Фальшивий талісман

Фактично він уже дав привід Маркову до якогось побіжного запитання, але той утримався. Спочатку треба напоїти Валбіцина, аби він хоч трохи втратив контроль і не пам’ятав, про що йшлося.

Автобус зупинився біля котеджів, де мешкали співробітники школи. Марков і Валбіцин розпрощалися на кілька хвилин, щоб переодягнутися, і зустрілися знову на трамвайній зупинці. Старенький і розхитаний трамвай довіз їх до центрального бульвару, красивої вулиці з віковими деревами посередині, вони пройшли мовчки ще два квартали до “Брістоля” — двоповерхового ресторану, де у Валбіцина був знайомий метр. Це давало деякі переваги, починаючи від вибору напоїв і кінчаючи обслуговуванням. Правда, у “Брістолі” завжди крутилося багато дівчат певного роду занять, та Валбіцин відшивав їх досить рішуче й грубо.

— Ми не бабники, ми чесні алкоголіки, — казав прямо, й дівчат як вітром здувало.

Марков замовив не шпанс, а коньяк, і Валбіцин подивився на нього з повагою:

— Ви робите успіхи, пане Григорію, — схвалив, — і я міг би відшліфувати ваші манери та, на жаль, в наш тривожний час, коли не знаєш, де опинишся завтра… — Він не договорив, бо принесли пляшку й чарки — стежив за спритними рухами офіціанта.

І знову Марков промовчав, хоч Валбіцин дав йому зачіпку. Думав: а може, Валбіцин спеціально смикає за гачок, трохи-трохи, щоб недосвідчений рибалка зробив підсічку?

Вони випили по першій, мало не одразу по другій, очі у Валбіцина почервоніли, піт виступив на зморшкуватому чолі, й пан Кирило обтер його паперовою серветкою. Дістав пачку дорогих сигарет, які видавали хіба що вищим офіцерам, і, не приховуючи торжества, пригостив Маркова.

— О-о… — обережно, двома пальцями витягнув Марков сигарети з пачки. — Такі сигарети я бачив тільки в начальника школи. За ваші успіхи, пане Кирило! — Він налив по третій, трохи форсуючи події, та Валбіцин, здається, не помічав нічого. Випив коньяк, випнувши м’ясисті губи, наче виссав сире яйце, не закусив і затягнувся ароматним димом.

— Так, за успіхи, — ствердив, — наші успіхи — це й ваші успіхи, гер Марков, успіхи всього “Цепеліну”. На жаль, останнім часом у нас була смуга невдач, та іноді одна вдало проведена операція примушує забути попередні провали, чи не так, пане Григорію?

— Чиста правда! — щиро й гаряче підтримав його Марков, бо Валбіцин торкнувся теми, котра найбільше цікавила його. — Чиста правда, і я перекопаний, що, маючи таких визначних спеціалістів, як ви, пане Кирило, “Цепелін” не може працювати погано. — Він явно підлещував Валбіцину, але той перебував у стані, коли навіть відверте підлабузництво сприймається зовсім нормально.

— Так, — ствердив Валбіцин, — ми мусимо відігратися перед червоними, я скажу вам відверто: абверівська школа застаріла, й нас вчасно передали імперській безпеці. Канаріс виявився старою свинею і зрадником, і ми ще довго видихатимемо його ме годи.

“Не так уже й довго, — злостиво подумав Марков, — не тіште себе ілюзіями, пане Валбіцин, бо скоро, дуже скоро Червона Армія буде в Берліні і вам кінець, малошановний пане, бо вже я постараюся, аби не заховалися, не зникли…”

— Я цілком згоден з вами, — серйозно погодився Марков, — підготовка агентів зараз значно поліпшилася, ми закидаємо їх більше, ніж раніше, це дається взнаки, я чув, що навіть сам обергрупенфюрер Кальтенбруннер непоганої думки про “Цепелін”.

— На жаль, ви не зовсім у курсі справи, — заперечив Валбіцин. Він наклав собі повну тарілку закуски й почав жадібно їсти. Закуска, хоч і була, зважаючи на картки, в основному овочева, відтягувала остаточне “входження в кондицію” Валбіцина, це не зовсім входило в плани Маркова, і він знову наповнив чарки.

Пан Кирило автоматично взяв свою, вихилив, як воду, без тостів, немов запив вінегрет, і продовжував жувати, втупившись у тарілку. Лисий череп його порожевішав, а борлак рухався рівномірно і якось заспокійливо.

Марков підняв майже порожню пляшку й показав її офіціантові, той зрозумів його без слів і одразу приніс ще одну, солодко посміхаючись і кланяючись ще здалеку. Видно, метр попередив, кого обслуговує: навряд би так сонячно усміхався рядовим відвідувачам у цивільному.

Валбіцин, побачивши ще одну, пляшку, подивився на Маркова уважно й зовсім тверезо, на мить тому здалося, що панові Кирилу вдалося прочитати його потаємні думки, гадав, що той відставить пляшку й зауважить чи нагримає, однак Валбіцин тільки поплямкав губами й запитав не дуже рішуче:

— А не забагато буде, пане Григорію?

Марков не хотів, щоб Валбіцин побачив у його жесті якусь явно визначену мету.

— Я вважав, що подолаємо… Гарний настрій, пане Кирило, але якщо ви гадаєте…

Валбіцин одразу зрозумів його натяк і міцно стиснув пляшку, так, що суглоби довгих, вкритих рудим волоссям пальців побіліли.

— А й справді гарний настрій, — погодився, — і друга пляшка не зашкодить. Принеси нам тільки каву, — наказав офіціантові, — трохи згодом, і скажи метрові, що я просив не ту, що вариться в котлі…

Офіціант позадкував, догідливо усміхаючись, і Валбіцин умиротворено відкинувся на спинку стільця.

— Так от, — переможно посміхнувся, — я казав, що ви не зовсім у курсі справи, пане Григорію, і це правильно, бо кожен мусить знати тільки те, що йому належить, однак скажу вам, що наш начальник школи переживав важкі часи й навіть стояло питання про фронт. Східний фронт, звичайно, — уточнив, — і якщо б не одна справа, командувати б йому десь батальйоном, бо полку ніколи б не дали… Так, не дали б, бо опальному офіцерові завжди дають менше, ніж він заслуговує.

Марков ствердно нахилив голову: в тому, що начальник “Цепеліну” мав неприємності, була і його заслуга — кілька груп агентів, закинутих у радянський тил, одразу здалися, бо Сивий провів з ними відповідну роботу. Про склад деяких інших диверсійних груп удалося завчасно попередити Центр.

Недарма просидів у “Цепеліні” (й пив коньяк у разі потреби, як сьогодні) лейтенант Юрій Олексійович Махнюк, і якщо вдасться зараз довідатись про щось од Валбіцина…

Але головне не бути нав’язливим…

Вони спорожнили першу пляшку й дісталися середини другої, коли повз їхній столик, вихиляючи стегнами, пройшла дівчина. На секунду затрималася, глянувши оцінююче.

— Сумуєте? — Посміхнулася відверто заохочуюче… — У вас чудові сигарети, панове, може, пригостите?

Валбіцин підняв на неї важкий погляд.

— Ти, ципо, — мовив грубо, — мотай звідси!

— Одразу видно, імпотент! — одповіла дівчина нахабно й пішла далі.

Марков гадав, що Валбіцин розсердиться, але той витягнув сигарету, клацнув аапальничкою і сказав байдуже: