Fata morgana
Шрифт:
Маланка тремтiла.
– Йди спати, - сердивсь Андрiй.
– Страшно, Андрiю…
– Чого там страшно. Так їм i треба.
Але Маланка не могла спати. Ще довго тупали ноги попiдвiконню, лiтали чиїсь слова, свiтились маленькi вiкна i сумно вили собаки.
Уранцi дими снувались понад селом i лоскотали нiздрi. Люди нюхали чад i позирали на панський двiр.
Лук'ян Пiдпара аж почорнiв. Кожної ночi здiймає з стiни рушницю та йде на поле, пiд клунi. Ходить страшний, високий, волочить тiнь за собою, що оддiлили вiд нього вогнi пожежi, i все наслухає. З-пIд волохатих брiв кидають очi
– Хто там?
Поле нiмує, знесилене лiтом, спить мертвим сном, руде, обдерте.
Пiдпара знов ходить. Звiдти, з вогняного моря, йдуть на нього всi страхи i всi турботи, а вiн мiцнiше стискає рушницю i кида у пащу ночi:
– Хто йде? Буду стрiляти!
– Стоїть мiцний, як з крицi, i цiлиться в пiтьму.
Нема нiчого, чи причаїлось?
Стрiляє.
"Ох-ох-ох!!" стогне пiтьма над полем, i голоснiше завивають собаки в селi…
А Пiдпара знов ходить, стереже клунi, суворий, безстрашний, готовий оборонити своє не рушницею тiльки, а i зубами.
Дощi випадали щоденно. Вискочить сонце на мить на блакитну полянку, щоб обсушитись, гляне на себе в калюжу, i знову лiзуть на нього важкi, розтрiпанi хмари. Якiсь жовтi i каламутнi днi родились по неспокiйних ночах, а люди ховались пiд свити та рядна, вивертали шапки наверх козячим хутром i все мiсили болото. Перше негода заганяла їх в хату, тепер щось гнало їх звiдти мiж люди. Кожний хотiв бачити людське обличчя i чути голос. Мало спали по ночах. Однi не могли одiрвати очей од далеких пожарiв, другi виганяли худобу на панське поле i не спали, щоб бути напоготовi. Правда, пiсля того як економ ледве втiк з поля в подертiй одежi, нiхто вже не важивсь займати конi, i вони смачно гризли молоде руно, змите дощами.
Люди наче забули свою щоденну роботу. Рух у селi був незвичайний. Своє поле цiкавило мало. Воно здавалось таким маленьким, мiзерним, не вартим уваги i лежало облогом неоране, незасiяне навiть.
На зборнi все було повно: свити так тiсно тулились до свит, що мокра одежа аж парувала. Чутки i поголоски, невiдомо звiдки узятi, мiсилися вкупi, росли на очах, як тiсто в дiжi. Сухi безсоннi очi дивилися кожному в рот, вухо уважно ловило кинуте слово. Що буде? як буде? Скрiзь встав народ, бунтує, хоче чогось, робочi бастують, покидають заводи, чагунка не ходить. Що ж їм сидiти, згорнувши руки, чекати, щоб за них хто подбав?
Бiля зборнi товпились тi, що надiйшли пiзнiше, i пхались у дверi.
– Про що вони там гомонять? Треба, щоб усi чули.
– Бачите ж - тiсно. Не потовпляться всi…
Коли проходив котрийсь з багачiв, Мандрика або Пiдпара, тi, що мокли пiд ганком зборнi, брали його на зуби.
– Заходь, почуєш, як твою землю там дiлять.
– Не слухай, бо сало потонша з досади.
– Нiчого йому не буде. Бiдний з працi аж рветься, а багатому черево дметься.
– Бiдний розкидає, а багатий збирає.
– Нiчого. Минеться. Доведеться i свинi глянуть на небо…
– Як будуть смалити.
Мандрика смiявся на кутнi i дрiбно перебирав ногами. Пiдпара насував
брови на очi i лаявсь.Гуща часто десь пропадав. Повертався заболочений весь, мокрий, але веселий. Гафiйка стрiчала його за городом Пiдпари.
– На станцiї був. Бастують. Вже другий день машина не ходить. Робочi зiбрались i радять. Треба i нам скликать людей.
– I Прокiп такої думки.
– Не можна гаяти часу.
– А де?
– Може, у лiсi, по той бiк балки.
– Ямищан кличте.
– Покличемо всiх.
Марко хотiв одiйти.
– Постiй, я щось покажу…
Гафiйка раптом почервонiла i нерiшуче стояла.
– Що там? Показуй.
Гафiйка одвернулась од Гущi i щось витягла з-пiд карсетки.
– Держи.
Вiн взяв кiнець, а вона розгорнула червону китайку.
– "Земля i вол…"
– Ще не дошила.
Вона засоромилась вся, аж сльози заблищали на очах.
– Я так… Як буде треба… Марiйка подерла нову спiдницю i вишила другу, ще кращу.
I замовкла. Винуватi очi несмiло шукали Маркових.
Теплий туман слався по полю i налив балку по самi вiнця, так що дерева потопали в ньому. Стовбур чорнiв у лiсi, чи манячiла людина, трудно було вгадати. Тiльки там, де плече торкалось плеча, або чулось ззаду тепле дихання, люди напевне знали, що вони не самi. Лиш почувалось, що з туману ллється в лiс жива течiя люду, як вода в долину, що лава росте й збивається в купу.
– Хто там прийшов?
– Се ми, ямищани.
I знов текло та м'яко шарудiло в лiсi.
– Хто там?
– Не бiйтесь. Свої…
Вже почувалось, що й далеко так само, як тут, дихають груди, тiло торкається тiла i щось живе єднає з далекими близьких, як хвиля єднає окремi краплини.
Черкне хто сiрник, - i на мить виткнеться з пiтьми з десяток сiрих облич, здригнеться молочний туман i заграє, як риза в церквi, жовта осiння галузка.
– Чого мовчать? Нехай говорять…
– Говорiть… говорiть…
Велике тiло колихалось у туманi, i од краю до краю одна кров переливалась у жилах.
Байдуже, хто говорив. Аби почути таке щось, що б зв'язало докупи запорошенi думки, зiлляло надiї в один потiк i показало, кудою пливти.
Земля!
Бренькнуло слово, як висока струна, i настроїло серце.
Давнє, знайоме й близьке слово. Це не той сiрий жорстокий клапоть, що як п'явка тягне з людини сили, а сам родить будяк; це щось чарiвне, принадне, що одвiку манить стомлену душу, переливається, грає на сонцi як мрiя, як щось невимовне, од чого змiнилася б доля i вище пiднялись би води життя понад берегами.
Земля - дар божий, як повiтря, як сонце…
Земля для всiх. А хто її має?
А хто ж її має? Пан, багатир…
Є поле в руках багатих, i є убогий мужик, що нiчого не має, тiльки руки та ноги… Тiльки свої чотири кiнцi…
В туманi, то тут, то там, як островки, зринали глухi голоси.
"Тепер скажiмо так: менi потрiбна земля, бо своєї немає, й тобi потрiбна… А пан те бачить i наганяє цiну…"
"Не пан наганя, а самi б'ємось за аренду, бо ти не вiзьмеш, то вiзьмуть люди. Нiхто не хоче з голоду гинуть - та й платиш…"