Фб-86
Шрифт:
— Але…
— Заждіть, сину мій. Я знаю, що ви хочете сказати. Ви не знайдете жодної людини, яка б повірила у вашу невинність, бо червоні ставлять питання так: хто не винуватий, той не тікає. Ось ті ілюзії, з якими вам слід покінчити.
— Зрозуміло, — похнюпився хлопець, його обличчя було бліде.
— До того ж це не така вже небезпечна справа. Капітан Клерк скаже, що треба робити.
— Так! — засміявся капітан. — Усе це дрібничка. Сьогодні вночі я вас перекину через кордон. Там небезпеки немає. В певній точці, яку я вам покажу на карті, вас чекатиме машина. Я подбав про відповідні документи. Машина підвезе вас у Будапешт. Завтра по обіді зайдете в бібліотеку імені Сечені, попросите
Іштван опустив голову. Усе кипіло в ньому, протестувало. «Боже мій, що з цього вийде…»
— Сину мій, — вирвав його з роздумів священик. — Ідіть у свою кімнату, подумайте як слід. Якщо не візьметеся за діло, теж нічого не станеться. На жаль, ми іншого виходу не бачимо. А тепер ідіть. Якщо ваше рішення буде позитивним, приходьте через годину і скажіть мені.
Іштван підвівся і, хитаючись мов п'яний, вийшов. Довго ходив по кімнаті. Мучили страх і відчай. Здавалося, що все сказане отцем Палом не піддається спростуванню. У вікно він бачив безтурботних американських юнаків, які з веселим сміхом виходили з басейну. «Як хороше їм, — майнула думка. — Ніяких турбот, живуть собі щасливо…»
Тихий скрип дверей вивів його з задуми. Отець Пал обережно ввійшов у кімнату.
— Сідайте, сину мій, — ласкаво всміхаючись, сказав він.
Юнак опустився в крісло. Було приємно, що до нього прийшов священик.
— Превелебний отче! — гірко озвався хлопець, відчуваючи, як на очі навернулися сльози. — Я такий нещасний! — Він обхопив долонями обличчя.
— Я розумію вас, сину мій, — сказав священик і погладив кучеряве каштанове волосся юнака. Заспокойтеся, господь милосердний. Я знав, що ви в тяжкому стані, тому й прийшов. Хочу допомогти вам… Прочитавши вашу автобіографію, — співчутливо мовив священик, — я дуже розчулився. Бідолашний! Ви так багато вистраждали.
Іштван здригнувся у беззвучному плачі. Отець Пал вів далі.
— Я згадав своє власне дитинство. Скільки розчарувань спіткало мене! Я зневірився в людях, у своїх найкращих друзях. Я був такий же самотній, як ви. Колись і я кохав так чисто, віддано, як і ви. Мою кохану теж узяв до себе господь. — Отець Пал зітхнув. — Отак став я священиком. Нелегко було мені покинути батьківщину. Довгий час вважав себе зрадником, бо залишив свій народ. Адже, сину мій, батьківщина це не лише гори і широкі лани, не лише бурхливий Балатон і ріки, що велично котять свої хвилі, не тільки грайливі, говіркі ручайки, мирні хутори під червоними черепичними дахами, не лише великі міста, що ховають у собі і гріх, і щастя, і ненависть та любов. Це насамперед народ, який страждає, працює в поті чола і тепер стогне під кривавим ігом якоїсь жменьки людей. Служіння народові, сину мій, це свята справа. 1 я вдячний всемогутньому господу богу, що він наставив мене на путь істини…
Іштван палаючими очима глянув на священика, який, дивлячись кудись в далечінь, говорив тихим, проникливим голосом.
— Я знаю, ви думаєте, що, повернувшись і виконавши наше доручення, вчините злочин проти батьківщини Ні, сину мій, злочину проти батьківщини ви не вчините. Ви тільки завдасте шкоди комуністичному режиму. А цей режим — не батьківщина. — Він глянув на хлопця і всміхнувся. — Щоб заспокоїти вас, скажу, що від вашого вчинку ніхто не постраждає.
Хлопець зацікавлено глянув на священика.
— Відкрию вам одну таємницю. Але прошу, щоб це залишилося між нами.
Іштван кивнув головою на знак згоди. Священик підійшов до дверей, виглянув у коридор і сів. Нахилився до Іштвана і пошепки розповідав:
—
Капітан Клерк три роки жив у Будапешті як працівник посольства. Там він познайомився з донькою головного лікаря. Вони покохали одне одного. Батько дівчини злигався з комуністами і навіть чути не хотів про їх одруження, — боявся, що це зашкодить його кар'єрі. Капітан зустрічався з дівчиною потайки. Якось батько застав їх разом і заборонив дівчині бачитися з Клерком. Однак кохання виявилось міцнішим. Тим часом капітана перевели у Відень. Важко їм стало підтримував зв'язок, бо за дівчиною стежили. Ось вони й знайшли спосіб для листування. Поштою не можуть користуватися через цензуру, а піти в посольство дівчина теж не може. Мова йде всього-на-всього про те, що на цей раз вам доведеться бути листоношею закоханих. Тільки про це ви не знаєте. Зрозуміло?— Так! — одказав хлопець. — Але ж полковник Донован…
— У всьому звіртеся на Клерка. Він знайде вихід. Зрештою, покаже полковникові якийсь інший матеріал. Це вже не ваша справа, — заспокоїв Іштвана ксьондз. — Ну, сумнівів більше немає?
— Ні, — з полегкістю всміхнувся Іштван. — Я навіть не знаю, превелебний отче, як дякувати вам.
— Найкраща подяка — коли ви чесно будете вчитися в університеті і не зганьбите наш нещасний угорський народ. Ви повинні з відзнакою закінчити університет! Це ви мусите мені пообіцяти.
— Обіцяю, — озвався тихо хлопець.
Ридання знов підступили до горла, але на цей раз в його очах з'явилися сльози вдячності.
— Тоді все гаразд. Готуйтесь у дорогу. — Отець Пал обняв хлопця і вийшов з кімнати.
Іштван глянув у вікно. З боку Альп вітер гнав лиховісні, чорні хмари.
Коцка і один з членів його оперативної групи ретельно вивчили будинок, у якому жила Єва. Розслідування дало несподівані результати. Чотири будинки мали спільний двір, розділений низькою дротяною огорожею на чотири частини. Однак огорожу легко можна було переступити. Старший лейтенант задумливо глянув перед собою.
— Виходить, — бурмотів він собі під ніс, — що до дівчини можна пройти і з скверу, і з вулиці Пожоні. Тільки цим можна пояснити, що Краснай непомітно вислизнув з будинку. Але тут потрібна допомога. Якийсь двірник мусить щось знати.
В житловому управлінні вони здобули план кварталу і почали його вивчати. Старший лейтенант синім олівцем відмітив квартиру Єви. Її кімната на третьому поверсі межувала з сусіднім наріжним будинком. Коцка роздумував, постукуючи олівцем по столу.
«Гм, якщо між двома будинками на якомусь поверсі або в підвалі є коридор, тоді, — міркував він, — можна зайти в квартиру з боку скверика і перейти в будинок, фасад якого відкривається на Уйпештську набережну. Ні, в тебе занадто буйна фантазія, — глузуючи з себе, відкинув згодом це припущення Коцка. — У житті все набагато простіше…» — і він викликав до себе Рожі.
— Ось що, люба Рожі. Дізнайся, хто живе поруч з квартирою Єви Шоні.
— В наріжному будинку?
— Так. Далі узнай, яка там система бомбосховищ, чи завжди зачинені підвали, чи на однаковому рівні поверхи сусідніх будинків.
— Зрозуміло, — одказала дівчина і вийшла.
Коцка поклав у конверт світлі волосинки і попрямував у лабораторію.
— Дядьку Шоні, — звернувся він до лаборанта, — перевірте оці волоски.
— Гаразд, залиште їх тут, — сказав лаборант, прийнявши у Коцки конверт.
Коцка повернувся в свій кабінет. Глянув на годинник. П'ятнадцять хвилин на шосту. Він мав сьогодні замість Челеї зустрітися з Олайошем. Побачення було призначено на п'яту годину в маленькій корчмі на Буді. Коцка швидко одягся і вибіг на вулицю.