Fata morgana

Незабаром знов новина: панич Льольо послав до двору робочих з гуральнi.

–  Нашi побили робочих.

–  Брехня. Нiхто їх не бив. Не пустили та й годi.

–  Хай пан сам бiля худоби походить.

–  Ми йому не боронимо.

Прокiп просить Дейнеку та двох парубкiв стати на вартi i не пускати до двору.

Згодом виїздить панi з двору на конях, що вислав з гуральнi Льольо.

День тягнеться довго, неначе рiк. Здається, що пшениця сиплеться в полi, що пан не видержить бiльше, ось-ось покличе жати, пристане на те, чого бажають люди.

По полуднi знов скаче селом економ, як навiжений. Перiщить коня i плигає в стременах, немов хоче коня обiгнати.

Люди встигали побачити зад кiнський та економову спину.

–  Понесло десь у Пiски.

–  Не поживиться там. Не наймуться.

–  А що?

–  Бастують.

Вечiр вже близько, а змiн нiяких. Тiльки на панському дворi ревуть корови.

Тихо сiдає сонце червоне на зеленому небi, певно, на вiтер. Щось гнiтюче, тривожне росте на землi непомiтно. Жеврiють вiкна по хатах та ревiння худоби боре густе повiтря. Хiч би нагодував хто скотину…

–  Що ж вона винна… Стоїть, бiдна, не ївши, не пивши…

Панський двiр все голоснiше реве. Корови не мукають вже, а хриплим, скрипучим риком, повним одчаю i муки, кличуть рятунку. Конi сердито iржуть. Вони десь бунтують у стайнi, б'ють землю ногами i роздувають од гнiву нiздрi.

Жiнки з нудьгою вибiгають iз хат.

–  Ой, чути не можу, як плаче худоба.

–  Їй-богу, сама побiжу годувати…

–  Сумно як, господи… Мої дiти аж плачуть.

Смеркає. Тiнi вилазять з своїх закамаркiв i нишком, пiдло, налягають землi на груди.

А з панського двору уперто i нестерпуче б'ють в село хвилi дикого ревища, наче корабель гине на морi i в останнiй розпуцi розриває горла сирен.

Тодi Прокiп посилає хлопцiв на панський двiр.

Худоба нiчого не винна.

***

Пан сидiв мовчки - i люди нiчого. Ходили в поле, жали свiй хлiб i посмiхались злораде, коли панський економ з нiчим повертався з сусiднiх сiл. Сонце пекло, пшениця сохла, от-от буде текти. Прибiгав становий. Поштовi дзвiнки, валування собак, грубi лайки i крики - все се проплило, як хмара на лiтнiм небi. Так i поїхав нi з чим. Тiльки Хому забрали, бо станового налякав.

А пшениця текла.

Тодi економ пом'якшав. Ставив горiлку та все вмовляв. Iнший налає, а iнший вип'є. Пили горiлку - чому не пити? А на роботу не йшли. Може, кому й кортiло, та боявся. А пшениця текла.

Маланка пiшла на поле. Припала вухом до безбережної ниви, як чайка грудьми до моря, i слуха, як стиха лущиться зерно з перестиглого колоса, м'яко пада на землю, як плаче нива золотими сльозами. Їй жалко, немов дитину, хоч воно й панське. Стає на колiна, розгортає стебло i збирає червонi зерна так обережно, нiжно, любовно, наче немовлятко виймає з купелi Хлiбець святий!..

Дехто з мiсячних повернулись до пана. А жнива не починались. Нарештi за тиждень пан набавив цiну. Не таку, як люди хотiли, а все ж далеко кращу, нiж була.

–  Ставати?

–  Ставаймо.

Прокiп теж радив:

–  Дiйшли до краю.

Люди зразу припали до панського поля, як до води у спеку, понагортали копи, стiжки.

А Хому Гудзя скоро пустили. Вiн вертався якраз повз панське поле. Зиркнув на женцiв i тiльки криво всмiхнувся.

***

Низько стеляться хмари, ростуть, збиваються в купу i опадають. Вiтер наче покоси громадить на нiчнiм небi, складає в копицi.

На луцi важко дрiмають чорнi стоги, наче ситi воли на пашi. Вони розпливлися i гинуть у пiтьмi, а Хома чує їх скрiзь: отут, i з правого боку, i ззаду, i злiва, над головою. Сiно таке слизьке, гладеньке, так гарно пахне, що кортить застромити всередину руку, зворушити мертве стебло i пустити з неволi придушений там дух материнки, горошку та буркун-зIлля.

Гострий колючий смiшок ворушиться у грудях у Хоми, пiдступає пiд горло. Ха-ха!..

Попрацювали руки i походили ноги, поки зiбрали таке багатство.

А ось одна мить…

I не кiнчає. Вiн наче бачить - громадять сiно. Пан походжає, як чорногуз. Нагнувся, ткнув в покiс носом. "Добре сiнце, прошу пана?" - Як золото чисте,..
– -Складайте ж, люди, складайте, щоб дощ не заскочив, - i позирає на небо. Заклав руки в кишенi, штани на йому чорнi, а куртка бiла - i знов зацибав по луцi, як чорногуз.

А смiх танцює в грудях.

Хома лiниво засуває руку в кишеню i не виймає.

Ще встигне.

Вiтер шумить помiж стогами, п'яний од духу сiна, хмари лягають в покоси, нiч - наче озеро в берегах неба, а Хома знов бачить: стоїть перед паном економ, нагай при боцi.
– Сей рiк бiльше маємо сiна.
– "Так, прошу пана, стане на зиму, стане й продати".

–  Стане й продати, - говорить до себе Хома.

Вiн обережно насмикав сiна i потрусив. Потому вийняв з кишенi сiрник.

Вiтер гасить вогонь, але Хома нагнувся, поставив дашком долонi й задивився, як пелюстками троянди зарожевiли у нього руки.

Сiно не хоче горiти. Трiщить i скаче до очей димом. Це сердить Хому. Однак сiно починає горiти.

Тодi дiловито, спокiйно Хома вiдходить далi, пiд другий стiг.

Блимне на мить блищаком i знову згине у пiтьмi.

Скiнчив нарештi.

Тепер вiн хоче дивитись.

Ляга животом на отаву, кладе голову на долонi й чекає.

Скирти чорнiють виразно, навiть заплющивши очi, Хома їх бачить. Коли ж розплющує очi, стоги вже не тi: вкрились димами, i такi легкi, рухливi.

Дрiбнi вогнi починають гратись пiд ними, як дiти в червоних спiдничках. Вони скачуть по боках i лiзуть нагору, а чорна маса то гнеться пiд ними, то виросте раптом, наче намагається знятись i полетiти.

Голова Хоми важко лежить на долонях. Дивний спокiй ллється по його жилах, тiльки глибоко десь, на самому сподi у грудях, хробачком корчиться смiх.

Стоги тимчасом ростуть. Дим розгортає крила i пориває з собою вогонь. Це вже не дiти в червоних спiдничках, а щось велике, завзяте, як звiр, що намагається скинути з грудей вагу. Простягає спiдсподу руки з синiми жилами, душить i пiдгортає пiд себе, наче ведмiдь. Роззявляє криваву пащу й жере. Рве зубом й лютує.

Стоги вже в'януть, осiдають, а вiн все пирска зiрками, як слиною кiт, все диха синiм вогнем, хлюпає полум'ям в берег чорної ночi.

Хома смiється. Смiшок добувсь йому з горла i покотився по зморшках обличчя, а вiд того Хомi легше на серцi. Прийшов вогонь i наче випiк у грудях болюче мiсце.