Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

— заґратоване радянськими фігурними ґратами віконце адміністратора;

— велетенський ґросбух, куди записували «постояльців», із багатьма графами на кшталт «походження», «національність, «група крові»;

— ветеран ВОВ у спортивному костюмі в ролі портьє;

— заґратований же аптечний кіоск із рекламною афішею «Протигрибкові засоби продаються в кредит»;

— вантажний ліфт, розрахований на 5 поверхів угору і 4 вниз;

— порожній фанерний стенд з написом:

«Стен ая г зета»

і пришпиленим оголошенням:

«Об'ява: после 11-и двери откриваться не будут».

Далі прийшли інші жахливі подробиці:

— ліфт не піднімається вище за п'ятий поверх, бо з шостого по дев'ятий поверхи займає студентський гуртожиток;

— а перші три поверхи не обслуговуються з міркувань економії;

— тому до розташованого

на другому поверсі буфету на сніданок треба добиратися евакуаційними сходами, які, оминаючи гуртожитські та інші території, сполучають готельні простори;

— ресторан не готельний, належить іншій організації, тому вхід до нього знадвору, через інші фігурно заґратовані двері.

Ну, і так далі.

У тризірковому номері, як і належить, були телевізор і холодильник.

Телевізор, убитий корейський «First», був безпілотним і німим, а холодильник, раритетний радянський «Морозко», виявився заразом і єдиним джерелом світла в кімнаті. Розчулила лазничка, викладена жовтими лікарняними кахлями, з тріснутим унітазом та душовою зі стоком у підлозі. А ще — два рушники: великий, китайський і білий, «вафельний», шматок господарського мила та цілісінький, запакований рулон туалетного паперу «Кохавинка». Доречність останнього я оцінив після сніданку, що складався з макаронів, кабачкової ікри і санаторного какао та пережитого в готельному коридорі шоку. Коли вранці, емануючи господарським милом, я вийшов із номера, то побачив людей, що смиренно сиділи на стільцях, розставлених під стінами. Згадався «Процес» Кафки і похорон Брєжнєва. Інстинктивно я запитав у найближчого: «Хто останній?» Найближчий і виявився останнім, а все разом — чергою до ощадкаси, що винаймала кілька готельних покоїв.

Коли я запитав у фігурно заґратованої адміністраторки, чи не можна було би провести світло не лише в холодильник, а й до кімнати, мені видали ще один ґросбух, у який я мав записати свою скаргу. Я записав прохання вкрутити лампочку після розпачливого месиджу якихось двох студенток: «Приєхалі послє канікул — нєт входной двєрі. Скажитє столяру».

На цьому тлі нічні переговори з ветераном BOB, який сторожував двері, немов Цербер, мотоциклетні перегони місцевих байкерів під вікнами і додаткова порція кабачкової ікри на другу добу проживання виглядають невинними цікавинками. Тризірковий ірпінський сервіс варто вписати в перелік туристичних родзинок України.

Газетярський вірус спонукає порозумувати з приводу метафоричного готелю «Україна», в якому ми всі тулимося і в якому тріскають бляшано-пластикові вікна і застрягають вантажні ліфти. Але зупинимо вірус.

Бо, мушу сказати, моя «письменницька кар'єра» набирає обертів. Мене починають запрошувати й на музичні фестивалі. Я вже був у Шешорах і в Підкамені. Мені вже довелося ночувати в мікроавтобусі, Реабілітаційному Центрі для хворих з опіками 4-го ступеню і в інтернаті для глухонімих, по кісточки затопленому зливою. Однак тут ніхто ніякого сервісу не обіцяв, і це вже зовсім інша, не туристична, а радше мандрівна історія: Батьківщина багата принадами.

Лови на лева

Географія бреше. Насправді нема ніяких країн і країв, немає жодних міст чи місць, окрім того, де ти перебуваєш зараз. Тепер. Саме в цю мить. Крім кількох квадратних сантиметрів землі під твоїми підошвами.

Немає жодних стін, окрім тих, що перед тобою. Та й вони розсипаються в порох, варто тобі відвернутися.

Лише безнадійно інфантильні мрійники вірять у те, що подорожі кудись приводять. Що, мандруючи, можна пізнати або впізнати світ. Адже коли ми з'являємося тут, для нас на всі чотири сторони відкрита тільки одна дорога.

Тому, коли тобі здається, ніби ти приходиш кудись, потрапляєш у незнайоме місце, роззирнися. Тобі вже повинна бути добре знайома ця пустка, ця пустеля, це поганьблене туристичними фотоапаратами ніщо.

Однак якщо ти далекий не лише від географії та поезії, в й від простого вміння розуміти сказане; якщо ти все життя мріяв потрапити в Париж, у Pio чи, скажімо, до Львова, я повторю для тебе все це іще раз. Доступніше. Легше. Простіше. Ти ж любиш soft-версії, simpie stories і super-лайти, чи не так?

Отже:

Існує центр світу, який всюди і ніде. Існують і міста для

цього центру. Центральні міста. Львів до них ніколи не належав. У різні часи планета оберталася то довкола Ейфелевої вежі, то довкола Empire State Building. В різні часи за вісь слугували піраміда Хеопса, труби Аушвіцу, Юдина осика або ж голка, що її анонімний тибетський монах встромив у зіницю Будди.

Крізь Львів же ця вісь не проходила ніколи. Місто приречене бути окраїнним. Перебувати на марґінесах держав, повітів, областей, іграшкових імперій та імперських стадіонів, санаторних і санітарних зон, паломницьких маршрутів і торгових шляхів. Навіть на мапах Львів знаходиться там, де вже закінчується масштабна сітка. Він примудряється втримуватися на самому краєчку кожного материка — такі мізерні плацдарми ігноруються не лише картографами, а й осквернителями могил. Власне кажучи, Львів — це прикордонний постерунок, вартова вежа, останній контроль на межі між землею і… землею, між небом… і небом, між правим і… правим, між лівим і… і… і… а тепер — лев.

Зупинімося. Відпочинь. Заспокойся. Віднови дихання, і просто повторюй за мною: «Полювати на лева, гнати за левом, утікати від лева, вмирати від левових кігтів, тремтіти під левовим поглядом, забирати левову частку, загортатися в левову шкуру, гарчати, як лев».

Сміятись, як лев. Співати, як лев. Розмовляти, як лев. Плакати лев'ячими слізьми.

І — назад до Львова. Так от, Львів споконвіку — недограбоване містечко при кордоні, який розділяє, відділяє, розмежовує несумісні цивілізації, причому по обидва боки мешканці переконані, що за кордоном нічого/нікого нема. Це наводить на сумніви щодо цивілізованості цивілізацій, але так уже повелося. Тим більше незрозуміло, чому, маючи такі уявлення про світобудову, то одна, то друга сторона намагається перетнути кордон зі зброєю в руках. «Ну в кого, ну в кого ви збираєтеся там стріляти?» — століттями запитує самотній спостережник піщаної смуги. І справді — на піску сліди птахів, звірят, дощу та вітру й жодного людського відбитку. Напевно, Львів таки і справді межує з нічим. То куди ж діваються озброєні армії? Невідомо. Принаймні жодна з них ніколи не повернулася. Мабуть, для того, щоб перемішатися, народи спочатку мусять зникнути. А у Львові їх і справді намішано багато. Львів живий талантами всіх дезертирів світу. В гомоні його вулиць звучать голоси найкращих оперних дів, лунають говірки найекзотичніших племен, голосять породіллі всіх можливих рас і верещать у передсмертному ґвалті жертви найжорстокіших маньяків. Тут чутно зойки матерів, що втратили всіх нащадків. Тут обриваються найшляхетніші генеалогії. Тут губляться сліди найзагадковіших утікачів. Тут досьогодні виготовляють філософський камінь, аби, перетворивши на бруківку, встеляти ним вулиці. Тут і донині фарбують вапном дерева, бордюри й ліхтарні стовпи. Тут усе ще продають залізне вино. Тут можна почути лише одну скрипку. Але вона належить тому, єдиному скрипалеві, скрипалеві, що грає на даху.

Давай-но спробуємо ще. Спробуємо разом:

«Любити Львів, ненавидіти Львів, покидати Львів, повертатися до Львова, милуватися Львовом, заблукати у Львові, закохатися у Львові, народитись у Львові, померти під Львовом, гукнути перед смертю: гей, Львове, я ще живий!»

Загальновідомо, що найславетніші портові міста — це ті, які ніколи не бачили моря. І Львів у цьому не виняток. Вода оминає Львів. Вона не бажає текти його руслами і венами. Вона витікає з його водогонів. Вона просочується до найглибших ґрунтів. Вона ховається під землею. Так зникла єдина дарована Богом міська ріка Полтва. Так стекли свого часу в каналізаційні решітки води Великого Потопу. Так зник безслідно вчорашній дощ.

Тому козацькі «чайки», ґумові човни, крадені яхти і виловлені з дна океану потонулі титаніки відбувають свої рейси на асфальті перед Львівською оперою. Тому з усіх коштовностей львівські красуні віддають перевагу звичайним мушлям. Тому паперові кораблики тут цінуються більше, аніж найпотужніші авіаносці. Тому Поливаний Понеділок у Львові — день трауру й жалоби. Тому самозваних капітанів і театральних флібустьєрів тут шанують понад усе. Зрештою, леви не потребують води, вони призвичаєні до пустелі. А Львів — це, безумовно, лев.

Поделиться с друзьями: