Факир

25 вересня 1993 року, Афни, 02 год. 07 хв.

Коли Тон дстався пам'ятника, годинник показував см на третю. Забарився. Як не налягав на ноги, а таки не встиг. Проте кримналу в тому някого. Головне - фнал п'си. Такий, як заплановано. Тамний. Тихий. Результативний. Пенелопа Димитрадс дивиться сни, а коштовност спокйно лежать у сумц. Лишаться останн - подлити заслужений гонорар.

Блий низенький "фат", що виповз з довго шеренги легковикв, вишикуваних лворуч вд пам'ятника, блимнув фарами. Хлопець попростував на сигнал.

– Порядок, Режисере, - втомлено видихнув Тон, кинувши тло на сидння бля водя, а сумку - назад.

"Фат" повол рушив.

Тон вмостився. Повернув голову лворуч, вдкривши рота, щоб сказати. - закляк. За кермом сидв Массмо Раньр. Йота в йоту. Гордий профль "актора" чтко вимальовувався у свтл лхтарв, що несмливо прокрадалось до салону. Тон перевв дух.

– Скльки разв вас бачив, але до цих фокусв няк не звикну. Штукар ви на вс руки. Факр.
– Мстер Хейвен пашв добрим гумором.
– Коли вже Папою Римським нарядитесь?

– Колись... Може... Хтозна.
– Режисер вдповдав, немов вдпускав порц "чогось" нетерплячй черз. "Цьому дав, цьому дав"... Але не забував про дорогу.

– Тльки дивться, щоб вряни рук не цлували. А то почнуть юрмами валити на благословення та сповдь... Погорите оком не зморгнувши. А це мжнародним шкандальом пахтить. Та й незатишним номером у безкоштовних апартаментах з небом у клтинку.
– Тон сказане сподобалось. рот з'днав дугою вуха.

– Тпун тоб на язик, - кинув Режисер, не вдриваючись вд дороги.
– Вщун саморобний.

– Вибачте, якщо вам не до вподоби.

– Забудьмо, - обрвав.
– Ну?

– Повний аншлаг, - почав поспхом Тон.
– Гонорар - тут, - ляснув по сумц.

– Молодець, - стримано посмхнувся Режисер.
– Справжнй талант. Радий, що не помилився в тоб.

– А ви що, не врили?
– Запитав Тон з такою нтонацю, нби "Массмо Раньр" сумнвався у сил земного тяжння. Або одвчнй криголамност бразильського футболу.

Режисер розвв руками, мовляв, "каптулюю". А потм додав:

– Треба поговорити про тебе з кимось з "Коламб Пкчерз", якщо тоб це ще цкаво.

Тон задоволено усмхався й мовчав. Хай усе буде так, як визначено Долею. Пдганяти не варто. Бо все одно зробить по-свому. Як завжди.

Тим часом "фат" звернув у тиху непримтну вуличку, вимощену бруквкою. Усе тут дихало вчним "позавчора". Триповерхов будинки срли старстю. не в змоз приховати навть темна нч.

"Фат" обминув дв проржавл розвалюхи, що знайшли тут останнй спочинок, трохи прохав спинився. Замовк двигун. Погасли фари. Насторожився.

– Що ж, - почав Режисер, - час опустити завсу. Оркестр викона останнй акорд... Я навмисне захав сюди. У цей глухий квартал. Тут вдень не надто людно, а вноч... О котрй там у тебе лтак?

– О шостй.

– А зараз?
– Режисер пдсвтив годинника.
– Пв на третю. Устигнеш ще й кави випити... Давай сумку...

Тон перехилився назад не помтив, як у Режисерових руках з'явився пстолет з глушником тим паче - як плавно пшов гачок. Лише вдчув у боц могутнй поштовх водночас - жахливий бль. За мить усе повторилось. Тон повис на сиднн. Режисер вибрався з машини, перебг на протилежний бк, витяг Тон кинув на холодне брудне камння. Так же швидко знову св, рвонув з мсця й кинувся навткача, лишаючи недавнього компаньйона лежати на нмй бруквц ц тихо, старо, забуто Богом вулички, яка продовжувала байдужно спати й дивитись ностальгчн сни. Про часи молодост. Коли все було не так.

Глава . "Перший привт вд "Ункаса"

26 вересня 1993 року, Егейське море, 13 год. 18 хв.

Богдан Лисиця прилетв до Афн учора вранц. Зробив так навмисне ось чому: катер до Авг вдходив сьогодн о 13.00. Заклавши в запас бльше доби, хотв ближче познайомитись з столицею Еллади, де, як усм вдомо, виколисано не одну культурну перлину.

Англйську знав шикарно. Тому майже на вс питання одержував потрбну вдповдь. Чи то там справд так ввчлив та щир люди, чи Лисиц просто щастило - хтозна. Але беззаперечним лишалося одне: псля проведено в Афнах доби знов захотлося жити. Дал. Як живуть звичайн люди. Коли з радстю. Коли з сумом. Коли у щаст. А коли - й попд руки з невдачами. Але - щоб усього в розумних дозах. А не так, як у нього недавно...

Усередин клекотли враження, що надовго залишаться в пам'ят. Особливою яскравстю там вигравав головний архтектурний пам'ятник - ця релквя "золотого вку" античних Афн - ансамбль Акрополя. Храм Афни-Дви Парфенон, невеликий витончений храм Нки Антерос, Храм Ерехтейон з його знаменитими каратидами, Пропле - колонадний вхд до Акрополя... Усе це ще жило в пам'ят, стояло перед очима. Нм свдки розквту вльно людсько думки, ц зруйнован храми, здавалося, вддано обергали бачене в далек античн часи, бажаючи зберегти навколо той романтичний ореол тамничост, що перетворював х на прекрасну генальну легенду. Позбавте будь-яку легенду цього - вона з неба впаде на землю, а Дульснея Тобоська стане звичайнснькою мщанкою...

Так думав, стоячи на палуб блоснжного пасажирського катера "Делавар", вддаляючись вд прейського берега безкрам водяним простором, який утворювали, зливаючись, води Егейського та Середземного морв. Так думав, залишаючи Афни - це привтне тепле мсто, головн кольори якого - лише два. Яскраво-блакитний - колр неба моря та блий - колр мармуру мських будвель... Н, в цьому мст щось таке казкове й незабутн, що мимохть розумш: його недаремно обрали боги... У так хвилини забуваш про все, навть - про те, що, живеш на свт...

Богдан Лисиця мешкав у Кив. цим несказанно пишався. Вн навно вважав, що Кив - найкраще мсто на земл. Хоча, може, це й правда. Бо ж нхто ще не довв ншого. Деяк одногрупники вже примряли (хто свитки, а хто - й камзоли) нового життя в закордонах. Знаючи англйську та французьку, це значно легше, нж решт. Можливо, ц люди й зробили правильно. Можливо, на них чека успх... Та н, усе ж не "можливо". Точно. Але Богдан твердо виршив, що успху вн досягне й на Батьквщин. Хоч тут зараз дться таке...

Лисиця мав двокмнатну квартиру на бульвар Ромена Ролана. Вк наближався до меж мж другим третм десятком. Цьогорч одержав диплом Кивського унверситету Шевченка (романо-германська флологя). Аспрант першого року навчання. Ось як усе серйозно. Пднапнеться– стане кандидатом наук. Непоганий варант. Серйозний... А там в доктори закроку...

Богдан - звичайний укранець. Не грший не кращий за решту. От тльки не одружений... Недавно, правда, спробував... Спогади про це боляче впиналися в серце. Й завдавали жахливих мук. Тому гасив навть хн найперш скри. Проте виходило не дуже. Таке "пожежогасння" уже система. Звичка. Ритуал...

Правда, не кожен звичайний укранець хав вдпочивати на острв в Егейському мор. не в кожного звичайного укранця лежав у валз пстолет. Хай буде. Псля шлюбного фаско життя перестало приносити насолоду. Та як жити без НЕ?.. Думки про самогубство надокучливим птаством постйно кружляли довкола... Як не вдганяв, що не робив, а вони вдлтати не поспшали. Навпаки - почали навть вити гнзда...