Гаррі Поттер і напівкровний принц

–  Молодчина - похвалив він її.
– А Рон?
– Він… трохи недотяг, - прошепотіла Герміона, коли в приміщення горблячись, увійшов смутний і невеселий Рон.- Йому просто не пощастило, малесенька дрібничка, екзаменатор помітив, що він залишив на місці старту половину брови… А тобі як пішло зі Слизорогом?

–  Ніяк, - зітхнув Гаррі, коли Рон підійшов. Не по щастило, старий, але наступного разу складеш будемо разом.

–  Мабуть.
– похмуро погодився Рон.-Але ж пів брови. Яка йому різниця!

–  Розумію,- заспокоювала його

Герміона, - це таки несправедливо…

За вечерею друзі на всі заставки кляли екзаменатора з явлення, і Рон трошки повеселів, тож по дорозі з Великої зали до вітальні можна було поговорити про ситуацію зі Слизорогом та його спогадом.

–  То що Гаррі… Використаєш фелікс-феліціс чи ні?- присікався Рон.

–  Мабуть, так буде краще.
– погодився Гаррі.
– Навряд чи мені потрібна вся пляшечка, то ж на цілих дванадцять годин… вип'ю один великий ковток. Дві-три години мені вистачить.

–  Це таке класне відчуття, коли його вип'єш.
– згадував Рон.
– Ніби вже ніколи не помилятимешся.

–  Що ти мелеш?
– засміялася Герміона.
– Ти ж його ніколи не пив!

–  Але ж я думав, що випив.
– сказав Рон таким тоном, наче пояснював очевидне.
– А це майже те саме…

Друзі побачили, як Слизоріг зайшов до Великої зали, і. добре знаючи, що він за їжею не поспішає, певний час сиділи у вітальні, розробляючи план, щоб Гаррі пішов до кабінету Слизорога аж тоді, як той туди повернеться. Коли сонце торкнулося верхівок дерев Забороненого лісу, вони вирішили, що вже час. Переконалися, що Невіл, Дін і Шеймус залишаються у вітальні, і прокралися до хлопчачої спальні.

Гаррі дістав з самого дна валізи скручену шкарпетку й вийняв з неї невеличку блискучу пляшечку.

–  Ну, будьмо.
– сказав Гаррі. Підніс її до губ, і відпив акуратно відміряний ковток.

–  Ну, як воно?
– прошепотіла Герміона.

Гаррі якусь мить мовчав. А тоді повільно, але невідворотно його охопило п'янке відчуття безмежності власних можливостей; йому здавалося, що він здатен на все - на все, що завгодно… а здобути Слизорогів спогад було тепер не тільки можливо, а й неймовірно легко…

Він з усмішкою звівся на ноги, впевнений у собі, як ніколи.

–  Чудово!
– вигукнув він.
– Справді чудово! Що ж… іду до Геґріда.

–  Що?
– в один голос ошелешено зойкнули Рон і Герміона.

–  Ні. Гаррі, ти мав іти до Слизорога. пам'ятаєш?- на полягала Герміона.

–  Та де там.
– рішуче заперечив Гаррі.
– Я йду до Геґріда, маю настрій сходити до Геґріда.

–  Ти маєш настрій ховати велетенського павука?
– приголомшено перепитав Рон.

–  Так, - відповів Гаррі, витягаючи з сумки плаща-невидимку.
– Я відчуваю, що треба там сьогодні побувати. Розумієте, про що я?

–  Ні, - так само в один голос відповіли Рон і Герміона. тепер уже відверто стривожені.

Сподіваюся, це справді фелікс-феліціс?- Герміона стурбовано подивилася на пляшечку проти світла.
– Чи не було в тебе іншої пляшечки, з… навіть не знаю…

–  З есенцією божевілля?
– припустив Рон. а Гаррі тим часом накинув на плечі плащ-невидимку.

Гаррі засміявся і Рон з Герміоною стривожилися ще дужче.

–  Повірте, - сказав Гаррі.
– Я знаю, що роблю… чи принаймні… - він упевнено попрямував до дверей, - це знає фелікс.

Він натяг плаща-невидимку ще й на голову і почав спускатися по сходах; Рон з Герміоною побігли за ним. Зійшовши вниз, Гаррі вислизнув крізь відчинені двері.

–  Що ти там робив з нею?
– заверещала Лаванда Браун, дивлячись просто крізь Гаррі на Рона з Герміоною, що вийшли разом з хлопчачої спальні. Гаррі почув, як Рон щось лопотів, і швидко перетнув кімнату. залишаючи їх позаду

Пролізти крізь отвір за портретом виявилося легко: коли він підійшов, саме заходили Джіні й Дін. Гаррі ковзнув між ними, при цьому ненароком зачепивши Джіні.

–  Дін, не штовхайся.
– сердито сказала дівчина.
– Ти завжди мене підштовхуєш… я й сама можу чудово зайти…

Портрет у Гаррі за спиною став на місце, але він ще встиг почути, як Дін сердито огризнувся… Відчуваючи дедалі більшу радість. Гаррі крокував замком. Не треба було й скрадатися, бо ніхто не траплявся назустріч, але це його анітрохи не дивувало: цього вечора удача вела його за руку.

Звідки Гаррі знав, що треба йти саме до Геґріда, поясни ти він би не зміг. Було таке враження, що відвар чітко висвітлював лише кілька наступних кроків на його шляху: він не бачив кінцевого пункту призначення, гадки не мав, коли з'явиться Слизоріг, але знав, що це єдиний правильний шлях до здобуття спогаду. Вийшовши у вестибюль, Гаррі побачив, що Філч забув замкнути вхідні двері. Сяючи усмішкою, Гаррі розчинив їх навстіж, вдихнув запах свіжого повітря й трави і почав спускатися по сходах у вечірні сутінки.

На останній сходинці йому стрельнула думка, що добре було б по дорозі до Геґріда пройти повз овочеві грядки. Власне, це було не зовсім по дорозі, але Гаррі не сумнівався, що треба підкоритися цій примсі, тому негайно подався до грядок; там з радістю й без особливого подиву побачив професора Слизорога, який розмовляв з професоркою Спраут. Гаррі зачаївся за низеньким кам'яним муром, відчуваючи умиротворення й прислухаючись до розмови.

–  …Дякую, Помоно, що знайшла час, - ввічливо говорив Слизоріг.
– Більшість фахівців погоджуються, що для кращого ефекту їх треба збирати в сутінках.

–  Я згодна, - лагідно відповіла професорка Спраут.
–

Цього тобі вистачить?

–  Цілком, цілком,-Слизоріг тримав снопик густолистих рослин.
– Тепер я матиму по кілька листочків для кожного третьокласника, та ще й залишиться трохи про всяк випадок - ану хтось переварить… ну, на все добре тобі і ще раз дуже дякую!

Професорка Спраут попрямувала в темряві до своїх оранжерей, а Слизоріг рушив просто туди, де стояв невидимий

Гаррі. Охоплений нестримним бажанням викрити себе, Гаррі відкинув плаща.
– Добрий вечір, пане професоре.

–  Мерлінова борода, Гаррі, ти так мене налякав, - насторожено застиг Слизоріг.
– Як це ти вислизнув із замку?

–  Здається, Філч забув замкнути двері.
– бадьоро пояснив Гаррі, задоволено відзначивши, як спохмурнів Слизоріг.

–  Я на нього поскаржуся. Його більше цікавить дотримання чистоти, аніж безпеки… А чого ти тут, Гаррі?

–  Через Геґріда, пане професоре.
– відповів Гаррі, відчуваючи, що зараз найкраще казати правду.
– Він дуже засмучений… але ви нікому не скажете, пане професоре? Не хочу, щоб у нього були неприємності…