Фб-86

Молодий лікар підпер долонею підборіддя і почав згадувати.

— Коли не помиляюсь, — сказав він через деякий час, — вилицювате обличчя з гостро окресленими рисами, карі очі, густі чорні брови. Хоч він весь час всміхався, зубів його я не бачив. Одна цікава деталь — у нього довгі пальці, довші, ніж бувають звичайно.

Коцка глянув на підполковника.

Він! — Повернувся до чергового: — Спасибі.

Я можу йти? — спитав той і підвівся.

— Так, — сказав Челеї.

Підполковник і старший лейтенант теж попрощалися і вийшли.

— Ну, Коцко, — спитав усміхаючись підполковник, — як тепер дивишся на цю справу?

— Вже ясніше, — одказав старший лейтенант. — Я певен, що морг сьогодні вранці відвідав наш друг Фреді. Хотів забрати записку, але не встиг.

— Виходить, що й з Вільдманом покінчив він, — зауважив підполковник.

— Так, — погодився старший лейтенант. — Але за що?

— Тут може бути безліч причин, — сказав підполковник. — Може, він шантажував його. Можливо, Вільдман погано працював. Але не виключено й те, що він занадто багато знав і десь вибовкнув що-небудь. Це мене не дивує. Досить поширений метод роботи імперіалістів. Використовують людину до тих пір, поки вона їм корисна. А потім знищують. Не хочуть рискувати. Не забудь, що Вільдман був старим агентом. Під час війни жив на Далекому Сході, потім у Туреччині. Вій, певно, багато знав.

— Так, це можливо, — погодився Коцка.

— Але, мені здається, отой хлопчина, Краснай, випадково вплутався в цю справу, — сказав усміхаючись Челеї.

— Випадково?

— Так. Учора я зустрів свого товариша, з яким разом учився в партійній школі. Прізвище його Олайош. Він працює в Міністерстві освіти. Так от, цей Олайош з обуренням розповідав мені про виключення з університету якогось медика Красная. Я негайно перевірив справу і встановив, що все донесення вигадане завідуючим навчальною частиною. Він написав листа в поліцію, на підставі якого ми одержали виписку із справи. В листі низка нічим не обгрунтованих підозрінь. Красная в університеті знають як чесного, порядного хлопця. На думку викладачів, він дуже здібний.

— Як він потрапив у «Лілію»? І чому Єва повела його на свою квартиру? — питав Коцка.

— Цього я ще не знаю, але через годину зможу тобі сказати більше, — всміхаючись відповів Челеї. — Через годину зустрінусь з Олайошем; я попросив його зробити нам невелику послугу.

— В такому разі, немає більше потреби стежити за хлопцем?

— Поки що продовжуй, — сказав підполковник. — Можливо, я помиляюсь.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Гейза Олайош уже вдруге постукав у двері квартири великого будинку на вулиці Батхіань. Двері відчинились, в них з'явилася молода струнка дівчина.

Олайош чемно зняв капелюха і привітався.

— Я шукаю товаришку Естер Боруш.

— Це я, — стримано промовила дівчина.

— Хотів би поговорити з вами. Я працівник Міністерства освіти.

— Будь ласка, заходьте.

Олайош зайшов у вузенький передпокій. Естер зачинила двері і мимовільним рухом поправила зачіску.

— Проходьте в кімнату, — запрошувала вона. — Сюди.

Невелика кімната була зі смаком обставлена. Біля вікна столик, праворуч від дверей шафа, навпроти неї диван. На столі купа книг і зошити, настільна лампа.

— Сідайте, будь ласка, — сказала Естер, вказавши на м'який стілець.

Гість поклав капелюха на диван і сів.

— Я прийшов у справі Іштвана Красная, — розпочав він.

Естер зацікавлено підвела голову.

— Сталося щось? — спитала вона злякано.

— Ні, нічого. Вірніше, сталося те, що його, як самі знаєте, виключили з університету.

— Так, це я знаю, — одказала дівчина.

— Нехай вас не дивує те, що я вам скажу. Я теж був членом дисциплінарної комісії, але її рішення не давало мені спокою. Я голосував проти виключення, та зараз не в цьому справа. Хотілося б допомогти хлопцеві, бо в мене таке відчуття, що трапилась помилка. Я знаю також, що й професор Голуб клопотав у його інтересах, але безрезультатно.

— Так, — перебила його дівчина. — Голубові сказали, що Іштваном ще до дисциплінарної справи зацікавила поліція.

— Про це я не знав, — здивовано озвався Олайош.

— Я днями розмовляла з професором, — мовила далі Естер. — Статс-секретар пояснив йому, що все — і засідання дисциплінарної комісії, і виключення — було викликане якоюсь справою, заведеною на Іштвана поліцією.

— Це неправда! — вирвалось в Олайоша. — Значить, статс-секретаря ввели в оману. На засіданні Каллош навіть не згадував поліцію. Скажіть, Краснай розповідав вам про своє минуле?

— Так, — відповіла дівчина. — Ми знайомі з ним чотири роки. Він докладно розповідав про свій розрив з батьком. Я тільки не знала, що в автобіографії він не написав, де перебуває батько. Це з його боку легковажність. Але неправда, що Іштван антирадянськи настроєний. Він не комуніст, політикою не займається, проте в одному я впевнена: він тілом і душею наш. Ні, він не ворог. Іштван, як вам сказати, — це тип вченого. Крім науки, його нічого не цікавить. Весь свій вільний час віддавав книгам і роботі в лабораторії. Він виділявся серед нас. Це талант! От і все, що можу про нього сказати.

— Зрозуміло, — кивнув головою Олайош. — А що вам відомо про його колишню наречену?

— Небагато. Іштван дуже замкнений, неговіркий, друзів у нього немає. Але знаю, що він ще й тепер її кохає.

— І не залицяється ні до кого?

— Наскільки мені відомо, ні. Хоч, стривайте… — Естер трохи завагалася. — Кілька днів тому він випадково познайомився з офіціанткою одного ресторану. Вона, здається, подобається йому. Він дуже самотній і зовсім знервувався.

— А що ви знаєте про цю офіціантку?

— Тільки те, що мені Іштван розповів. — І Естер детально передала Олайошу історію знайомства Іштвана і Свою.

— Дозвольте спитати ще одне?.. — завагався Олайош.

— Будь ласка.

— А які у вас стосунки з Краснаєм?

Дівчина зашарілася.

— Ми хороші друзі. Він ділиться зі мною всім. Признався навіть, що та офіціантка подобається йому як жінка.

Олайош задумався.

— На вашу думку, — озвався він через деякий час, — Краснай чесна людина? Така, за яку можна спокійно ручитися?