Fata morgana

Вогонь!

Червоний, веселий, чистий.

Ще недавно лежав вiн у темнiй коробцi, холодний i непомiтний, наче Хома на свiтi, а тепер мститься за людську кривду.

Гори, гори…

Каламутнi Хоминi очi теж мечуть iскри. Якби могли, вони б усе спалили, усе спопелили, - сiно, хлiб панський, будинки, саму землю обняли б вогнем…

Бо воно грiшне… Все грiшне на проклятiй землi… Все грiшне, тiльки вогонь святий. Аякже. Сам бог у гнiву кида вогонь на землю.

Ти збираєш своє добро з людського поту та слiз, з людської кривди, поганиш землю, а вогонь впав - i де те все? Шукай у хмарi, порпайся в попелi… Ха-ха!..

Лиха радiсть наливає Хомине серце. Йому хочеться встати, крикнуть, зареготатись, зiлляти регiт з вогнем. Але щось його держить, щось в'яже з вогнем - i здається, що коли встане або перестане дивитись, стоги погаснуть i не будуть горiти.

Стоги нарештi скорились. Покiрнi, тихi, вони рiвно палають, як свiчi у церквi. Хмари рожевiють на небi, а далечiнь трiпа чорними крилами наче кажан.

На осяяне поле впали од копиць тiнi i полохливо тремтять. Навкруги тихо.

Сiно дотлiває поволi, i лиш часом бухне з трiском снiп iскор, або вiтер зiрве напiвзотлiлий вiхоть та розмече зiрками.

Раптом далекий гомiн долiтає до Хоми. Певно, бiжать рятувати. Хома осмiхається криво.

Бiжiть, поспiшайте. Йому не хочеться встати. Байдуже. Спiймають? Нехай.

Голоси все ближче. Вже чутно, як гейкають люди, як одкидають землю позад себе копита.

Тодi Хома зводиться врештi. Розминає залежане тiло i лiниво, поволi, весь кострубатий I чорний, вiдходить у пiтьму.

***

Збирали пiзнi гречки, коли в селi несподiвано з'явився Гуща. Його не зразу впiзнали. Вiн обрiс бородою, став старший i наче трохи чужий. Гущу прийняли добре. Мiцно i довго парубки трясли йому руку, якось по-новому дивились в очi. Навiть Андрiй вже був не той. Потрiпав по плечах, пiдморгнув хитро i засмiявся.

–  Що, попосидiв?

Мовляв, знаєм, за що.

Якось iнакше, нiж перше, люди говорили слово "попосидiв в тюрмi, бiльше знає, нiж ми".

Його питали - як? що? Що чути про землю, що по свiтах говорять, i т. iнше. Вiн був бажаний гiсть.

Гафiйка почула про Марка вiд Пiдпари. Вiн сердито жалiвся: i так од голоти життя не стало, а тут ще Гущу пустили.

Гущу?

В Гафiйки спинилось серце. Чи добре почула?

Ледве дiждалась, як смеркне, i побiгла додому. Але по дорозi наткнулась на Гущу.

–  Марко!

Не тямила, що простягає до нього руки.

Вони щиро обнялись.

Так все сталося несподiвано й просто, немов тiльки вчора розстались.

Гафiйка смiялась дзвiнким, уриваним смiхом, мов намисто низала - сама не знала, чого. Рука Маркова тепло лежала на її станi. Борода лоскотала чоло.

–  Дивiться, а вiн з бородою, як дiд…

Вони одiйшли попiд верби. Гафiйка була якась нова, прозора, старша

–  Ти мене не забула?

–  Нi, не забула.

–  Ждала?

–  Ждала.

–  А тимчасом розкидала листочки?

Голос у нього тремтiв.

–  Ти звiдки знаєш? Авжеж пiдкидала. Знаєш, Марку, не тi тепер люди, що перше. I в нас була заба-стовка.

–  Ов!

Гафiйка страшенно горда.

–  Аякже. Багачi так налякались, так налякались. Мiй хазяїн ходив, як нiч, навiть їсти покинув. Покладе ложку - не можу, каже. I все боїться.

–  А батьковi твомiу i досi досадно, що я не в Сибiрi?

Гафiйка вся стрепенулась.

–  Де там! Як сталось з татом нещастя - змiнилися зовсiм. "Правду, кажуть, говорив Гуща"… Добре, що ти прийшов. Тепер нам легше буде…

–  Кому се нам?

Тодi Гафiйка розказала Марковi, як вони цiлу зиму збирались, як Прокiп приносив з мiста книжки i листочки, скiльки до них пристало народу. Навiть Прокопiв дядько, Панас. "Розкажiть, каже, про тих демократiв"…

Гафiйка розсипалась смiхом на згадку про дядька Панаса.

–  Такий кумедний!..

Марко взяв її руку в свою.

–  Хороша ти.

Гафiйка почервонiла, навiть поночi видко.

–  Що - я…

Коло Гущi скоро скупчилась молодь. Вiн усе знає, сидiв у тюрмi. Од нього вперше почули, що села скрiзь гуртуються в спiлки. Довгими осiннiми вечорами велись безконечнi розмови та суперечки. З своїм невеликим гурточком вiн завiв новину - гуртову працю. Разом орали i молотили - i все виходило краще та швидше у них, нiж у людей. Якось само собою перевелась на селi п'яна парубоча сваволя, бiйки та нiчний галас. Тi, що недавно робили бешкет, тепер втяглись в роботу, у гуртове читання. Навiть старi хвалили Гущу. Вони ходили розпитать в нього, чи скоро буде нарiзка. Вiн певно знає. Марко смiявся. Нiхто з доброї волi землi не дасть. Як! не будуть землю дiлити? Що ж тодi буде? Що їм робити?

Тiльки панський пастух Хома мав завжди готову одповiдь:

–  Як що робити? Бити. Не лишити i на насiння.

Андрiй з-за плечей Хоми здiймав скалiчену руку, сварився нею i верещав:

–  Бити й палити. Як хочеш, пане добродзею, покушать меду, викури бджiл…

Кого їм слухать?

Гуща говорить про спiлку. Прокiп про волю, а Хома радить бити й палити.

Панас Кандзюба, важкий i сiрий у своїй свитi, як скиба, одвалена плугом, сiяв очами нудьгу питання: кудою йти? де правди шукати?

Вiн нiкому не вiрив.

–  Хiба мужик знає?

Якби прийшов хтось iнший, видющий, простягнув руку, показав шлях.

А мужик? Що знає мужик? Одна йому шкура, та й в латках.

***

Щоночi тепер пожежi. Як тiльки смеркне, i чорне небо щiльно укриє землю, далекий обрiй враз розцвiтає червоним сяйвом i до самого рання осiннi хмари наче троянди. Iнколи сяйво далеке, ледве помiтне, чуже, наче мiсяць там сходить, а часом спахне пiд самим селом, аж хати рожевiють i жеврiють вiкна.

Вийде Маланка з хати, сховає руки пiд хвартушину й задивиться на пожежу. Що горить? Де? Люди не сплять, хоч пора б вже їм спати. Стоять пiд воротьми, читають небеснi знаки. Пливуть голоси з пiтьми, хто знає - чиї, i гинуть у пiтьмi.

–  Пан в Переорках горить.

–  Де там! Десь ближче - там у Млинищах, або у Рудцi.

–  Пiдпалено, видко.

Собаки виють скрiзь по дворах, - i сумно i моторошно осiнньої ночi.

–  Вчора горiла економiя в Гутi.

–  А позавчора клунi хтось пiдпалив…

–  Згорiла, кажуть, дощенту сам попiлець.

Траплялось, вогонь подавав звiстку вогню. Як тiльки займеться десь небо - з другого боку встає зараз червоний туман i розгортає крила. Тодi чорне село, як острiв на вогняному морi. Вiтер часом приносить чад, далекi дзвони, тривогу.

Що дiється, господи боже!.. Горять все пани, генерали, великi "члени", що й доступиться до них не можна було, i нiхто спинити не може…

Блукали поночi люди. як тiнi, плакали дiти, i худоба обзивалась в хлiвах. А вогонь то здiймався, то падав, неначе дихали груди, розкидався снопом, розпливався туманом, i цвiли хмари на небi, немов троянди.