Ерагон

— То, може, ти дозволиш їм увійти без перевірки? — прошипів здоровань. — Ти хочеш наразити всіх нас на небезпеку, так?

— Але ж він не користується магією, — заперечив гном. — Чого ти боїшся?

Голомозий пильно глянув Орикові в очі. Схоже, йому страх як кортіло гепнути свого співрозмовника чимось важким.

— Оскільки перевірку не завершено, — нарешті опанував себе деспот, звертаючись до Ерагона й намагаючись не дивитися на безстрашного Орика, — ви всі залишаєтесь під вартою аж до самого ранку.

Кивнувши охороні, він круто розвернувся й вийшов із зали.

— Дякую, — прошепотів Ерагон гномові.

— Нема за що, — відмахнувся той. — Я прослідкую, щоб вам принесли попоїсти.

Після того, як охоронці вийшли, грюкнув засув, і все довкола стихло. Ерагон присів під стіною, почуваючись геть спустошеним, дракон примостився поруч із ним, а Мертаг ще й досі знеможено хапав ротом повітря в найдальшому закутку зали.

— Як ти? — озвався до нього Ерагон. — Він про щось дізнався?

— Ні, — заперечно похитав головою Мертаг.

— А як тобі пощастило це зробити?

— Мене добре вчили, — із гіркотою в голосі відповів Мертаг.

— До речі, я не сказав їм, хто ти насправді, — тихо мовив Ерагон. — Хоча ще й досі не вірю, що ти син Морзана.

— Дякую, — відповів на те Мертаг.

Ерагон хотів був іще трохи погомоніти з приятелем, аж раптом йому на руку крапнуло щось тепле.

— Сапфіро! — скрикнув юнак. — Як же я забув, що ти поранена! Давай я тебе полікую…

— Тільки обережно, — форкнув дракон. — Ти надто виснажений.

Розправивши поранене крило, Сапфіра дозволила витягти уламки стріл й проказати цілющі закляття. Коли Ерагон закінчив, сил у нього майже не залишилось. Важко дихаючи, юнак відійшов убік.

— Сподіваюсь, вони не забули про вечерю, — позіхнув Мертаг, роздратувавши своєю реплікою виснаженого Ерагона.

— Чого ти взагалі тут? — не витримав він.

— Не розумію? — звів брови юнак.

— Якщо ти справді син Морзана, — сказав Ерагон, — то чому Галбаторікс дозволив тобі вільно розгулювати Алагезією? І взагалі, я чув, що в Морзана не було дітей…

— Це довга історія, — спохмурнів Мертаг.

— А ми нікуди й не поспішаємо, — не вгавав вершник.

— Ну гаразд, я розповім, — після довгої мовчанки озвався приятель. — Насправді я єдина дитина Тринадцяти Слуг, хоч можуть бути й інші, бо вони це приховують… Мої батьки зустрілися в одному невеличкому селищі й подорожували далі разом. Батько був на службі в короля, саме тому й залишив матінку при дворі, щоб вона все вивідувала для нього. Він довіряв їй, навчив магії, тож вона могла ховатися від людей… А згодом вона завагітніла, і батько переховував її у власному маєтку. Але Галбаторікс знав усе про Тринадцятьох: їхні плани, думки… Йому подобалось спостерігати, як ті сваряться між собою, і він часто допомагав їм задля розваги. Але якимось дивом він так і не дізнався про моє народження.

Мертаг зітхнув, а потім продовжив:

— Я народився, і мати залишила мене в маєтку, аби й далі подорожувати з батьком. Він час від часу приїздив до мене… До речі, той шрам, який ти бачив, є пам’яттю про спілкування з татусем. І невідомо, як було б далі, якби Морзана не відправили за яйцем Сапфіри. Щойно він поїхав, матінка одразу втекла. Можеш собі уявити? Ніхто не знав, де вона, бо її добре навчили ховатись… На той час із Тринадцяти Слуг живими залишилися тільки троє, а коли батько зустрівся з Бромом, він був останнім з їхнього племені. Слуги загинули по-різному, але їх завжди вбивали вардени. Король страшенно розлютився через ці втрати… А коли вбили й Морзана, то тут несподівано повернулась матінка. Та вона була така хвора, що за пару тижнів теж померла.

— А що було далі? — спитав Ерагон після того, як Мертаг надовго замовк.

— Я виріс, — знизав той плечима. — Король забрав мене до себе і якийсь час виховував, а потім відпустив на волю.

— Чому ж ти його покинув?

— Покинув? — гірко посміхнувся Мертаг. — Я втік від нього, друже. Пам’ятаю, я отримав запрошення на королівську вечерю, коли мені виповнилося вісімнадцять. Після трапези п’яний Галбаторікс почав розповідати про свої плани, малюючи райдужні перспективи імперії, де знайшлося б місце і мистецтву, і політиці. Одним словом, такий собі рай на землі, де пануватимуть величні вершники. Звісно, коли він запропонував йому служити, то я погодився… Але перегодом король змінився, його справи в Алагезії були кепські, а вардени майже знищили його військо. Тоді він наказав мені придушити заколот по всіх містах імперії, а повстанців знищити без жодного суду. От тоді я й вирішив утекти… Спочатку я ховався в одного друга, а коли його вбили, помандрував далі. Пам’ятаючи про мрію Галбаторікса — самотужки правити імперією, я здогадався, що він шукатиме драконів, тому й пішов слідом за разаками, аби випередити їх, якщо це буде потрібно. Ось так я й натрапив на тебе…

«Але ж ми не знаємо, чи все, що він розповів, правда», — застеріг Ерагона дракон.

«Слухай, а навіщо йому брехати?» — спитав вершник.

«Не знаю, може, він божевільний», — припустив дракон.

«Щось не схоже», — засумнівався хлопець і, звертаючись до Мертага, сказав: — Але чому ти боявся йти до варденів? Ну, звісно, вони б якийсь час тебе боялися, але потім… Ти міг би завоювати їхню повагу. Хіба у вас не спільна мета? Адже ви хочете скинути короля…

— Ти що, жартуєш? — скривився Мертаг. — Я не хочу, аби Галбаторікс довідався де я. До того ж, у мене немає нічого спільного з варденами. Ти можеш це зрозуміти? Вони хочуть не тільки скинути короля, а й розвалити імперію. А я цього не хочу… Кажеш, завоювати повагу… Та коли вони довідаються про те, хто я насправді, пощади не буде! До речі, тобі теж добряче перепаде, адже ми подорожуємо разом…

— Він має рацію, — погодилась Сапфіра.

— Ну, не все так погано, — сказав Ерагон, підбадьорюючи приятеля. Той тільки гірко зітхнув. У цей час двері відчинилися, і бранцям подали дві миски з їжею, хліб та шматок сирого м’яса.

— Ну нарешті! — буркнув Мертаг, беручись до їжі й кидаючи дракону м’ясо, яке той проковтнув на льоту. Ерагон зі своєю мискою присів поруч. Повечерявши, друзі полягали спати.

Слава Тронжхейма

Ерагон підскочив, наче обпечений, бо почув гарчання дракона. Сапфіра, мабуть, бачила сон, оскільки її очі були заплющені. Якусь мить юнак дивився на неї, потім обережно підвівся й, потягнувшись, вийшов на середину зали.

— Доброго ранку, — привітався він до Мертага, помітивши, що той не спить. — Не знаєш, котра година?

— Та хіба ж під землею щось визначиш? — ліниво відповів той.

Позіхаючи, Ерагон присів поруч. Тільки тепер він зрозумів, які вони близькі з цим юнаком. По-перше, Зарок, який належав колись Мертаговому батьку, по-друге, їм обом довелося зростати без материнської ласки… А ще Ерагону не давав спокою той шрам на спині… Ну яка б нормальна людина могла зробити отаке з власною дитиною?

— Що сталося? — раптом озвався дракон, прокинувшись і відчувши неспокій свого хазяїна. — Може, принесли щось попоїсти?

— Ні, — зітхнув юнак. — Але, сподіваюся, скоро принесуть.

— Швидше б, — невдоволено буркнула Сапфіра, примостившись біля дверей. Знічев’я Ерагон почав розглядати лампу на стелі. Її було зроблено із суцільного шматка скла у формі сльози, наповненої м’яким синім світлом, яке не мерехтіло й не гасло. Чотири металеві перетинки, закручені довкола цієї скляної сльози, зливалися вгорі в невеличкий гачок, а знизу — в три акуратні ніжки. Одним словом, усе було зроблено надзвичайно майстерно.