Ерагон
Шрифт:
— Аджихад справляє враження шляхетної людини, — відповів дракон. — Якщо тільки Мертаг не спробує утекти.
Ерагон засмучено притих, згадуючи події минулих днів. У душі він усвідомлював, що їхня божевільна мандрівка закінчилася, але треноване тіло не хотіло з цим змиритись, бажаючи нових випробувань.
— А де наші коні? — нарешті озвався юнак.
— У стайні, під брамою, — почув він у відповідь. — Ми побачимо їх перед виходом із Тронжхейма.;
Вони вийшли з міста через ті самі ворота, через які й увійшли. Позолочені грифони на брамі виблискували
— Добра їжа та чиста гірська вода чекають на вас там, — показав Орик у бік вершини Тронжхейма. — Кожен має обрати окрему печеру. Потім вам приготують постіль і більше не хвилюватимуть.
— А я гадав, що ми будемо разом, — обурився Ерагон. — Я не хочу розлучатися з Сапфірою.
— Вершнику Ерагоне! — твердо сказав Орик. — Я роблю все, аби вам було зручно. Тож Сапфіра житиме окремо. До того ж, бенкетна зала не така вже й висока, щоб у ній вечеряв дракон.
— А чому б не принести вечерю у кам’яницю? — заперечив юнак.
— Тому, — з серцем відказав гном, — що їжу готують унизу, а нагору йти дуже довго. Якщо ви, звісно, хочете, то слуга може принести вам вечерю. Але, як на мене, це повне безглуздя.
«Він справді готовий зробити для мене що завгодно, — подумав Ерагон. — Але чи нема тут якогось підступу, бо цей гном чомусь надто вже швидко погодився?»
— Я стомилася, — несподівано сказала Сапфіра. — Хай буде, як буде. Ходи повечеряй, а потім повертайся до мене. Ми надто довго потерпали, аби відмовлятись зараз від перепочинку.
— Добре, я вечерятиму внизу, — трохи подумавши, сказав Ерагон, не помітивши, як гном задоволено посміхнувся.
— Ти забереш мого меча? — спитав юнак, знімаючи сідло з дракона.
— Гаразд, — відповіла Сапфіра. — Але залиш собі лук. Хоч ми й довіряємо місцевим людям, та нам усе одно слід бути обачними.
— Я згоден, — кивнув хлопець.
Не вагаючись, дракон миттю відірвався від землі й здійнявся у вечірнє небо. Розмірений шурхіт його крил іще довго був єдиним звуком, який лунав у темряві. Коли він стих, вражений Орик захоплено присвиснув.
— Так, юначе, — сказав гном. — Ти справді щаслива людина! Як би я хотів так само злетіти понад хмари! Але мені випало ходити по землі, а точніше під нею…
На якусь мить гном, здавалося, засумував, але потім лунко сплеснув у долоні:
— Я ж забув про вечерю! Після того жалюгідного частування в близнюків ти, мабуть, голодний як вовк!
Разом з Ориком Ерагон мав повернутися до Тронжхейма, проминувши коридорний лабіринт і вийшовши до великої зали з рядами кам'яних столів. Яскраве полум’я палахкотіло в печах.
Гном сказав одному з кухарів кілька слів незнайомою мовою, і той миттю подав їм важкі тарілки з тушкованою рибою та грибами. Потім вони піднялися на поверх вище і, нарешті, усамітнились в глибокій ніші, де мовчки взялися до вечері.
Коли тарілки спорожніли, задоволений Орик витяг довгу люльку.
— Добре попоїли, хоч не завадив би ще й ковточок меду, аби запити всю
цю смакоту, — посміхнувся він, пихкаючи димом.— Так, справді смачно, — погодився Ерагон. — Мабуть, на тутешніх землях непогано родить?
— Ні, сонця вистачає лише на вирощування моху та грибів, — відказав гном. — Тронжхейм не виживе без прилеглих долин, тому багато хто з нас воліє жити деінде.
— То існують ще й інші міста гномів? — спитав юнак.
— Їх є кілька, — відповів Орик, глибоко затягуючись. — Тронжхейм — найбільше з них. До того ж, ти бачив тільки нижні рівні міста, а решта давно покинута. Там, нагорі, все давним-давно спорожніло. Тепер гноми ховаються під Тронжхеймом і Фартхен Дуром у гірських печерах та коридорах. Упродовж століть ми прокладали тунель під Горами Беор, тож тепер можемо пройти їх наскрізь, не підіймаючись на поверхню.
— Але ж це марнотратство! — здивувався Ерагон. — Навіщо ж тоді потрібен Тронжхейм?
— Правду кажеш, — кивнув гном. — Утім, місто виконує одну дуже важливу функцію!
— Яку? — поцікавився хлопець.
— У важкі часи воно дає притулок цілому народу, — сказав Орик. — Загалом, таке траплялося тільки тричі за всю історію гномів, але з тих часів ми дбаємо про наше місто.
— Воно справді варте того, — погодився Ерагон.
— Я радий, що ти зрозумів, — посміхнувся гном у відповідь. — На жаль, через кляту імперію, цю красу пощастило бачити небагатьом чужинцям.
— А скільки тут варденів?
— Гномів чи людей?
— Людей, — уточнив Ерагон. — Саме тих, що втекли від імперії.
— Близько чотирьох тисяч, — запихкав димом Орик. — Але це неточне число, бо залишаються тільки ті, які вирішили боротися. Решта ж перебуває під захистом Короля Орина в Сурді.
— Так мало? — здивувався Ерагон. — Та ж тільки одна з королівських армій нараховує близько 16 тисяч, не беручи до уваги ургалів!
Похитавши головою, Ерагон трохи перегодом спитав:
— А чому ваш Орин не бореться з імперією?
— Якби він виступив, — пояснив гном. — Галбаторікс миттю б його переміг. А так Сурду не чіпають, вважаючи це місто законослухняним, і даремно. Більшу частину провізії та зброї вардени отримують саме звідти… Але не сумуй, гноми теж битимуться, коли настане час! І ельфи обіцяли допомогти…
Ерагон неуважно кивнув і подумки звернувся до Сапфіри. З’ясувалося, що зараз вона смакує якоюсь поживою.
— А що це в тебе? — повернувся він до розмови, показуючи на Ориків шолом. — Я бачив такі символи на стінах у Тронжхеймі.
Гном обережно зняв окутий залізом шолом і торкнувся пальцем різьбленого візерунка.
— Це символ мого роду, — пояснив він. — Усі ми ковалі, тож молот і зірки, які ти бачив у місті, завжди були гербом нашого ватажка Коргана. Один рід володарює, а ще дванадцять підкоряються йому. До речі, король Ротгар теж із нашого роду.
Повертаючи тарілки, вони зненацька зустрілися з одним гномом, що гречно вклонився Ерагонові, пробубнівши щось незнайомою мовою.
— Що він сказав? — поцікавився зніяковілий юнак.