Флешка-2GB

Отож давай-но закріпимо вивчене:

«Ловити лева у львові, ліпити львови з левів, любити лови на левів, львовити лвеви у в лвова, лвевати львівіз лвевла, влевлевалвевелвалвавалала лев львів вівль вел, well, very well». І найважливіше — любити лева на ім'я Львів.

А тепер, після всіх цих уточнень, фактів і метафор я наважуся повернутися до початку й вкотре ствердити: насправді жодного Львова не існує. Львів і довколишні села, з усіма їхніми тераріумами — фікція, непорозуміння, анекдот. Слухова галюцинація товариства сліпих. Міф, цинічна дезінформація, вигадка. Картярський блеф старого гравця-невдахи. Миттєве потьмарення колективної свідомості, що триває вже 750 років.

І все ж якщо колись, де-небудь, будь-де, будь-коли, де і коли завгодно, ти відчуєш дивну композицію ароматів і смороду, у якій зливатимуться запахи збіглої кави, старого дерева, кориці, гвоздики, шафрану, вологої цегли, забитого ринштоку, закупорених вен, церковного вина, макових круасанів, прілого листя, розігрітої на пательні солі, розрізаної навпіл сирої картоплини, незакінченого живописного полотна, заднього номера дизельної вантажівки, жодного разу не праних джинсів, щербини на старовинній збройній сталі, невикористаних китайських петард, котячої сечі, зів'ялої пеларгонії, запилюженої книгозбірні, штучних троянд, аптеки й іподрому… Якщо почуєш спільний хор вуличного птаства й домашньої птиці, клекіт комунальної кухні, багатомовну шоферську лайку, материнські інтонації кондукторки з трамваю, шум недіючого фонтану, радісний хлопчачий вигук: «Гей, я живий!», гудіння далекого маневрового паротяга, рипіння дерев'яних сходів, бамкання ратушного годинника, плюскіт підземної ріки, вкрадливі кроки приватного переслідувача, цокотіння підборів, гавкіт собаки-поводира, деренчливе банджо вуличного джазмена або бляшані барабани комбатантів не-знати-якої-війни, шурхіт недоклеєної сецесійної афіші, григоріанський хорал зруйнованого храму чи астматичний орган із розладнаним регістром vox humana, а над усім цим звідкілясь, чи то з піддашшя, чи то з даху, чи просто з неба полине голос самотньої скрипки… Якщо ти раптом почуєш і відчуєш усе це, а на додачу зумієш швидко, якомога швидше в повний оберт роззирнутися довкола — так, щоб не встигли позаду тебе осипатися стіни, якщо тобі вдасться, якщо пощастить, то все, що бодай на мить віддзеркалиться в твоїх прохромлених тибетською голкою зіницях, — оце і буде справжній Львів. Або, як його ще називають, — місто Лева.

Львів: секвенції психозу

До Львова я вперше потрапив, коли поїхав навідати колишню дружину, свою першу дружину (першу й останню, якщо вже бути відвертим), вона мешкала в якійсь занедбаній мансарді, де винаймала крихітну комірчину; це було десь близько центру, однак у такій із дільниць, які непоправно нагадують окраїну (лише у Львові є такі місцини — з густими заростями кленів і тополь, де гніздяться зграї чорних ворон; із удавано лісовим ландшафтом, в якому легко заблукати; зі старими обдертими будинками, оточеними, втім, міцною кованою загорожею: на кожному будинку ще видно залишки барельєфів чи химер, кожен має якісь свої особливі прибудови, башточки з прапорцями й флюгерами, і в кожного на фасаді ще зберігся вираз обличчя колишнього власника або принаймні зіржавілий годинник), загублені дільниці, де лише дзеленчання невидимих трамваїв запевняє в близькості середмістя.

Дружина винаймала крихітну комірчину в мансарді, поділеній тонкими перегородками на добрих півтора десятка вузьких, схожих на шкільні пенали кімнат. По сусідству й животіло отих «добрих півтора десятка» дивних людей, які складали разом чи то якесь новітнє теософське товариство, чи маґістрат Ордену Аутсайдерів.

Або просто спільноту хороших і добрих людей, непотрібних нікому в славному місті Лева.

Коли я піднявся нагору (було би несмаком уточнювати, що сходи були темними, вичовганими, рипучими й хиткими; додам лише, що така деревина — просмолена, витримана роками у фізичному навантаженні, — найкраще надається до виготовлення музичних інструментів… у мене була колись віолончель, вироблена саме з такої деревини… дуже добра віолончель… я перестав вправляти після екзаменаційного концерту імені Вівальді До Мінор… по роках подарував інструмент приятельці з Любліна, яка дуже хотіла навчитися грати… невдовзі приятелька виїхала до Америки… не знаю, чи опанувала вона бодай гами… не знаю також, чи звучить де-небудь зараз та деревина зі львівських сходів… а якщо й звучить, то де?.. у Любліні?.. в Нью-Йорку?.. в кліпах Apocaliptyky?.. інструменти зазвичай живуть довше за людей… довше навіть за сходи… іноді довше за міста… втім, я таки збився на сентиментальну бридню), так от, коли я підійнявся нагору, якась бабця, жахливо артикулюючи, — так зазвичай артикулюють глухі від народження, — запитала, кого я шукаю. Коли я назвав своє прізвище, яке все ще зберігала моя колишня-перша-й-остання дружина, стара ще хвилю вдивлялася в мої губи, а потім махнула поліартритною рукою в кінець коридору.

Перше, що запитала моя колишня-перша-й-остання дружина (надалі _мК ^д), це де я збираюся ночувати.

Кімнатка й справді була настільки крихітною, що там ледве поміщалися вузьке чернече ліжко, шафка й фортепіаний дзиґлик.

Не переступаючи порогу, я відповів, що в цьому немає жодної проблеми, останніми роками я часто спав по кутках на підлозі, я призвичаєний, ти ж знаєш. І взагалі, поїхали додому, подумав, але не сказав, бо ніякого дому в мене немає.

_мК ^дпромовчала, а сусід-студент, який, вочевидь, через тонку перегородку почув нашу коротку бесіду, а оце щойно заходився витягати на коридор торби, збираючись на вихідні до батьків, запропонував переночувати в нього і тут же потягнув мене до себе.

Його комірка мало чим відрізнялася від кімнатки _мК ^д, лише замість дзиґлика тут стояла коробка з-під ненайкращого львівського пива «1715».

Вчергове переконуючись у сердечній доброті мешканців мансарди, я запитав студента, як маю повернути йому ключі, бо не збирався затримуватися тут надовго. Які ключі, — здивувався він, — у нас же тут нема ніяких замків. І справді, обернувшись, я побачив на дверях лише кльозетний гачок, та й той ледве тримався.

Я повернувся повідомити _мК ^д, що проблему з нічлігом вирішено, і зі здивуванням побачив навпроти її ліжка точнісінько таке ж. Евентуально для мене.

Я не став ускладнювати ситуацію і розпитувати про природу цього безсумнівно надприродного явища, тим більше, що в подальшому розвитку подій зяє нічим не заповнювана прогалина, можливо, тієї ж самої надприродної конфігурації, що й поява другого ліжка в комірчині (розміри якої до того ж апріорі унеможливлювали подібні фокуси).

Утім, феномен прогалин у секвенціях психозів сам по собі не новина:

Одного разу я повертався зі Станіслава до Львова після якогось бучного святкування й за звичкою купив на дорогу ще трохи алкоголю. Саме святкування відбувалося в оселі мого близького приятеля, на останньому поверсі дев'ятиповерхового блоку. Я знав, що і приятель, і решта моїх друзів уже дещо втомлені моїми пияцькими вибриками, але це був час, коли мене все ще запрошували на бенкети, уродини, презентації й національні свята. Втім, мова не про це. Так от, купивши на дорогу порцію алкоголю, я виїхав до Львова. Принаймні мені так здавалося. А далі… Далі якраз і виникає одна із тих прогалин, про незбагненність яких я згадував.

(Можливо, в неперервності буття просто існують якісь дефекти. Можливо, Богові час від часу просто набридає тягнути мільярди біографій у нескінченну послідовність, і коли він на мить відводить погляд від чогось або, скажімо, просто кліпає Всевидючим Оком, у життєписі чи то конкретної особи, чи то й цілих народів виникає пролом, діра, залатати яку немає чим: в субстанції сущого не передбачено для цього будівельних матеріалів.)

Отож прикупивши чергову порцію алкоголю, я вирушаю до Львова, сідаю в потяг, блаженно закриваю очі, а коли розплющую їх… бачу, що сиджу на сходовій клітці дев'ятиповерхового блоку, при мені ані торби, ані грошей, одяг мій закривавлений, а голова розбита. «Ну, от і догулявся, клятий пияцюра», — думаю я. Цілком очевидно, що нікуди я не виїхав, а, напившись, потрапив у якусь халепу. І тепер знову сиджу в будинку приятеля, що в Станіславі, коло піддашшя дев'ятиповерхового блоку, на сходах, бо до помешкання мене напевно не пустили. Ну, добре. Тепер треба вирішувати, що робити далі. Найперше треба випити бодай сотку, аби прийти до тями. Тільки як це зробити без грошей? До приятеля я не піду. І з огляду на залишки совісті, і з огляду на ранню годину: за всіма ознаками — десь коло п'ятої ранку. Але ж завжди повинен бути якийсь вихід! І тут я згадую, що приятель, дрібний бізнесмен, має в околицях цілу мережу кіосків non stop, у яких продають, зокрема, й горілку. Можна піти пошукати серед продавців знайомого або просто попросити в борг, пославшись на авторитет господаря, і ось так заспокоїти абстинентний синдром. Мучівно хапаючись за поруччя, я спускаюся вниз і виходжу надвір. Сонце ще не зійшло, та небо вже сіріло, як пишуть класики — «світало». Після довгих і безглуздих пошуків мені вдається віднайти якийсь кіоск канцелярських товарів, зрозуміло, зачинений. Ані сліду славнозвісної мережі нічних притонів ніде не видно. Що ж, не залишається нічого іншого, як, позичивши очі в Сірка, йти до приятеля і просити… Востаннє!.. Старий, обіцяю, це вже востаннє!.. Я повертаю назад, петляю поміж блоками, виходжу до потрібного будинку і з жахом розумію, що це не те місце! Учора я зауважив, що перед приятелевим домом перекопали всю дорогу — ремонтували водогін. А тут ані сліду жодного ремонту! Дорога ціла-цілісінька! Ну, не могли українські ремонтники все полагодити за ніч, та ще й закатати все асфальтом, не могли! Такого не буває навіть у пияцьких кошмарах.

Я розумію, що заблукав.

Справді, вулиця не та.

Йду шукати потрібну.

Нема ніде.

І жодного перехожого, аби запитати дорогу.

Надто рано.

Безвихідь.

Жах.

По довгих і безпорадних блуканнях я нарешті помічаю на перехресті якусь жіночку. Вона злякано сахається й збирається втікати. Однак я всіма можливими жестами з лексикону міжнародних виявів пацифізму пояснюю, що просто заблукав і шукаю таку-то вулицю. Жіночка лякається ще більше, каже, що такої вулиці вона не знає, про таку вона ніколи не чула, такої тут немає взагалі. І швидко втікає.

Я залишаюся на перехресті, стою останнім дурнем і раптом… десь на горизонті… за пеленою ранкової імли… бачу кістлявий хребет львівської телевежі…

Не знаю, скільки годин я добирався до свого помешкання. Не знаю, скільки кілометрів пройшов. Не маю також уявлення, яким чином із двірця, на який, вочевидь, я все ж таки приїхав, потрапив у цю дільницю. Не хочу навіть знати, що саме це за район — Замарстинів, Клепарів, — усі ці топоніми, які в професіоналів львівської ностальгії витискають скупу поетичну сльозу, ніколи нічого для мене не означали. Але з того часу я люблю Львів тупою пристрастю безмозкого мазохіста.

Орден Аутсайдерів на вікенд усім складом збирався виїжджати на якісь свої духовно-бездуховні реколекції. Та ми з _мК ^дзібрали торби й вирушили… Куди?.. Мабуть, шукати примарний, але вимріяний дім. Торбів виявилося не так уже й багато, хоч там і вмістилося все наше майно, але тягти їх вулицями однаково було не надто приємно. Тому за якийсь час ми вирішили перепочити на площі перед Домініканським собором. Принаймні мені зараз видається, що то був Домініканський собор. У кожному разі, храм, коло якого ми спинилися, цілком міг би бути Домініканським собором.