Фб-86

Після того як Челеї з Коцкою пішли, сусід ще довго сушив собі голову, що міг вдіяти отой нещасний хлопчина. «Підполковник Челеї», — прочитав він записку. Повернувшись у кімнату, він розбудив дружину.

— Що сталося? — спитала заспана жінка, протираючи очі.

— Гадаю, що незабаром одержимо другу кімнату. Завтра ж подам заявку в житлове управління.

— Що з Краснаєм?

— Вплутався в якийсь шпіонаж. Підполковник і ще хтось приходили по нього.

Чоловік зняв окуляри і пірнув під ковдру. Цієї ночі йому снилася нова квартира.

* * *

Другого дня Іштван не виходив з квартири Паппа. Хазяїн ще вранці кудись пішов.

— Я все влаштую. Тільки прошу не виглядати навіть у вікно. Дружина приготує вам сніданок і обід. Можливо, що вже по обіді вирушимо. Читайте, відпочивайте, бо вночі вам доведеться пройти пішки щонайменше двадцять кілометрів. Через радянську зону ви мусите за ніч перебратись, інакше вскочите в халепу.

Іштван залишився на самоті. Він ніяк не міг подолати хвилювання. Дуже хотілося, щоб усе було вже позаду.

Близько восьмої години дружина Паппа принесла йому чай і хліб з смальцем. Низенька, повна молода жінка з ляльковим обличчям мовчки поставила сніданок на стіл і одразу ж вийшла. Іштван випив чай без хліба і почав неспокійно проходжуватись по напівтемній кімнаті. Іноді зупинявся біля вікна і дивився у двір, засаджений фруктовими деревами.

Надворі похолоднішало. Ще вчора стояла сонячна погода, а сьогодні нахмарило, подув різкий вітер. Попелясті, набубнявілі від дощу хмари, наче швидкі парусники, мчали на схід. Оголені крони дерев погойдувались і скрипіли, вітер, що дув з Альп, тужною піснею завивав у комині.

Іштвана гнітила самотність. Горло здавлювали спазми, на серце лягало неприємне відчуття непоправного лиха, наче хтось нашіптував йому: «Не йди нікуди, не залишай батьківщини. Що чекає тебе на далекій чужині?» — «Кріпись, — заспокоював він сам себе. — Хіба не бачиш, що іншого виходу немає? Тут ти не можеш стати лікарем, а там закінчиш університет і повернешся додому. Ти не завдаси країні ніякої шкоди». — «Безперечно, мене мучитиме туга за батьківщиною, — розмірковував він. — Це неминуче. Але з цим можна боротися. Зрештою, мова йде про якісь два-три роки. Цей час якось промине. А тим часом з'ясується, що я не вдіяв ніякого злочину. З-за кордону напишу листа властям поясню, що ні в чому не винуватий. Хіба це провина, що Каллош ненавидить мене? А втім, може й він не відчуває до мене ненависті, а просто хоче продемонструвати свою політичну пильність. Все одно поки що треба тікати».

Він роздумував, мучив себе сумнівами, а час невблаганно минав. Опівдні трохи попоїв, приліг на дивані і силкувався заснути, кидаючись у неспокійному півсні.

Надвечір пішов дощ. На землю сіялись густі, дрібні краплі, наче десь у небесних висотах просівали воду крізь сито.

Після п'ятої години прибув Лайош Папп.

— Швидко одягайтесь, юначе, — звернувся він до Іштвана. — Вирушаємо.

Хлопця охопило хвилювання. Він надів легкий плащ і коричневий капелюх.

— Я готовий.

Папп критично оглянув його.

— Це не годиться, друже, — озвався він. — Ви промокнете до нитки. — На хвилину замислився, підійшов до шафи і витяг дощовик з капюшоном. — Який у вас розмір ноги?

— Сорок другий, — відповів хлопець.

Папп вийшов. Через кілька хвилин повернувся з важкими, трохи поношеними черевиками.

— Взуйте оці.

Іштван хотів відмовитись, але Папп жестом руки обірвав його.

— Робіть те, що вам кажуть. Я краще знаю, що потрібно для такої дороги.

Хлопець більше не заперечував.

— А тепер слухайте мене уважно, — сказав провідник. — Візьміть оцей документ, — він дав Іштванові бланк. — Ви службовець лісництва. Зрозуміло?

— Так.

— Дайте мені вашу довідку-прописку.

Хлопець вийняв з кишені документ і дав його Паппові. Той сів за стіл, вийняв з бумажника такий же бланк, тільки незаповнений, але з печаткою і підписом і почав писати. Заповнивши бланк, він подав його Іштванові.

— Не забудьте, що живете тут, у Сомбатхеї, на вулиці Мальва, будинок 8. Отже, де ви живете?

— На вулиці Мальва, 8, — затинаючись від несподіванки, промимрив Іштван.

— Ну, ходімо, — наказав Папп. З кухонного стола втяв невеликий згорток. — Заховайте це в кишеню, по дорозі згодиться. У хлібі сховано кілька шилінгів. Глядіть, щоб не проковтнули їх.

Вони вийшли з хати і попрямували до лісу.

Іштван, дедалі більше дивуючись, поглядав на чорноокого чоловіка.

Над головами свистів вітер. Могутні дерева стогнали, зойкали, наче казкові велетні, поранені в титанічній борні. Листя під ногами було мокре. Дощ не вщухав. Іштван радів, що надів дощовик, і в думці дякував Паппові.

Вже близько двох годин лежали вони нерухомо на землі. Попереду, за п'ятдесят метрів, був кордон. Хлопець спочатку не розумів, чому не можна йти далі. Адже навкруги нікого не видно. Та провідник пошепки поясни йому:

— Видно, що ви ще не були солдатом. На жаль охорона кордону в комуністів організована добре. Прикордонний наряд десь у секреті і, так само як і ми, веде спостереження. Треба дочекатися, поки пройдуть понад нас, а тоді переходити.

Вони лежали, поки стемніло. Вже важко було розрізнити обриси навколишніх предметів. Нарешті, метрі за п'ятнадцять, побачили силуети прикордонників.

Папп схопив Іштванову руку.

— Через десять хвилин можете вирушати. Не забудьте, як переходити через дротяне загородження. Головне — спокій. До загородження повзіть. Ясно?

— Так.

Ще трохи почекали.

— Можна йти, — сказав провідник. — Поки ви не перебрались, я вас звідси прикриватиму. Якщо на вишці спалахне прожектор, не рухайтесь, лице сховайте.

Потиснули один одному руки, і Іштван, напружуючи м'язи, поповз. Серце його калатало. Особливо обережно перебирався через зорану смугу. Кожні десять метрів зупинявся, прислухаючись. Але нічого підозрілого не чув. Лише свистів вітер і шумів дощ. Нарешті він добрався до загородження. Підповз до стовпа, підвів і обережно переліз.

* * *

В ту ж годину, коли Іштван рушив до кордону, професор Голуб з невластивою для його віку проворністю мчав по садовій доріжці додому.

Перед парадним входом зупинився. Нервово понишпорив по кишенях, шукаючи ключа. Не знайшов. Сердито вилаявся і подзвонив.

Хатня робітниця відчинила двері.

Професор похапливо скинув з себе плащ і капелюх, витер хусточкою мокре обличчя і поспішив до їдальні.

— Магдо, Естерко! — радісно гукнув він ще з порога. — Усе владнав!