Гіркий дим. Міст

Хто міг передбачити, що він попаде до рук бандерівської контррозвідки? Але які факти у них можуть бути? Навряд чи щось конкретне, так, підозри або інтуїція. А втім, навіщо цим головорізам факти?

У Центрі Рутковського знайомили з численними документами, в яких ішлося про злочинну діяльність СБ. Один з них пригадався йому: свідчення бандерівця М. Степняка.

ДОКУМЕНТАЛЬНЕ ПІДТВЕРДЖЕННЯ

«СБ були надані широкі права. Вона мала право на власний розсуд проводити арешти учасників організації до членів головного проводу включно. СБ мала право без суду розстріляти будь-якого члена організації, не кажучи вже про інших людей, що вона й робила. Практична робота СБ була зведена до поголовного знищення цілих родин, у тому числі дітей і стариків, коли есбісти вважали, що хоч один з членів родини є ворогом ОУН… Користуючись цим, СБ займалася пограбуванням населення, зводила особисті рахунки під виглядом боротьби з „ворогами ОУН“».

Що ж, думав Рутковський, справді, може, коло замкнулося: десь він припустився прорахунку, і ось розплата. Але ж він ще не встановлював жодних контактів з націоналістичними організаціями, які знайшли собі притулок у Мюнхені. Мав завдання за сприятливих умов увійти в довір’я до так званих «чолових діячів» ОУН і гадав здійснити це з допомогою Юрія, проте ще не зробив ані кроку.

А якщо його лякають? З профілактичною, так би мовити, метою? Бо вбивство співробітника РС, якщо воно не санкціоноване керівництвом станції, наробить шереху. Поліцію примусять завести справу, і все це не так-то легко розплутати.

«Мерседес» звернув на бічну дорогу, водій різко зменшив швидкість і скоро зупинився.

— Виходь, — відчинив дверцята Богдан.

Машина стояла край лісової галявини. Максим притулився спиною до автомобіля, та Богдан відштовхнув його. Різко вдарив у сонячне сплетіння, і від болю Рутковський опустився на коліна.

— О, така поза мені більше подобається! — зареготав Богдан.

— Чого вам треба від мене? — через силу витиснув із себе Рутковський.

— Де й коли тебе завербували до безпеки? — Другий есбіст нахилився до нього, додав удавано співчутливо: — Якщо не скажеш, здохнеш у муках. — Він витягнув з кишені невеличку мотузку, погойдав перед носом у Максима. — Ти, може, не знаєш, що це таке? То я поясню. Цей шнурок обв’язуємо навколо шиї, беремо дрючка, просовуймо на потилиці й повільно закручуємо. І капут.

«Саме так ви душили людей на Ровенщині, — мало не вирвалось у Рутковського, — Жінок і дітей, виродки кляті!»

Заплющив очі й нічого не відповів.

— То, прошу пана Йосипа, — втрутився Богдан, — певно, марно чекати на його щирість, і я пропоную почати…

Максим рвонувся вперед, але Богдан навалився на нього, притиснув обличчям до землі, а Йосип спритно обв’язав горло мотузком. Дрючок був у них заготовлений, повернули раз, і мотузок боляче стиснув горло. Стало важко дихати, Максим закашлявся, і Йосип негайно відпустив зашморг.

— Бачите, не жартуємо! — мовив загрозливо. — То що ти можеш розповісти?

— Даремно мучите мене, — хрипко видихнув Максим. — Нічий я не агент, і мій брат Юрій Сенишин може підтвердити це. Він напутив мене, тепер я розумію, що зробив помилку. Шукав вільного світу, а знайшов смерть. Кінчайте, і швидше, не мучте, прошу, бо я не винний…

— Хо! — вигукнув Богдан. — Усі кажуть: не винні, і краще прикінчити десятеро повинних, аби до наших лав не потрапив шпигун. Останній раз питаю: хто й коли тебе завербував?

— Мене перевіряла служба охорони радіостанції! — спробував захиститися Рутковський.

— Чхати на їхню службу!

— Мені нічого сказати вам…

Богдан повернув дрючок, Максимові забракло повітря, він рвонувся з останніх сил, намагаючись вивільнити руки: сліпуча блискавка вдарила в мозок — і темрява!..

Рутковський лежав, уткнувшись щокою у вологу трапу. Нараз поворушився й повернувся горілиць. Насилу розплющив очі й побачив зорі. Звичайні зорі й місяць.

Живий!..

Потягнувся й випростав руки — дивно, розв’язані. Живий, тільки шия болить від мотузки…

Згадавши, що сталося, обережно роззирнувся довкола. Ні «мерседеса», ні есбістів… Тільки він на галявині, і якийсь нічний птах сонно зітхає…

Максим підвівся: голова паморочилася, ступив кілька кроків, задихнувся й знеможено опустився на траву. Ледве віддихався. Треба негайно тікати звідси, бо можуть повернутися.

Зібравши всі сили, пішов не слідами «мерседеса», а продираючись крізь кущі, якими обросла галявина.

Хащі скоро закінчилися, попереду височів рідкий ліс. Максим натрапив на стежку, котра й вивела його на шосе. Тільки тут наважився присвітити запальничкою циферблат годинника — минуло трохи більше години з того часу, коли Сопеляки привезли його додому. Він гадав, значно більше, отже, лежав непритомний всього кілька хвилин. Обмацав кишені, знайшов і гаманець з грішми, й документи — цікаво, не пограбували, правда, грошей мав при собі не так уже й багато, сто двадцять чи сто тридцять марок.

Машини йшли рідко, Рутковському вже набридло голосувати, коли він побачив таксі.

Звичний до всього, водій не звернув уваги на зім’ятий Максимів костюм, тільки пильно подивився, чи не п’яний, і запитав адресу. Район був фешенебельний, це зовсім заспокоїло таксиста, і він одчинив Максимові дверцята, їхав швидко. Спочатку Рутковський хотів розпитати, де саме вони перебувають, однак вирішив, що це тільки здивує і насторожить таксиста, на всяк випадок він відзначив, на якому кілометрі була злощасна галявина, й тепер запам’ятовував дорогу.

Нарешті побачив свій будинок. Ліфт підняв Максима на п’ятий поверх, він швидко відімкнув двері й зітхнув з полегкістю, коли замок клацнув за спиною.

Луцька сиділа, поклавши ногу на ногу, погойдувала нею, і легкі світлі штани то відкривали, то затуляли кісточки. Дивилася на Максима чи то злякано, чи насторожено, якимось блукаючим поглядом.

Рутковський сів поруч Стефанії, вільно простягнувся у фотелі, скоса зиркнув на дівчину. Навіть у позі Луцької, в манері триматися прозирала напруженість, наче Стефанія чекала запитання, на яке їй важко відповісти. Нараз м’яким котячим рухом перегнулася з крісла, зазирнула Максимові у вічі, поклала долоню на коліно й запитала зовсім не те, чого чекав він. Запитала про буденне, так, як запитують малознайомі люди при випадковій зустрічі:

— Як вам ведеться? І чого так довго не з’являлися?

Рутковський зітхнув і відповів такою ж банальністю:

— Робота… Спочатку завжди важко, поки не втягнешся.

— Могли б і подзвонити колись увечері.

— А Іванна? Якось незручно.

— Іванна не засудить. Правда, Ваню? — Вона називала Іванну на чоловічий манір, певно, так називати її було привілеєм тільки Луцької, і це ще раз підкреслювало їхню близькість.

— Ти про що, люба? — перепитала Іванна.