Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період

Таким чином, завдання витворити з «мас» українську націю було для Франка аж ніяк не суто політичною програмою, а насамперед проблемою філософсько-антропологічною, оскільки й національна спільнота, взята як самостійний суб'єкт історії, є для нього в першу чергу певним типом випродукуваної свідомости, цілком співставним із емоційно-вольовою інтенційністю свідомости індивідуальної.

Висновки

У 1954 р. в еміґрації — у цьому, за його влучним висловом, «антракті» української історичної драми — Є. Маланюк висловив дійсно неперехідну за значенням тезу: «Може, найважливішим з наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнати себе» [70, 148].

Єдина пряма, нічим не опосередкована форма такого самопізнання — філософська рефлексія над національною ідеєю, вперше виокремлена тут нами, post factum, у самостійну інтелектуальну течію, — впродовж цілого XIX ст., поки тривало становлення нової, секулярної української культури, була спрямовуючою свідомістю цієї культури, її світоглядною інтенцією. Вона була дослівно занурена — і, відповідно, розчинена — у товщі тих інтенсивних культурних процесів, котрими напіврозбуджений до історичного життя український народ намагався об'єктивувати суверенітет свого духовного буття, тож і не дивно, що вийти на поверхню цих процесів — на той рівень теоретичної абстракції, де філософія здобуває вартість самодостатности, — змогла тільки починаючи з 1920-х років, себто аж у четвертому поколінні нової української інтеліґенції, названому згодом поколінням «Розстріляного Відродження». Було воно водночас першим, за термінологією А. Грамші, «органічним», отже, тим, що засталовже сформовану, цілісну, структурно вироблену й здатну до саморозвитку українську культуру, витворену зусиллями попередників (вельми прикметно, що, явивши у своїй політичній свідомості всю повноту спектра — від комуніста М. Хвильового до «інтеґрального націоналіста» Д. Донцова, — покоління «Розстріляного Відродження» культурносамоусвідомлювалося власне на ґрунті «української ідеї»). Саме воно потрапило дати вже «чистих» філософів національної ідеї в спеціально-фаховому, академічному сенсі слова «філософ», як-от В. Липинський і Д. Чижевський, М. Шлемкевич і І. Мірчук (сюди ж можна зарахувати «культурософську» есеїстику Є. Маланюка). Але шо це покоління було розгромлене внаслідок встановлення в СРСР тоталітарного режиму, то започаткована «братчиками» інтелектуальна традиція, продовжувана, попри всі труднощі недержавного існування, від 40-х років XIX ст. до 20-х років XX, урвалася якраз на підступах до апогею своєї теоретичної зрілости.

Запропонована нами в цій книзі «ґенераційна» періодизація історії нової української культури, таким чином, передбачає в її розвитку наступні етапи, відповідно до міри самоусвідомлення культурою себе як об'єктивації національного буття свого суб'єкта — українського народу: 1) період мовної партикуляризації (від «Енеїди» І. Котляревського до «братчиків»), той, що його М. Скрипник недбало йменував «котляревщиною-гулаківщиною», — саме тоді, попри виразно провінційний характер цих перших, спричинених потужним впливом Романтизму з його підвищеним інтересом до етнокультурної диференціації паростків нової культури на місці напівабсорбованої імперськими інституціями давньої, було виявлено той тяж, довкола якого систематизуватиметься й «наростатиме» майбутня національна культура, — народну мову; 2) «українофільський», чи, за М. Грохом, культурно-просвітницький період — від романтичного націоналізму й зародження «української ідеї» в документах Кирило-Мефодіївського братства до київської «старої громади» 70-х років та першої української політичної еміґрації (М. Драгоманов, Ф. Вовк, С. Подолинський): у цей час відбулося виокремлення України як суб'єкта історичного процесу з відповідно суверенними культурними запитами; 3) франківський (львівський) період, або період «Молодої України» (з кінця 1880-х років по 1910-ті) — тут остаточно завершився процес структурного «укомплектування» української культури, котра вже засвідчила й належну міру рецептивности, і, отже, готовність до прямого інтеркультурного діалогу, так що 4) «Розстріляне Відродження» — покоління революційної доби, що його (хронологічно) можна назвати скінченим після 1930 р. (після так званого процесу СВУ, коли новостворювана тоталітарна держава винесла смертний присуд вихованій «українською ідеєю» українській інтеліґенції), — це покоління здатне було вже на автентично українському культурному ґрунті ставити питання про «європеїзацію» психологічної домінанти українства (М. Хвильовий, В. Юринець), про перехід до національного само-владдя, само-діяльности, само-певности. Далі традиція переривається — тоталітарний період української історії належить розглядати окремо. (До речі, вельми прикметно, що перші ж об'яви деструкції тоталітарного світогляду — у кінці 50-х — на початку 60-х років — потягли за собою реанімацію української філософської думки власне зі сторони «української ідеї»: «Україна як проблема» — скористаємося формулкою П. Л. Ентральґо — була без перебільшення «ідейним нервом» покоління наших «шістдесятників».)

«З минулим не можна змагатися рукопаш, — завважив свого часу X. Ортеґа-і-Ґасет. — Майбутнє перемагає, поглинаючи його. А коли воно залишить якусь частину, то це його загибель» [85, 74]. Те, що XX ст., проволочивши Україну по кривій, відкинуло її в останній декаді на те ж таки розпуття історичного вибору, на якому вона стояла в перших його декадах, якраз і є логічним наслідком отого «неперетравленого», неосвоєного й неусвідомленого, не-пережитого-до-кінця минулого — минулого, яке не хоче минати. «Молода Україна» також не належить до минулого в духовному значенні — рефлексії цього покоління над національною ідеєю, на відміну від споріднених їм рефлексій у більшости інших європейських народів, становлять аж ніяк не виключно історико-філософський інтерес. По суті, це свідомість неоприсутненої, так і не зреалізованої остаточно спільноти, чий образ тяжить над нашою теперішністю як все той самий ідеал жаданого майбутнього. Втілити його в життя — то єдиний дієвий спосіб скінчити з цією філософією.

Список літератури

1. Акименко А. А.История // История эстетической мысли: В 6 т. — Москва: Искусство, 1986. — Т. 3. — С. 152—179.

2. Андреев Д. Л.Роза мира: Метафилософия истории. — Москва: Прометей, 1991. — 288 с.

3. Антологиячешской и словацкой философии. — Москва: Мысль, 1982. — 407 с.

4. Аристотель. Метафизика // Соч.: В 4 т. — Москва: Мысль, 1976. — Т. 1. — 550с.

5. Арістотель. Поетика. — К.: Мистецтво, 1967. — 84 с.

6. Барт Р.Писатели и пишущие // Избр. работы: Семиотика. Поэтика. — Москва: Прогресс, 1989. — С. 133—141.

7. Бахтин М.Автор и герой в эстетической деятельности // Эстетика словесного творчества. — 2-е изд. — Москва: Искусство, 1986. — С. 9—191.

8. Бахтин М. М.Проблемы поэтики Достоевского. — 4-е изд. — Москва: Сов. Россия, 1979. — 320 с.

9. Бахтин М.Формы времени и хронотопа в романе: Очерки по истор. поэтике //Литературно-критические статьи. — Москва: Худож. лит., 1986. — С. 121—290.

10. Бендзар Б. П.Оповідання Івана Франка німецькою мовою // Рад. літературознавство. — 1971. — № 12. — С. 66—73.

11. Бердяев Н. А.Истоки и смысл русского коммунизма. — Москва: Наука, 1990. — 224 с.

12. Бердяев Н. А.Русская идея // О России и русской философской культуре: Философы рус. послеокт. зарубежья. — Москва: Наука, 1990. — С. 43—271.

13. Берлін І.Націоналізм // Зустрічі. — 1991. — № 2. — С. 60—76.

14. Бернштейн Б. М.Несколько соображений в связи с проблемой «Искусство и этнос» // Критерии и суждения в искусствознании: Сб. ст. — Москва: Сов. художник, 1986. — С. 125—144.

15. Браун Е. Г.Литературная история типа Дон Жуана. — Спб.: Изд. ж. «Пантеон лит.», 1889. — 144 с.

16. Бромлей Ю. В.Этносоциальные процессы: теория, история, современность. — Москва: Наука, 1987. — 333 с.

17. Бубер М.Беседы о еврействе // Избр. произведения. — Без м. и., 1979. — С. 29—72. — (Б-ка Алия.)

18. Бубер М.Народ и его земля // Там же. — С. 257—345.

19. Возняк С. М.У боротьбі за дружбу народів: Пробл. нації і нац. відносин в ідеології укр. демокр. остан. чверті XIX — початку XX ст. — Львів: Вища шк. Вид-во при Львів, ун-ті, 1981. — 192 с.

20. Вундт В.Нации и их философия: Глава из мировой войны. — Екатеринослав: Наука, 1919. — 82 с.

21. Гаєвський С.Франків «Мойсей»: Розвідка і текст поеми / УВАН. — Авгсбург: На чужині, 1948. — С. 5—15.

22. Гайденко П. П.Категория времени в буржуазной европейской философии истории XX века // Философские проблемы исторической науки / А. В. Гулыга, А. Я. Гуревич, Б. Ф. Поршнев и др. — Москва: Наука, 1969. — С. 225—262.

23. Гараджа Е. В.Философия «трагического чувства жизни» М. де Унамуно: Автореф. дис. … канд. филос. наук. — Москва, 1986. — 17 с.

24. Гегель Г.Философия права. — Москва: Мысль, 1990. — 524 с.

25. Гегель Г. В.Эстетика: В 4 т. — Москва: Искусство, 1968—1973. — Т. 1—4.

26. Гозман Л., Эткинд А.Культ власти: Структура тоталитар. сознания // Осмыслить культ Сталина. — Москва: Прогресс, 1989. — С. 337—371.

27. Грабович Г.Іван Франко і Адам Міцкевич // Іван Франко і світова культура: Матеріали міжнар. симпоз. ЮНЕСКО. Львів, 11—15 верес. 1986 р.: В 3 кн. — К.: Наук. думка, 1990. — Кн. 1. — С. 135—141.