Fata morgana
Шрифт:
По тих розмовах Пiдпара ставав ще похмурнiшим. Облягаючись на нiч, вiн поправляв на стiнцi рушницю i клав бiля себе сокиру.
Гафiйцi робилось страшно.
Небо сiє дрiбненький дощик на густе сито, а Мажуга накрив плечi мiшком i ходить селом. Згинається i розгинається, як складаний ножик.
– Чули, пан не хоче набавить цiну…
– Звiдки ти знаєш?
– Тiльки що Прокiп з людьми був в пана.
– Що ж пан?
– Як було досi, так, каже, буде
– Так. Що ж нам тепер?
Мажуга пiдiймає руку, наче голоблю, стискає кулак i викидає з запалих грудей, наче з безоднi:
– Бастувать будем.
– Не схочемо ми, наймуть ямищан.
– Ямищани не пiдуть. Вони теж пiдняли цiну.
Олекса Безик виходить з свого подвiр'я, за ним по болотi скаче дiтвора, як циганчата.
Вiн на все згоден. Як забастовка, то забастовка. Гiрше не буде.
Мажуга йде далi. Його постать у сiтцi дощу то стає довша, то знов коротша, наче риба в неводi б'ється.
Маланка сховала руки пiд хвартухом i злiсно блиска очима.
– Так, людоньки, так. Лiзьте в ярмо, жнiть за тринадцятий снiп. Послужiть пановi.
I затиснула сухi, зiв'ялi губи.
– Не дiжде. Хай сам собi жне.
– Коли ж стерня коле…
Олександр Дейнека погано лає. Важкi лайки гупають скрiзь, як цiп на току.
Вiн мокне, а в хату не йде. В гуртi йому легше.
– Затявся пан, держiмось i ми.
– Проти громади нiчого не зробить.
– Не присилує жати.
– Авжеж.
– Бастуймо i край,рiшає Пiвтора Лиха.
А Мажуга вже на другiм кутку людей пiдiймає.
– Чули?
– Та чули.
– Ну, що ж?
– Як люди.
– Бастують.
– Коли бастують, то й ми пристанем.
А панська нива дрiмає, як море, у сiрозеленiй мряцi сниться їй серп.
Хома сидить на горбку. Андрiй бiля нього. Сонце пече. Котиться марево понад селом та нивами i танцюють у ньому - лiворуч гуральня, праворуч - двiр.
Голос в Андрiя тонкий, плаксивий. Наче милостинi просить з очей Хоми.
– Бачите, Хомо, що з мене зробили.
Але Хоминi очi каламутнi, як вода з милом. Вперлись кудись в простори i тiльки зрiдка, як на милянiй баньцi, мигне в них зелено-червоний вогник.
– Куди я тепер? До чого, як нема рук?
– Х-ха!
– Їм такi не потрiбнi. Мають здорових.
Хома мовчить.
– Що ж менi - пропадати?
– А пропадеш.
– Де ж правда на свiтi?
– Мовчи, Андрiю. Мовчи та гинь.
– Живий не хоче гинуть.
– Тепер вiн плаче, а перше радiв: гуральня! Диво яке!.. Щоб тому очi грали та танцювали зуби, хто її ставив.
Андрiй гасне вiдразу i вже бiльше до себе говорить:
– З'їли мене, пане добродзею… Взяли та й з'їли…
– А ти думав - вони пожалiють? Гляди сюди!
Хома торкає Андрiя в плече i повертає налiво.
– Бачиш отих, що там!
– Потому повертає його направо: - i тих, що там, багачiв, дукiв… Вони на людей капкани ставлять, як на вовка. Спiймавсь,здеруть iз тебе шкуру, оббiлують дочиста, а те, що їм непотрiбне, викинуть
– Правду ви кажете, Хомо, ой, правду…
– Ти собi думаєш - фабрику ставлять, фiльварок будують. А вони пута кують на людей, ставлять сiльце, щоб людську силу спiймати в нього, кров людську сточити, бодай вас сточило, як шашiль сволок…
Андрiєвi душно. Старi слова говорить Гудзь, а вони крають сьогоднi, як нагострений нiж, наче бiльма з очей стинають. На хвилину очi пробили мури гуральнi, стiни панського двору i дивляться вглиб, по-новому.
– Запоганили землю, наче короста,чує Андрiй.Скiльки Їх - жмiнька. а гляди, як насiли землi на груди, як простягають далеко руки. Здушили села своїми ланами, наче зашморгом шию, загнали в шпарку - бач, он лежать села, як купи гною на панському полi, а над ними димлять сахарнi й гуральнi та людську силу переганяють на грошi…
Андрiєвi дивно, що вiн вперше сьогоднi побачив, якi справдi маленькi, загубленi села. Наче хто розтрусив по майданi трошки соломи з воза. I теж йому дивно, що панський пастух наче вирiс одразу отут перед ним. Сидить поплiч, наче дуб врiс у землю, а пiд ноги йому покiрно котять жовтi хвилi лани i навiть сонце в покорi стелеться долом.
Андрiй забув жалiтись. Вiн тiльки дивиться й слуха.
– Поглянь на мене, а я на тебе. Ти менi сивий волос покажеш, своє калiцтво, а я тобi що? Може, душу свою, що закопав у гної, як глядiв панську худобу! Я там все закопав, чим горiла душа, а ти один з другим дививсь та мовчав, бодай ви понiмiли навiки всi догола, кроти слiпi…
Овва! А що змiг би Андрiй? Чим виннi люди?
Хома встромляє в Андрiєвi очi свої, каламутнi. Гострий колючий смiх креше з них iскри, а насподi сiрожовтої гущi почина вже кипiти.
Андрiй не може змигнути, йому моторошно. Хома мовчить, та Андрiй чує, що смiх клекоче в Хомi, мов вода в казанi.
Смiх вирвався врештi, i прижмурилось сонце.
I раптом велике, гаряче обличчя присунулось ближче, до самого вуха Андрiя, вiйнуло жаром. Слова полетiли так швидко, що вiн їх ледве ловив.
– Не мiг? Нi, брешеш, мiг. Бачиш - лани… пшениця, як море… панське багатство… А ти узяв сiрник - один з коробки сiрник - i полетiли в небо дими, а на землi лишився сам попiлець… Бачиш - будинки, палаци, повно худоби, добра… а ти прийшов маленький, сiрий, як мишача тiнь, - i за тобою тiльки вугiлля…
Хома говорить все швидше i швидше, рве слово, свистить i клекоче.
– Од пана до пана… з гуральнi в сахарню… з кубла в кубло. Скрiзь, де людська кривда гнiздо собi звила, аж поки не стане гола земля…
Андрiєвi очi лiзуть на лоб, а за плечима - мурахи.
– Чуєш?
– свистить Хома, - тiльки гола земля та сонце.
Хома божевiльний… Що вiн говорить? Андрiєвi треба щось одповiсти, та язик, полохливий, як заєць, тiка кудись в горло.
Повернувся нарештi, але виходить зовсiм не те, що треба.
– Бог з вами, Хомо. Хiба таке можна робити?
Хома дивиться мовчки, потому цiдить до нього згори вдолину, наче межи очi плює:
– Хам ти… Червак… Гний, пропадай, щоб i слiд твiй загинув, так наче нiколи тебе не було…