Фальшивий талісман

Проте чого загадувати наперед, нехай зараз повірять, що їхні ідеї можуть здійснитися. А далі буде видно.

Ганс клацнув замками портфеля, зазирнув у нього так, як школяр, що збирається дістати підручники. Запросив Іполитова подивитися. Гой глянув і побачив звичайний ящичок — невже ця шкатулка має справді страшенну вибухову силу?

У відповідь на його подив Ганс сказав:

— Ви заносите портфель до залу, в якому міна має вибухнути, непомітно залишаєте його, а самі зникаєте. Решту робить ваша дружина. У призначену хвилину вона подасть радіосигнал, і міна вибухне.

— Просто й сердито, — додав Краусс.

“Звичайно, задумано сердито, — подумав Іполитов. — Але не так це просто. Он у вас як вийшло… Полковник Штауффенберг залишив міну під самими ногами в фюрера, ну й що? А хто мене пустить крутитися під ногами у…” Іполитов сам жахнувся цієї думки, хотів поділитися своїми сумнівами з Крауссом і Гансом, але вчасно затнувся і промовчав. Прямо називати речі своїми іменами не годилося, тим більше, що кожен міг зрозуміти його по-своєму, а щодо справи Штауффенберга, всяка, навіть маленька невизначеність могла мати трагічні наслідки.

Певно, Краусс збагнув, які думки хвилювали Іполитова. 1 мовив так, щоб і відповісти на невисловлене запитання, і щоб ніхто не зміг би зачепитися за жодне його слово:

— Це міна великої вибухової сили. Я б сказав, величезної. Те що ми мали раніше, не йде в жодне порівняння.

Іполитов зрозумів його й вдячно нахилив голову. Так, розвідка не шкодує нічого для його місії, і вона мусить удатися.

Засунувши руку в кишеню, Іполитов намацав срібний брелок, подарований у Фріденталі.

Його талісман, його щастя.

15

Рвані й злі хмари мчали назустріч машині низько над лісом, наче хотіли зачепитися за верхівки сосен, але обминали їх і мчали далі. Несли з собою сквиру, але не могли пролитися дощем. Погода псувалася, а розшукувачам це було зовсім ні до чого, особливо тепер, коли віліс стрибав на вибоях дороги між Дідиловом та Квасовом. Справді стрибав, бо Віктор витискав з машини все, що міг, і вони міцно трималися, щоби не вилетіти з машини на крутому повороті.

Близько півночі, коли вони ще сиділи в Дідилівській сільраді й розмовляли з головою, пролунав дзвінок з районного відділу держбезпеки. Черговий повідомив: щойно дзвонила якась дівчина з Квасівської сільради — там об’явився німецький диверсант, і голова з “яструбками” пішли брати його. Оперативна група виїжджає в Квасів, але від райцентру до села сорок кілометрів, а з Дідилова десять — отже, начальник райвідділу розпорядився в разі можливості додзвонитися й повідомити їх, що…

Бобрьонок, не дослухавши, кинув трубку: кожна секунда дорога, невже не розуміє цього балакучий черговий? Толкунов, побачивши вираз обличчя майора, уже підводився, голова щось сказав, однак не було часу ні на пробачення, ні на пояснення — добре, що Віктор дрімав тут же, на лавці в сінях, а йому нічого не треба було пояснювати — через кілька секунд віліс рвонув до Квасова як навіжений, розбризкуючи колесами сипкий пісок сільської вулиці.

Лише тоді Бобрьонок розповів, що сталося.

Толкунов покашляв у кулак і мовив незадоволено:

— Кажеш, голова з “яструбками” пішли брати?..

— Гадаєш, мені це подобається? Чорти б їх забрали, невже диверсант утече?

— Усе може статися… — якось флегматично відповів капітан, та одразу вибухнув гнівом: — Теж мені художня самодіяльність! Пішли диверсанта брати, нам би його дай боже взяти, а то “яструбки”!

У глибині душі Бобрьонок поділяв капітанові почуття, але повністю погодитися з ним не міг.

— Люди життям ризикують, а ти… — сказав не те що докірливо, але й не зовсім схвально.

— А хто їх просить ризикувати? — пробуркотів Толкунов під ніс, однак не так уже й запально.

— Совість.

— А якщо диверсант утече?

— Погано.

— Не те слово. Вони в таке підпілля підуть, що спробуй знайти. Чи взагалі передислокуються.

— Так, — погодився Бобрьонок. — Якщо диверсанти в Квасові чи біля нього, ми б їх завтра намацали. Давай, Вітю…

Але Віктор і так робив усе, що міг, і віліс стрибав по вибоях розбитої дороги.

Десять кілометрів до Квасова подолали за лічені хвилини, ще хвилини три чи чотири шукали сільраду, нарешті побачили два освітлені вікна, єдині на селі, й під’їхали просто під ганок. Голова почув звук мотора ще здалеку й вийшов назустріч. Стояв на сходах і дивився, як вистрибують з відкритої машини двоє офіцерів.

— Що?.. — нетерпляче вигукнув Бобрьонок. — Що сталося і де диверсант?

— Убитий.

— Ех!.. — з докором видихнув Толкунов. — Що ви наробили?

— Убили диверсанта! Хіба неправильно?

Бобрьонок одразу заспокоївся: диверсанта не випустили, це вже було добре, звичайно, краще було б узяти живим, та що ж… Зсунув кашкета на потилицю, наказав:

— Розповідайте, як сталося.

Голова зробив жест, запрошуючи до приміщення, проте офіцери лише приступили до нього, дивилися нетерпляче, й він розповів:

— Прибіг хлопець… Отже, невідомий, прошу вас, виявився бандерою, але гарним хлопцем, бо повідомив, що в мірошниковій хаті диверсант. Вони разом прийшли до села, диверсант подався до мірошникової жінки, а бандера сюди. І повідомив нам, мені, отже, й двом “яструбкам”. Я подзвонив до району, проте, самі знаєте, додзвонитися в нас… Отже, вирішили брати самі. Бандера нам свій автомат дав, то зовсім не боялися і були впевнені, що візьмемо. А в диверсанта гранати… Вбив нашого Трохима, але після цього і його з автомата поклали…

— Де той бандера? — швидко запитав Бобрьонок: одразу збагнув, що від свідчень людини, котра спілкувалася з диверсантом, залежить дуже багато.

— А тут… — голова відступив, звільняючи прохід. — До речі, він з автомата й поклав тамтого диверсанта.

Бобрьонок двома кроками подолав сходи на ганок. У кімнаті тьмяно світила закіптюжена гасова лампа, на лавці сиділи двоє хлопців — білявий з вихором, зовсім ще пацан, і шатен з довгим волоссям і великими живими очима — він утупився в офіцерів не те що лячно, але з тривогою, і Бобрьонок одразу зрозумів, що саме цей хлопець прийшов у село з диверсантом.

Ступив до нього.

— Ти?.. — запитав. — Ти привів диверсанта в село?

Хлопець зблід і підвівся. Був високий, одного росту з майором — стояли й дивилися один одному у вічі. Нарешті хлопець відповів:

— Так, ми прийшли разом.

— І що далі?

— Він лишився в Семенюків, а я побіг до сільради.

— Злякався? — запитав Толкунов.

Юрко відповів твердо:

— Ні, чого б мав лякатися? Хто знав, що ми в селі?

— То чого ж?