Гіркий дим. Міст

Відділ, де працював Рутковський, був підпорядкований розвідці. З картотеки, яку складали Максим з колегами, працівники розвідки відбирали тільки те, що їх цікавило. Іноді надходила вказівка: таку-то особу розробити докладніше. Тоді прізвище цієї людини вишукували в газетах з особливою увагою, спеціальні завдання одержували агенти та інформатори.

Картотекою широко користувалися працівники редакції для провокаційних передач.

Рутковський уже знав, що картотека — лише незначна частина роботи його відділу. Головне завдання полягало в збиранні розвідувальних даних.

На кожну інформацію, що надходила від агентури, завідуючий відділом Роман Кочмар або його заступники писали коротку анотацію й робили висновок про її цінність, вірогідність, ступінь таємності, а також визначали коло осіб, яких належало з нею ознайомити.

Доступ до цієї картотеки цікавив Рутковського найбільше.

Зайнятий роботою (а її завжди було багато, й заступники шефа відділу стежили, щоб ніхто не сидів без діла), Максим не помітив, як до кімнати зайшов сам пан Кочмар. Низенький, лисий, червонопикий, він тримався впевнено й був категоричним у висновках та висловлюваннях. Відзначався впертістю і, як усі вперті люди, рідко коли міняв переконання і думку про людей.

До Максима з самого початку ставився без симпатії, сухо і стримано, і можна було уявити собі здивування Рутковського, коли Кочмар зупинився біля його столу й поцікавився, як ідуть справи.

Максим подав шефові стільця, але Кочмар сів просто на кут заваленого паперами столу, взяв кілька газет, та одразу відкинув їх. Говорив не так, як завжди, сухо й офіційно, — якась доброзичливість відчувалася в його тоні.

— Ми задоволені вами, пане Максиме…

Рутковський підвівся з-за столу. Він знав, що Кочмар був унтерштурмфюрером СС і обожнює дисципліну, принаймні зовнішні прояви її. Стояв, притиснувши лікті, й дивився віддано, коли шеф закінчив, відповів коротко:

— Дуже радий, що ви гарної думки про мою скромну діяльність.

Рутковський догадувався, чому так швидко змінилося Кочмареве ставлення до нього: через Мартинця або Карплюка пан Роман дізнався про Максимову відмову підписати лист, мабуть, такого листа не існувало в природі, і Карплюкова пропозиція виявилася звичайною провокацією.

— Скромна чи не скромна, — пробурмотів Кочмар, — там розберемося. — Він притишив голос, щоб не чули інші співробітники: — Будьте ввечері вдома, я вам подзвоню. — Зліз зі столу й попростував до Карплюка.

Кочмар про щось перемовлявся з Карплюком, вони голосно реготали, а Рутковський усе ще стовбичив за столом. Думав: ось і другий крок, тепер він, певно, матиме прямий доступ до суворо секретних картотек станції.

Максим сів і вдав, що заглибився в роботу, однак працювати не міг: перекладав щось з місця на місце, гортав газети…

З голови не виходило, чому йому треба бути вдома й що означає Кочмарева обіцянка подзвонити ввечері?

Нараз здогадався. Їхній шеф, гравець і гуляка, за вечір може просадити в рулетку чи карти всі свої гроші. Просто так узяти хабаря Кочмареві незручно, і він, певно, хоче попросити в борг чи вигадає інший привід.

А Кочмар, узявши Карплюка за лікоть, щось говорить йому й веде в коридор…

Рутковський непомітно зиркнув на Карплюковий стіл. У лівій шухляді стирчить ключ, і вона ледь-ледь відсунута.

Максим, впустивши на підлогу кулькову ручку, під-футболив її ногою під сусідський стіл. Поліз, щоб дістати, а сам непомітно висунув ліву шухляду. Зазирнув: з-під паперів виднілися дроти, побачив навіть кнопку вимикача, отже, десь внизу в тумбі магнітофон, і усміхнений та ввічливий пан Стефан Карплюк фіксує на плівці всі найпікантніші розмови колег по відділу.

Звичайно, фіксує не з простої цікавості, й Кочмар мав можливість прослухати відповідь, яку Максим дав Карплюкові.

Приїхавши додому, Рутковський поголився, надів темний вечірній костюм, зав’язав скромну, в тон костюмові, краватку й почав чекати.

Ніхто не дзвонив, а в такі хвилини час як на зло тягнеться надто повільно. Максим тільки встиг подумати про метаморфози людської психіки, котра й час — єдино, що, мабуть, не підкориться розумові — примушує мало не зупинитися, як телефон теленькнув нерішуче й сором’язливо, та одразу задзвонив вимогливо, набираючи сили.

Рутковський перечекав три чи чотири зумери, хоча кортіло одразу схопити трубку, нарешті відгукнувся й почув вкрадливий голос Кочмара:

— Ви готові, пане Максиме? — Навіть оце напівінтимне звертання свідчило якщо не про цілковитий поворот у ставленні Кочмара до Рутковського, то принаймні про гарний настрій чи обіцянку якихось благ у майбутньому.

— Звичайно, шефе, — відповів Рутковський, — давно готовий і чекаю з нетерпінням.

— З нетерпінням — це добре… — Максим ніби побачив, як розпливлося в масній посмішці обличчя Кочмара. — Прошу вас викликати таксі, ми могли б узяти мою машину, та, здається, ви не водите? А я сьогодні не зможу…

Рутковського навчили водити автомобіль ще в Києві, але він поки що нікому не зізнавався в цьому.

— На жаль, тільки збираюся навчитись, — підтвердив він.

— Беріть таксі й заїжджайте по мене. — Шеф назвав адресу. — І ще… — він затнувся на мить, — візьміть з собою гроші. Може, виникне бажання пограти. Марок сімсот — вісімсот вистачить.

— «Ого, — подумав Максим, — а в тебе апетит!»

Гадав, що відбудеться п’ятьма сотнями, а доведеться брати вдвічі більше. Поклав тисячу до бумажника, ще триста сунув у спідню кишеню піджака, двісті дрібними купюрами зіжмакав у гаманці й викликав таксі.

Кочмар мешкав у великому фешенебельному будинку неподалік. Взагалі радіостанція, яка надавала своїм працівникам квартири, намагалася наймати їх в одному районі, поблизу Енглішер Гартен. Максим знав, що шеф сам займав досить простору трикімнатну квартиру. Остання дружина пішла від нього кілька місяців тому, всього він був одружений, здається, разів п’ять і полюбляв повторювати, що зміна жінок лише загартовує чоловіків. Сам він постійно вдосконалював свої знання чарівної половини роду людського, і не раз можна було спостерігати, як з кабінету шефа вискакує розчервоніла й щаслива секретарка Катря Кубійович.

Казали, що Катря доводилася якоюсь родичкою тому самому Володимиру Кубійовичу, професорові географії, давнішньому німецькому агентові, голові так званого Українського центрального комітету (УЦК), створеного в Кракові після окупації його гітлерівцями, і нинішньому голові «Наукового товариства» імені Т. Г. Шевченка.

Певно, Катря Кубійович, або Кетхен, як на німецький кшталт звали її в українській редакції, мала переваги перед її літнім родичем, принаймні ці переваги добре вивчив Кочмар, бо користувалася величезним впливом на справи у відділі, й навіть заступники шефа запобігали перед нею.