Фальшивий талісман

— Така лахудра не варта навіть сигарети. Від них тільки нещастя, і знаєте, скільки справжніх хлопців погоріло на них, я можу назвати не менше десятка першокласних агентів. Правда, нам з вами така доля не загрожує — не клюємо на їхні фокуси. Мушу сказати, пане Григорію, що це не тільки моя думка, а й нашого керівництва, і ця думка відображена у вашому досьє.

Розкривати думку начальства, нехай навіть позитивну, більше того, говорити про досьє було ризиковано, й Марков зрозумів, що Валбіцин “дійшов до кондиції”. Тепер міг обережно промацати його.

— Ви найвизначніший спеціаліст, пане Кирило, й мені дуже приємно почути схвальний відгук саме з ваших вуст, — сказав, дивлячись віддано.

— Киньте, — обтер масні губи Валбіцин, — приємно, ще приємніше… Ми свої люди, пов’язані одним мотузком, для чого нам казати компліменти один одному? Ви добре робите свою справу, я — свою, опинилися ми з вами тут не випадково й повинні до кінця тягнути лямку.

— Аби припинилися нарешті ці невдачі на фронті, — обережно мовив Марков.

— Так, — стукнув долонею по столу Валбіцин, — так, мій друже, і я гадаю, скоро ми допоможемо цьому, пане Григорію.

— Ми з вами? — нарочито недбало заперечив Марков. — Надто мізерна роль “Цепеліну”…

— Не кажіть! — червоні очі Валбіцина вирячились, тепер він був схожий на сича, що приготувався схопити свою жертву. — “Цепелін” ще покаже себе, ви навіть уявити собі не можете, над чим працюють зараз найсвітліші голови розвідки! — Він явно мав на увазі себе, й Марков підігрів його самозакоханість.

— Так, пане Кирило, — мовив, — ви ас, справжній ас розвідки, і всі ми схиляємось перед вами. Але ж одна акція — і ціла війна… Незіставні виміри… — Марков явно провокував Валбіцина, ніколи б не насмілився сказати таке тверезому, та зараз пан Кирило вже втратив самоконтроль.

— Не кажіть, бо це, знаєте… — насварився пальцем на Маркова Валбіцин. — Уявіть, за операцію відповідає такий досвідчений розвідник, як штурмбанфюрер Краусс, сам Скорцені подарував агентові, якого ми готуємо, талісман. Я бачив його, розумієте, сам бачив: срібний брелок для ключів з подряпиною. Герой рейху напоровся на колючий дріт, коли вбивав італійського карабінера. Ви читали про це, пане Григорію?

— Звичайно, читав, але при чому тут Скорцені й талісман?

— Скоро ми станемо свідками важливих подій. Є людина, котра вчинить… — нараз осікся. — Я не можу сказати, що саме вчинить ця людина, пане Григорію, хоч ви наш працівник і я не сумніваюсь щодо вас, але ж є таємниці… Скажу лише, що ми підготували агента, який полетить туди і якого поблагословив сам Скорцені!

— О-о, це надзвичайно! — вигукнув Марков. — Вип’ємо за успіх цього агента. — Він швидко налив по повній чарці, й вони випили до кінця. Марков відчув, що коньяк ударив і йому в голову — взагалі п’янів важко, до того ж хоч потроху, а собі не доливав, — мав явну перевагу над Валбіциним і зробив ще одну спробу щось витягнути з нього: — Бо нам з вами дуже потрібен цей успіх, і, сподіваюсь, ви доклали всіх зусиль, щоб той чоловік почувався серед червоних спокійно.

— Він має такі документи!.. — почав Валбіцин хвалькувато.

“Ну, дорогенький, ще хоч трохи, ще три слова, ну, хоча б дещо, я вже не прошу називати прізвище, хоч якусь прикмету, звання, посаду…”

Але Валбіцин лише різонув боком долоні по горлу, і Марков зрозумів, що більше нічого не витягне з нього.

Вони допили коньяк, Валбіцин подзвонив кудись і викликав машину, раніше він такого привілею не мав, і це ще раз підкреслювало, що пан Кирило піднявся на якийсь щабель у “Цепеліні”.

У машині Валбіцин одразу заснув, Марков розштовхав його біля дому й сам завів до неприбраної і брудної, холостяцької квартири, половину передпокою якої займали порожні пляшки. Валбіцин хвалився: коли вже зовсім не міг потрапити поміж пляшок до кімнати, аж тоді викликав якусь тітку, котра наводила в квартирі відносний порядок. Але зараз доріжка до кімнати ще існувала, пан Кирило зачепив, правда, кілька пляшок і прослідував до покою, супроводжуваний не зовсім. мелодійним дзвоном розбитого скла.

Повернувшись додому, Марков увімкнув приймача, спіймав симфонічну музику й сидів, обмірковуючи почуте. Потім склав коротке повідомлення, зашифрував його й тільки по тому пішов спати.

Завтра він, як звичайно, підведеться вдосвіта й почне традиційну ранкову пробіжку. Під час неї заховає папірець у тайник, і післязавтра або через два дні Центр одержить його повідомлення. Скупе й не досить виразне, але поки що він зробив усе, що міг, а далі буде видно.

17

Юрко зупинився в підліску, на краю галявини, відчуваючи, як Бобрьонок дихає йому в потилицю.

— Он там… — вказав на березу.

Бобрьонок не відповів, роздивляючись. Ліс стояв дрімучий, весь час доводилося перелазити чи обходити валяви старих стовбурів, і раптом чиста галявина, а за нею порослий колючими кущами яр із струмком на дні.

Майор швидко прикинув: схрон зроблено із знанням справи — має запасний вихід до струмка, можна зимувати, на боячись залишитись без води. Крім того, струмок виконував, так би мовити, санітарні функції.

Розвиднялося, небо посірішало, й береза на галявині чітко вирізнялася на світлому тлі.

— Ну що? — запитав пошепки Толкунов. — Оточуватимемо?

— Так, — погодився майор. — Давай тільки порадимось. Я гадаю, ми з тобою чекатимемо тут — ти за дубом, а я в кушах. Юрко виведе радиста саме сюди, тут єдина стежка, і радист пройде за три метри від тебе. Береш його, а я підстраховуватиму й беру Муху, якщо сотник вийде.

Толкунов роззирнувся, оцінюючи майорову пропозицію. Видно, лишився задоволений, бо кивнув, не відповідаючи.

— А зараз дай команду: нехай оточують галявину, — наказам Бобрьонок.

На вантажівці з району прибуло п’ятеро працівників районного відділу держбезпеки з автоматами, і майор був певен, що диверсантові, коли навіть щось запідозрить, втекти не вдасться.

Толкунов рушив, але в останній момент Бобрьонок зупинив його.

— От що, — порадив, — ти двох автоматників постав у яру.

— Запасний вихід? — одразу зрозумів Толкунов.

— Звичайно.

— Не випустимо! — капітан зник, і жодна гілочка не тріснула в нього під ногами.