Факир

– А якщо провал?

Тон видав те, що найбльше муляло пд серцем. Але вдповдь одержав не вдразу. Незнайомець клька разв затягнувся, роздушив у попльничц-черепашц ще довгий недопалок, вдхилився на спинку з кислою посмшкою мовив:

– Наше життя - це гра. тут або пан, або...

– Угу. А хто не ризику, той не п' шампанського?

– Саме так. Тому й даю цлу добу. Тема серйозна, аби до не пдходити знаскоку.

– Гаразд.
– Тон пдввся.
– Завтра... До побачення.

знову пляжн капц човгали нагртими алейками. Й оголене рельфне тло магнтило оч молодих ( не дуже) жнок. розлягався тихий скрегт рогоносцв.

25 вересня 1993 року, Афни, 01 год. 46 хв.

Здалеку готель "Пергамос" здавався срниковою коробкою. Маленькою та акуратною. Яку ставма поставив циклоп. Не менше. Бо хто ж ще на таке здатний? Взерунками вн нагадував вощину, вимережану за точними математичними розрахунками. Поодинок шестикутники номерв свтилися, показуючи, що у вощин можливе життя. Вкно ж залишеного щойно - мцно спить. Чудово. коли двчина прокинеться, Тон вже буде далеко. Безслдно розчиниться в багатомльярдному натовп... - назавжди...

Спробував хоча б на мить, уявити вродливий фейсик Пенелопи, коли вона проснеться все зрозум. Плакатиме. Рватиме волосся. Заведе стерику. Битиметься головою об стну. Знепритомн... Гм, картинка цкава. Обдурена мльйонерова доня. що найбльше дратуватиме? Втрата коштовностей? Коханого? Грандозний скандал, який тут же роздмухають газетяр? Такою сенсацйкою поласують одразу. Чи, може, - безсоромне й пдле ошукання? Хтозна. Але що йому до того? Тепер вн багатий. матиме все, чого забажа...

– Не подлишся доларом?
– шарпонуло хлопцев мр. Той ледь не пдстрибнув з несподванки. Але втриматися вд викрику не змг.

Невдомий бородато-патлатий товстун, однаковий уздовж-ушир, жуючи заслинену цигарку, мутними очима рентгенив самотнього перехожого. Пальц право руки просунут в "обручки" кастета, який час вд часу штовхав лву долоню впирався в не. Мж вилогами засмальцьованого шкряного жилета виднвся чималий вирлоокий череп, що звисав на товстому потертому ланцюз.

– Завтра, - усмхнувся ошелешений Тон. Хоча то й не усмшка зовсм. "Перехдний варант" швидше. Або ж "пдготовчий".

– Що завтра?
– буркнув "квадратний" бородань, розумючи, що його мрю хочуть посунути в час. Е-е-е! Таке його не влаштову. Не домовлялись!

– Завтра дам два.
– Тон запустив у слова таку лагднсть, нби цей "приший-кобил-хвст" ось-ось стане його названим братом. А сам тим часом уже бачив, як скоро руки, кишен, сумка, оч, вуха решта можливих мсць будуть забит всемогутнми шелестливими купюрами. порятунку вд ц напаст не треба. Солоденька!

– Проблема, брате, в тому, - спробував обняти хлопця несподваний прохач, хоча Тон вмить звльнився, - що мен треба саме зараз. Труби горять. бажано - "двадцятку". А якщо й "соточкою" пдгрш– спасиб з поклоном. Ще й за здоров'я чарчинку перекину. Тво мо. Подякуш!

– Умовив, - усмхнувся щасливий Тон.
– Можеш. Тоб б померлих воскресати. За грош. Бабла б накосив... А не "стрляв" би у таких, як сам, мишей церковних.

Усмшка у вдповдь заблукала в густих заростях "квадратного" сьорбала. Без компаса й карти. Назавжди. На довг-довг тисячолття.

Тон зняв з плеча сумку й поставив на асфальт. Не дуже хотв бруднити. Та зараз вибр невеликий. Ситуаця дикту!

"Квадрат" побачив аж подався вперед. Зараз вдламаться шматочок щастя. Зараз! ди сюди!

Зненацька правий кулак Тон рзко повдомив бороданев, що з носом у того проблеми. Причому серйозн. Не на один мсяць. так аргументовано це зробив, що додаткових питань не виникло. Та бородань сам вдчув, наскльки все серйозно. Одночасно полетвши вбк вд мр. Те, що на асфальт щось упало, мало хто почув. Про це знали тльки дво. Тон (цей навть добре) "квадрат" (ну, цей лише здогадувався, хоча думка свердлила постйно). Але жоден нкому не скаже. Солдарнсть! Усе серйозно!

– Вибачай, друже, - неголосно мовив Тон, - сьогодн ламаю носа без попереджень. Поспшаю.
– Плюнув на безпорадне тло. Воно уже не ворушилось. Пдхопив сумку. Важенька! Уперед! Лишити нарешт це життя. Чимшвидше! Це паскудне старе життя. У якому не хочеться бути н хвилини. Лишити комусь ншому. Та хоч би й цьому, з поламаним носом. Хай кайфу... Примря свиту з чужого плеча. Важку, поношену й сру. Як його безпорадне життя.

Котра там година? Ага. За всм - друга. Ого. Треба поспшати... Еге ж...

07 серпня 1993 року, Афни, 12 год. 57 хв.

Наступного дня - але вже одягнений у легкий пляжний костюм вд "Lacoste" - Тон за три хвилини до першо зазирнув до "Нарциса". Сьогодн люднше. Устигли добряче насмалити. Скрзь плавали сиз хмаринки, котр, як пустотлив допитлив дти, прагнули доторкнутися до всього, що траплялося на шляху. Тобто - до всього взагал. Тон навряд чи стане винятком.

Непоквапом чимчикуючи до столика, помтив, що за ним сидв тип рокв сорока. Вн мав тонк губи, правильно форми нс, товстуватий унизу, густе чорне волосся. Довше, нж звичайна чоловча зачска. Й уважно читав "The New York Times".

Тон пдйшов ввчливо сказав:

– Е-е-е, мстере, перепрошую, тут така проблемка...
– Уваги на Тон нхто не звернув.
– Чи не могли б ви перессти? У мене тут зустрч. Знате... серйозна розмова. Призначена ще вчора. Зрозумйте! Благаю. Це дуже важливо. Для всього мого подальшого життя.

ншим разом Тон б себе не впзнав. А впзнавши - зробив соб друге попередження. Вдразу. Таких прохацьких нтонацй вд себе нколи не чув. навряд чи колись почу.

– З величезним задоволенням... виконав би ваше прохання, - привтно дивлячись на Тон, почав незнайомець, таки почувши комара, що хоче достукатися до слона крзь його товсту шкру, - але теж маю тут зустрч.

– коли ж, якщо це не тамниця?
– поцкавився Тон.

– О тринадцятй.
– Чоловк поглянув на годинника.
– Мй приятель запзнються, але, гадаю, з'явиться з хвилини на хвилину.

– То як же бути?
– нервово поглядаючи на двер, запитав Тон й затарабанив ногою по пдлоз.

– гадки не маю, - вдповв незнайомець знову втупився в газету.

Тон поглянув на годинника: п'ять на другу.

– Ваш теж затримуться?
– запитав спостережливий незнайомець.

Тон мовчки кивнув. А всередин прокинулась тривога.