Фальшивий талісман

Він повернувся хвилин через двадцять: коли небо на сході пояснішало. Дихав рівно, наче щойно прокинувся, а не шастав кущами й дебрями по пралісі.

— Ну, хлопче, давай! — потихеньку підштовхнув Юрка Бобрьонок.

Штунь рушив, трохи згорбившись, здавалося, “шмайсер”, що метлявся на грудях, пригинав йото. Сонце викинуло свій перший промінь з-за обрію, і той зажахтів на оболоці золотом. Юрко лише зиркнув на нього — здається, добра прикмета, але одразу забув і про промінь, і про березу, що лопотіла листям під ранішнім вітерцем, і про лісові квіти, які м’яв чобітьми, лишаючи в зарошеній траві довгі смуги.

Сорока злетіла з берези, зацокотіла сердито, та Юрко не почув її, прихилився до стовбура плечем, передихнув і постукав руків’ям автомата по березі.

Стояв і слухав биття власного серця — видавалося, все завмерло: жодних звуків, навіть птахи припинили своє нескінченне галасування.

Постукав ще раз, почув легке шарудіння під ногами. Люк зсунувся ледь-ледь, завмер на мить і тільки тоді відчинився. На галявину визирнув заспаний Муха.

Юрко сів, знявши автомат, — кинув його недбало поруч, але так, щоб можна було дотягнутися правицею. Сказав, позіхнувши:

— Спите… Будіть, друже сотнику, радиста, пан Харитон кличуть.

Муха невдоволено закліпав очима.

— Що трапилося?

— А нічого. Радиста, кажу, кличуть.

— Де Харитон?

— У лісі лишився.

— Як так? — У сотника прокинулась вроджена обережність. Сторожко поглянув довкола і, не побачивши нічого підозрілого, заспокоївся. Але наказав: — Давай до схрону.

Юрко насупився.

— Вам добре, цілу ніч спали, а тут шастай туди-сюди… — Але схопив автомат і поліз до схрону.

Муха засвітив свічку. Стояв перед Юрком босий, в розстебнутій спідній сорочці й шкрябав нігтями груди.

— То що тобі? — запитав, немов тільки щойно усвідомив, що Юрко повернувся.

Хлопець, не відповідаючи, розштовхав радиста, який солодко посопував, наче спав удома на м’якому ліжку. Михайло сів на нарах, звісивши босі ноги й протираючи очі.

— Що трапилось? — запитав. Нараз зіскочив з нар, сон у нього як рукою зняло, присунувся до Юрка, схопив за груди. — Де Харитон?

Хлопець відсахнувся.

— Вас кличе, — пояснив.

— Де він?

— У лісі лишився, версти за чотири звідси.

— Чому сам не прийшов?

— А в нього й питайте. Я що — наказувати йому можу? Каже, поклич Михайла з рацією, а мені що? Я і пішов кликати.

Радист зиркнув недовірливо.

— А чого він у лісі лишився? — запитав.

— Притомилися вони. Кажуть: для чого мені йти, коли знову від схрону треба відходити. Залягли в кущах спати, а мене послали. Я так гадаю, — посміхнувся нараз єхидно, — пан Харитон набавилися з тамтою мірошницею, цілу ніч не спали, ну й вирішили відпочити.

Згадка про мірошницю виявилася вдалою — Муха зареготав і мовив із заздрістю:

— Я вам скажу: від тої жінки і я б не відмовився. Вродлива мірошниця, з нею не скучиш, вона з тебе все витягне, навіть душу…

Радист ще раз позіхнув, сів і почав узуватися. Юрко примостився навпроти нього, попросив Муху:

— Дайте, друже сотнику, чогось попоїсти, бо дехто й бавився, і вечеряв, а інші — до клуні спати…

— Начальство! — не те що схвалив, а й не полаяв Муха. — Начальство, воно завжди вище, і йому треба догоджати. — Він відкраяв хліба, присунув Юркові півкільця ковбаси. — А мені йти чи ні? — запитав.

Юрко встиг обговорити з Бобрьонком і цю проблему. Вихід Мухи із схрону ускладнював ситуацію. Не тому, що розшукувачі боялися упустити когось із двох — були впевнені в своїх силах і знали, що впораються з обома. Але радиста треба було взяти живим, обов’язково живим і бажано непораненим. Сотник же, власне, не дуже цікавив контррозвідку: ще один звичайний бандерівець, які, на жаль, ще не перевелися в лісах. Природно, бандитів треба виловлювати, однак куди ж він подінеться: схрон оточено, й вихід у Мухи один — або здатися, або кулю в лоба…

— А як хочете, друже сотнику, — одповів Юрко й взявся за ковбасу. — Про вас мови не було.

Муха задоволено потягнувся.

— Тоді ми відпочинемо. — Поліз на верхні нари, ліг, звісивши босі ноги. — Люк засуньте, — попросив, — бо щось я не виспався.

Нарешті радист одягнувся. Сів до столика й також поснідав хлібом і ковбасою. Ліниво підвівся, взяв сидора з рацією. Поклав пістолет до кишені штанів, мовив:

— Рушили?

Він поліз перший, а Юрко, прихопивши “шмайсера”, за ним. Думав, як добре все обернулося. Виліз, засунув люк, випростався, дихнув свіжого, пахучого повітря, і голова мало не пішла обертом. Відчував себе якимсь натягнутим, фальшивим, посунув до стежки, чуючи голос лише якоїсь птахи, що сквирила на березі.

“Не до добра сквирить”, — подумав, але одразу ж забув про птаху: йшов, прислухаючись до легких кроків радиста за спиною.

Сонце ще не піднялося над деревами, небо ясніло, а в лісі ще стояли сутінки, пахло травою і грибами — до краю галявини лишалося кілька кроків, а Юрко подумав, як давно він не їв грибів, підсмажених рижиків чи боровиків, найсмачніша їжа в світі. В цьому лісі мають бути гриби, білі й підосиновики, червоноголовці…

Проминули галявину, і Юрко зачепився “шмайсером” за гілку молодої осики. Відчепив, і вона хвисьнула радиста по обличчю, той сердито вилаявся і відступив на крок, а вони вже підходили до дуба, за яким причаївся Толкунов.

Проминули дуб, і нічого не скоїлося, принаймні так подумав Юрко, але не встиг додумати до кінця, як почув за спиною важкий кидок — обернувся і побачив, що радист уже лежить на траві й капітан навалився на нього.

Радист виявився не боягузом, йому вдалося вивернутися, сунув руку до кишені за пістолетом, але Толкунов перехопив її, намагався притиснути до землі, це йому не вдавалося, а Юрко мов заворожений дивився і бачив, як радист шкрябає нігтями траву.

Либонь, минула секунда чи дві, Юрко все стояв і дивився, та налетів Бобрьонок — вони удвох поклали радиста обличчям до землі, майор сів йому на голову, а Толкунов, вивернувши агентові руки, зв’язав їх ременем. Намацав у комірі гімнастерки ампулу, вирізав її ножем, потім витягнув з кишені радиста пістолет і гордовито підкинув його на долоні. Лише тоді підвівся. Бобрьонок узяв радиста за комір, підняв голову, зазирнув у сповнені жаху очі.

— Догрався… — мовив мало не приязно. — Тепер нікуди не дінешся.

Він відпустив радиста, і той знову втиснувся обличчям у мокрий мох — певно, ще не міг усвідомити, що сталося.

Бобрьонок обтрусив з колін та гімнастерки гниле торішнє листя, розігнувся і зиркнув на Толкунова з задоволенням. Капітан перевернув радиста обличчям догори.

— Відповідай, і швидко! — наказав, ставши на коліна. — Хто закинув вас? “Цепелін”? — Він приставив дуло пістолета агентові до підборіддя, вигукнув: — Ну, гад, кажи, бо кінець тобі!