Ви вже понапивалися? Може, час додому? — намагався відкараскатися Георгій.

— Ти нам очі не замилюй! Хто це «вона»?.

— Так! Хто ця чергова жертва? — додав Борис і

зареготався.

— На цеь раз жертва — я... — неначе сам собі сказав

Георгій.

Однак навряд чи хлопці його чули. Вони заспівали,

точніше, заревіли: «Ти — не один! Твій телефон — Дев'ять, один, один!»

Георгій не подзвонив Єві ні наступного дня, ні через день, ні навіть через тиждень. Він відчував себе останньою сволотою, однак його «его» було сильнішим: він надто любив себе і надто не любив, коли йому щось загрожувало. А тепер Георгій відчував цілком конкретну загрозу з боку цілком конкретної персони жіночої статі. Він не хотів навіть наближатися до носія такого сумнівного явища, як націо-нал-анархізм, тож намагався навіть не згадувати про це.

Георгій прийняв рішення повернутися до парламентського життя, дещо засумувавши за політичною тусовкою і політичним театром, від яких останнім часом відійшов, майже повністю віддавшись проблемі виживання своєї фірми. Звичайно, він справно слухав радіотрансляцію, однак це було не те. Це був інший жанр. Радіотрансляція не має магії синхронної політичної дії. Парламентський театр заворожує, а глядачі синхронної політичної п'єси — чи то драми, чи комедії — водночас є акторами того самого спектаклю. А відчуття, що театральна політична дія в будь-який момент може перетворитися на гладіаторське криваве побоїще, додає в кров адреналіну. Чоловіки з римських часів люблять дивитися на криваву розправу і виносити свій . вирок переможеному одним єдиним жестом руки, або, в модернізованому варіанті, одним єдиним дотиком до кнопки.

Український парламент представляв собою цікаву гармонійну несумісність двох стихій: всенародно улюблених, всенародно визнаних і всенародно обраних, з одного боку, і всенародно нелюбимих, всенародно зганьблених і всенародно необраних, з іншого. Перші сильні як публічні політики, другі — як кулуарники. Перші — це ті, кого хоче народ, а їхні ідеї — показник того, як народ хоче жити. Другі прекрасно доводять, що народ — це купа гною, приймають рішення ті, кому вдалося з неї виборсатися. Так то воно так, тільки трішечки не так. Питання лише в тому, чи виборсалися найкращі. Внаслідок цих сумних речей, парламент демонструє обернену пропорцію реального стану речей в Україні.

Георгій не обурювався, ні. Він сприймав це як факт. Як реальність. Специфікою української політичної справжності є те, що тут приналежність до певної партії чи політичної сили має особистісний контекст. Якщо ти комуніст — ти людина похилого віку, ностальгійно-старомодна, живеш на одну зарплату, яку чесно заробив. Якщо ти соціаліст, то ти те саме, що й комуніст, лише національно свідомий. Якшо ти в пропрезидентській компанії, то ти а) порядний монархіст або б) національно-несвідомий прагматик. Якщо ти есдек, то ти повинен мати всі риси Великого Комбінатора. Якшо ти бютівець — то ти революціонер-руйнівник. Серед нашоукраїнців також два варіанти — або ти а) мрійливий романтик, або б) національно-свідомий прагматик. Цікаво, що при такому розкладі дуже легко могла б відбутися рокіровка: пропрезидентський варіант а дуже подібний до нашоукраїнського варіанта а. Пропрезидентський варіант 6 за цинічною практичністю може порівнятися тільки з есдеками, а за нецинічною практичністю — з нашоукраїн-ським варіантом б. Чому поділ на політичні сили відбувся саме в такий спосіб, як тепер, а не інакше? Бо політика в Україні базована не на ідеології, а на особистісних характеристиках лідера, що є, до речі, нормальним для всієї історії української етнополітики. По-перше, який лідер, така партія. По-друге, яка партія, такий і член партії.

Липинський полюбляв здійснювати подумки шахово-політичні рокіровки, розігрувати різні шахово-політичні комбінації і уявляти, що з цього вийшло б. Такі роздуми дещо стримували його роздратування під час засідань Верховної Ради, коли розглядалися декларативні і заздалегідь мертві законопроекти, які просто не можуть працювати в нинішній дійсності; або коли лунали юридично некомпетентні обговорення непогано виписаних законів; або коли йшла пустопорожня балаканина.

Узагалі, щодо останнього, то Георгій вважав, що політичні дискусії в парламенті надзвичайно потрібні. Без них взагалі немає сенсу в парламенті: закони можуть писати професійні юристи краще за депутатів. Призначення парламенту інше. Георгій завжди згадував мамині слова — хочеш зрозуміти якесь явище, найперше задумайся над словом, що його виражає. Прослідкувавши етимологію слова, ти збагнеш глибинну суть явища. Слово «парламент» походить від «говорити», тож основна функція парламенту — говоріння, внутрішньодержавна комунікація, акумуляція і осмислення всієї важливої для державної справи інформації, що надходить з усіх куточків країни, від усіх верств населення. Лише в дискусії народжується істина, лише в парламентських дебатах можна скласти докупи всі фрагменти великої мапи України.

Липинський був противником стереотипу, за яким ідеальний парламент — це місце, де просто приймаються законопроекти. Ідеальний парламент — це те місце, де відбувається державотворення. Тож він любив ті дні, коли видавалася щаслива нагода продемонструвати народу, що не в кабінетах чиновників, а тут, у цьому залі, є горщик, де вариться державний борщ. Саме тут, а не на Банковій, твориться історія — жива історія, цікава народу і всьому світу.

Сьогодні Георгій не знехтував можливістю продемонструвати свою особисту участь у цій самій живій історії. А усвідомлення того, що слова, які лунають під куполом, чують не лише вони — депутати, а й уся країна, додавало йому відчуття самодостатності, яке дуже потрібне таким егоїстам, як і він. Він виступив з політичною заявою — досить палкою і водночас цілком пустопорожньою, зате дуже ефектною у плані політичного шоу. Виборцям вона обов'язково сподобається.

Парламент перебував у передчутті літньої відпустки, тож на його засіданнях відчувалася передканікульна нетерплячка. Депутати були неуважні, нестримані, недисципліновані, несерйозні та ненадійні. Георгій дивився на них із заздрістю: вони могли собі дозволити невдовзі розслабитися. А він ні. Вони через кілька днів рвонуть на Канари, на Мальдіви або в свою сільську хатинку... А йому — зась. Проблеми не відпускали його.

На фірмі він з'являвся дедалі рідше. Перебування у колись обожнюваному ним офісі з видом на Київ з висоти пташиного польоту травмувало його. Щось подібне до видовища сплюндрованого батьківського дому. Він віддав своїй фірмі значну частину свого свідомого життя, а ось тепер, незважаючи на зовнішній європейський лоск, вона вмирала. Тихо і беззвучно. Жодної грошовитої справи, яка хоча б частково покрила його борги... А ще оце відчуття загрози... Ганна Миколаївна, працюючи проти Пупця, як завжди, робить багато «хвиль».

«Щось має відбутися — невідворотне і сильніше за мене. Усе-таки треба заскочити на роботу і перевірити, як проходить «чистка». Георгія з дитинства періодично мучив сон: до його помешкання вриваються люди «з органів» і починають обшук. І знаходять щось. Що саме, Георгій ніколи не міг зрозуміти. Сон не давав однозначної відповіді. Це «щось» було жахливим компроматом, брудною білизною та інтимною таємницею водночас. Останнім часом сон снився частіше...

Треба знищити все. Все. Окрім, звичайно, того, що цікавить податкову... Останнім часом перевірки на фірмі стали хронічними: намагаються докопатися до одного: чи не платять клієнти адвокатам і фірмі більше, аніж указано в угодах? Питання слушне.

Звичайно, щоб вижити, доводиться крутитися; звичайно, фактичні гонорари Георгієвих адвокатів перевищують офіційні; звичайно, фактичні прибутки фірми більші, аніж засвідчені в документах. Звичайно! Звичайно! Звичайно, їхня фірма нічим не відрізняється від усіх приватних підприємств України! Закон в країні не діє. Діє звичай. Звичай сильніший від права. І Георгій як правник мусить визнати цей сумний факт.

Податкова «витягла» з нього всі можливі фінансові ресурси. Що ж зробиш. Вона сама діє не за законом, а за звичаєм, за старовинним українським звичаєм тюрксько-арабського походження, що має назву «хабар». Податкова, яка має контролювати бандитів, є найбільшим бандитом у країні. Георгій, дивлячись у вікно свого офісу, дійшов висновку, що повністю збанкрутував. І це його, як не дивно, зовсім не зачіпало.

«Що зі мною діється? Друже, повернися до реальності! Прийми хоіодний душ! Твоє життя розвалюється! Ти гинеш! Що з тобою? Схаменися! Візьми себе в руки! Візьми справи у свої руки! Шукай клієнтів! Запусти рекламу! Ти зможеш! Ти це вмієш! Тобі не вперше! Тільки почни!.. — Ке хочу я нічого... Не хочу...»

Поки завантажувався комп'ютер, Георгій включив автовідповідач. Вислухав кілька повідомлень, серед них і погроза. «А все-таки цікаво: від кого? Від Пупця чи Антипова?» Погроза була не дуже агресивною, і навіть не зачепила його «его»: «Гей ти, піжоне! Не мути воду! Пожалієш!»

— Кишка тонка! — вголос сказав Георгій.

Він зазирнув у свій комп'ютер: той мав вигляд незайманої дівчинки. Ірина Марківна стерла з його пахм'яті все. Хоча, звичайно, хороший хакер за хороші гроші зможе його зґвалтувати і отримати секрети справ його клієнтів, фінансові розрахунки, листування — офіційне і таємне. Цікаво, чи дійде справа до хорошого хакера?

До кабінету зайшла Ірина Марківна.

— Згортаєтеся? — майже байдужим тоном спитав Георгій.

— Ви впевнені що чините правильно? — замість відповіді запитала вона шефа після деякої паузи.