Фб-86

— Алло! — гукнув у трубку. — Говорить старший лейтенант Барді. Я цікавлюся справою Вільдмана… Так… Нічого підозрілого не знайшли?.. Розумію… Де? В інституті патологічної анатомії? Ясно. Добре, спасибі. До зустрічі.

За півгодини Коцка був уже в інституті.

— Труп Вільдмана в другій камері, — сказав головний лікар. — Ми ще не чіпали його.

Коцка поквапливо спустився по сходах. У підвальному приміщенні панував солодкуватий запах формаліну.

Перед другою камерою Коцка зупинився. Він ніяк не міг подолати огиди до трупів. Та нічого не вдієш: служба є служба. Постояв трохи, потім рішуче відчинив двері. Мармуровий стіл посеред кімнати був порожній. Старший лейтенант подумав, що зайшов не в те приміщення, і хотів уже вийти, але побачив з другого боку якогось чоловіка, що сидів навпочіпки перед бляшаною ванною. Почувши скрип дверей, чоловік ніби скам'янів.

— Доброго ранку, — привітався старший лейтенант.

Незнайомий випрямився. Це був високий, широкоплечий чоловік, одягнений у легкий плащ. Чорне кучеряве волосся виблискувало при електричному світлі. Нижня частина обличчя була прикрита марлевою пов'язкою. Коцка зміряв його допитливим поглядом. В очах невідомого з'явилося збентеження і здивування. Коцку охопив неспокій, його хвилювання збільшилося, коли побачив на підлозі лікарську сумку і на ній сірий м'який капелюх. Усе це тривало кілька секунд.

— Хто ви такий? — холодно спитав чоловік. Праву руку в гумовій рукавиці він підняв до лацкана свого плаща.

— Я з поліції, — відповів Коцка і зробив крок уперед.

— Ага, — здавленим голосом промовив чоловік. Очі його звузились. Він нахилився вперед, удаючи, що хоче чхнути й вийняти носову хустку. В наступну мить у його руці заблищав пістолет.

— Підніміть руки! — наказав невідомий.

Коцка змушений був підкоритися.

— Підійдіть ближче!

Старший лейтенант повільно ступив кілька кроків Мозок гарячково працював. Він шукав виходу, напружуючись, мов пружина.

— Стійте!

Вони стояли один проти одного на відстані кроку. Дуло пістолета було спрямоване в груди старшого лейтенанта.

Коцка блискавично зважив усі можливості.

«Він стрілятиме: адже з підвалу не чути пострілу. Треба спробувати».

Перемістивши всю вагу тіла на ліву ногу, Коцка несподіваним рухом зробив поворот направо, одночасно лівою рукою, наче сталевими лещатами, міцно стиснувши озброєну пістолетом руку супротивника.

Чоловік скрикнув від болю, але відразу ж перейшов у наступ. Та Коцка встиг другою рукою вибити пістолет з його рук. Зброя, описавши дугу, впала десь за спиною супротивника. Почалася боротьба. Невідомий був міцніший за Коцку, але Коцка виховувався в передмісті, де освоїв сотні різних прийомів бійки. Він захищав своє підборіддя, бо знав, що це його слабе місце. Кулак супротивника шугонув над головою Коцки. Втративши рівновагу, чоловік хитнувся вперед. Коцка, скориставшись цим, міцно вдарив його своїм залізним кулаком, Напівоглушений невідомий відлетів до стіни і почав сповзати на землю. Коцка підстрибнув до нього, але в наступну мить несподіваний удар відкинув його назад. Головою він ударився в дошку мармурового стола. Супротивник всією силою вдарив його ногою в коліно. Коцка відчув гострий біль. Встиг помітити, як невідомий блискавично схопив свою сумку і шмигнув за двері. Старший лейтенант кинувся за ним, але запізнився. В замку заскреготів ключ.

Сам не свій від люті, Коцка відійшов од дверей. Не дуже приємна річ бути запертим разом з трупом. Він оглянувся навкруги. Капелюх невідомого валявся на підлозі. Коцка помацав потилицю. На ній вискочила добряча гуля. Потім підійшов до дверей і почав з усієї сил стукати. Прислухався — тихо. Знову заходився стукати. Вже хотів стріляти в замок, коли почув квапливі кроки. На всякий випадок вийняв пістолет і переклав його кишеню пальта, готовий у разі потреби вистрілити.

— Хто там? — спитали за дверима.

— Відчиніть! Не бійтеся, я не мрець! — гукнув Коцка.

Скрипнув ключ у замку. В дверях показався санітар інституту. Весь його вигляд свідчив про те, що він страшенно перелякався. Витріщивши очі, дивився на схвильованого старшого лейтенанта.

— Як ви сюди потрапили? — здивовано спитав санітар.

— Тепер не час допитуватись про це! — збуджено відповів Коцка. — Я старший лейтенант Барді. Ось вам телефонний номер, негайно подзвоніть підполковнику Челеї і скажіть від мого імені, щоб він спішно прибув сюди. — І Коцка на аркушику з блокнота написав номер і дав папірець санітарові.

Санітар ще не отямився від здивування і лише кивав головою, не розуміючи, що діється навкруги. Взявши у Коцки папірець, він швидко пішов.

Коцка з полегкістю зітхнув і вийняв з замка ключ.

«Дуже шкода, що проґавив отого типа, — розмірковував він. — Від нього можна було б дещо довідатись».

Знайшовши пістолет, Коцка обережно загорнув його в хусточку і поклав у кишеню. Потім підійшов до ванни і гидливо оглянув знівечене тіло. Обличчя мертвого було прикрите простинею. Коцка вирішив обшарити всі кишені. «Що шукав невідомий? Щось, безсумнівно, дуже важливе. Інакше він не пішов би на такий риск». Нахилився над трупом. Відчувши через тоненьку матерію сорочки холодне тіло, він здригнувся. Тут наче щось є. Він обережно всунув у кишеню сорочки пальці і витяг тоненького папірця, складеного вчетверо. Коцка розгорнув записку і прочитав:

«Точно о пів на першу будь на умовленому місці. Зупини вантажну машину, яка подаватиме сигнали правою поворотною лампочкою. Все інше тобі передасть водій. Фреді».

Цікаво, що Фреді ніде в листі не ставив надбуквених знаків.

Коцка взяв капелюх невідомого, вийшов з моргу і замкнув двері. По дорозі оглянув підкладку капелюха. Нa внутрішньому боці були літери «Р. В.» Біля входу в підвал Коцка дочекався Челеї. Докладно доповів про всі події. Підполковник уважно вислухав. Потім разом пішли до головного лікаря.

— Ви давали комусь дозвіл оглянути Вільдмана? — звернувся до нього підполковник.

— Я особисто не давав, — відповів той. — Але можна спитати чергового лікаря. — Він підняв трубку, набрав номер.

Через кілька хвилин у кабінет зайшов молодий чоловік у халаті. Він запитально глянув на керівника інституту.

— Скажіть, колего, ви давали комусь дозвіл оглянути труп у камері номер два?

Черговий лікар трохи подумав і дав ствердну відповідь.

— Кому? — спитав жваво Челеї.

— Був тут лікар з відділу аварій поліції.

— Як його прізвище?

— Цього я вам, на жаль, не скажу. Вилетіло з голови.

— І ви так просто пустили його?

— Він показав своє посвідчення.

— На ньому була форма? — поцікавився Челеї.

— Ні, він був у цивільному одязі. Коли не помиляюсь, на ньому був плащ захисного кольору, капелюх, в руці тримав коричневу лікарську сумку.

— Дозвольте, — встряв у розмову Коцка. — Спробуйте відновити в пам'яті його обличчя.