Ерагон

Він мав шкіру кольору ебенового дерева, лису голову й чорну охайну борідку. За статурою був кремезний — це підкреслювала коротка безрукавка, накинута на гаптовану золотом пурпурову сорочку.

— Ласкаво просимо до Тронжхейма, — поважно сказав він. — Мене звати Аджихад. Будь ласка, сідайте.

Ерагон із Мертагом обережно сіли в крісла, а дракон примостився позаду, охороняючи їх. Ватажок підняв руку й клацнув пальцями, покликавши когось із сусідньої кімнати. Прибульці з подивом витріщились на голомозого чолов’ягу, як дві краплі води схожого на того здорованя, що привів їх сюди.

— Можу зрозуміти ваш подив, — посміхнувся Аджихад. — Вони брати-близнюки. Я б залюбки назвав вам імена цих добродіїв, але в них немає імен.

Дракон презирливо форкнув, і володар з осудом глянув на нього, сідаючи в крісло. Здоровані нерухомо застигли поруч. Якийсь час Аджихад пильно розглядав прибульців, потім кивнув до голомозих, і один із них підскочив до свого пана, зашепотівши йому щось на вухо. Той спохмурнів і рішуче кивнув.

— Ти поставив мене у скрутне становище, відмовившись від перевірки, — нарешті звернувся Аджихад до Мертага. — Тебе впустили до Фартхен Дура, тож ми мали б бути впевнені, що ти не заподієш нам зла. Але зараз ми не можемо тобі довіряти.

— Ви б усе одно мені не повірили, — зухвало відповів юнак.

— Ого! — здивувався Аджихад, і його обличчя потемніло. — Цей голос нагадує мені голос одного чоловіка… Щоправда, він був справжньою потворою, а не людиною.

Володар грізно підвівся з крісла й несподівано гаркнув:

— Ану, встати!

Мертаг знехотя звівся на ноги, а схвильовані близнюки підійшли ближче.

— Зніми сорочку й повернися, — наказав ватажок. Юнак скорився.

— Мертаг! — видихнув Аджихад, придивляючись до шраму на його спині. Орик за спинами прибульців вражено зойкнув.

— Ви знали про це? — гаркнув господар до близнюків.

— Ми знайшли його ім я в думках дракона, — зіщулились ті, — але й гадки не мали, що він син великого Морзана…

— І ви нічого мені про це не сказали? — вражено відсахнувся Аджихад. — Гаразд, із вами я розберуся потім.

Опануваввіи свій гнів, він знову звернувся до Мертага:

— То ти й тепер відмовляєшся від перевірки, юначе?

— Так, відмовляюсь, — твердо відповів Мертаг, одягаючи сорочку. — Я нікому не дозволю порпатися в моїй голові.

— Це буде мати небажані наслідки, — попередив його Аджихад. — Допоки ми не знаємо, чи не становиш ти загрози, ми не зможемо тобі довіряти. А без цього тутешній народ, почувши, чий ти син, розірве тебе на шматки. Тому тобі доведеться посидіти під вартою. А якщо про це дізнається король гномів Ротгар… Зрештою, ти можеш легко всього цього уникнути.

— Ні, — вперто похитав головою Мертаг. — У будь-якому разі, ви все одно мені не повірите. Тому я хочу просто піти. Обіцяю, що нікому не розкажу, де ви ховаєтесь.

— Навіть на допиті в Галбаторікса? — спитав Аджихад. — Та він же витягне з тебе всі жили, розпитуючи про нас! Ні, ми не можемо так ризикувати.

— То що, будете довіку тримати мене у в’язниці? — поцікавився юнак.

— Ні, тільки доти, доки ти не згодишся на перевірку, — сказав ватажок. — Якщо ми знатимемо, що тобі можна довіряти, близнюки зітруть із твоєї пам’яті спогади про Фартхен Дур, аби ти нічого не розповів Галбаторіксу, й можеш бути вільний. Згода?

— Мої думки, — озвався Мертаг, — це єдине, що в мене ще не забрали. Багато хто намагався їх захопити, але я навчився захищатись, бо лише в думках я залишаюся вільний. Отож, ви не зможете перевірити їх навіть за допомогою ваших гевалів-близнюків. Я ліпше помру, ніж на це погоджуся.

— Гарно сказано, — зі співчуттям мовив ватажок. — Хоч я й не здивований твоїм вибором. Охорона!

Вхідні двері відчинились, і до покою увійшли озброєні вояки.

— Заберіть його й надійно замкніть, — наказав Аджихад. — Стережіть його, як зіницю ока, доки я не вирішу, що робити далі.

Охорона миттю оточила юнака. Проводжаючи поглядом друга, Ерагон прошепотів:

— Мені дуже шкода.

Той знизав плечима й вийшов з гордо піднятою головою.

Спохмурнівши, Аджихад плеснув у долоні й гукнув:

— А тепер усі геть, окрім хлопця з драконом! Негайно!

— Але ж володарю мій, — вклонився Орик. — Король гномів обов’язково схоче дізнатися про подальшу долю Мертага. А ще питання про мою непокору…

— Я сам про все повідомлю Ротгарові, — махнув рукою володар. — А щодо твоєї непокори, то зачекай, доки я тебе не покличу. І близнюки нехай теж зачекають у коридорі.

Коли гном, уклонившись, вийшов за двері, в які здивовано зазирали близнюки, Аджихад стомлено впав у крісло.

— З ельфійкою все гаразд? — наважився порушити мовчанку Ерагон.

— Поки що ні, — суворо глянув на нього володар. — Але лікарі кажуть, що вона одужає. Вони пробули з нею всю ніч, бо отруєння виявилось напрочуд сильним. Дівчина неодмінно загинула б, якби не ти. І за це тобі подяка від усіх варденів.

— А що ж тепер? — зніяковів юнак.

— А тепер, — зітхнув Аджихад, — я хочу, щоб ти мені все розповів. І про те, як знайшов яйце Сапфіри, і про інші пригоди. Дещо я вже знаю з Бромових листів, а дещо мені розповіли близнюки. Та мені цікаво, що скажеш ти, особливо про смерть Брома.

Спочатку Ерагон не хотів ділитися спогадами з незнайомцем, нехай навіть він і був ватажком славнозвісних варденів. Але Сапфіра попросила його не сперечатись, тож юнак нарешті погодився. Його розповідь тривала досить довго, він часто зупинявся й думав, як краще розповісти про ті чи інші події. Ерагон розповів і про Тейрм, хоча й приховав пророцтво Анжели, і про те, як Бром знайшов разаків. Про Джилід і сутичку зі Смерком, що найбільше вразило Аджихада. Коли юнак завершив. ватажок устав і почав походжати кімнатою.

— Смерть Брома — це жахлива втрата, — нарешті сказав він. — Бром був моїм близьким другом і могутнім союзником варденів. Він багато разів рятував нас від загибелі… І навіть тепер, коли його нема, він сприятиме успіхові нашої боротьби. Адже він послав нам тебе.

— Але чим я можу допомогти? — спитав юнак.

— Я поясню, — зупинив його Аджихад, — тільки трохи пізніше, бо зараз у нас є важливіші справи. Ти кажеш, що ургали уклали союз із імперією… Це дуже кепсько, бо, якщо Галбаторікс збирається йти війною проти варденів, нам не вистояти. Я здригаюсь від однієї лише думки про те, що він пообіцяв цим потворам у винагороду. А ще той Смерк… Ти можеш його змалювати?