Гаррі Поттер і напівкровний принц

А от Дамблдор - навпаки - здавався цілком спокійним.
– Гаррі, тримай чарівну паличку напоготові, - бадьоро сказав він.

–  Пане професоре, мені ж не дозволено вдаватися до чарів за межами школи.

–  Якщо на нас нападуть, - сказав Дамблдор, - я дозволяю тобі скористатися будь-яким антизакляттям чи антипрокльоном, що спаде тобі на голову. Хоч навряд чи цієї ночі тобі треба боятися нападу

–  А чому, пане професоре?
– Бо ти зі мною, - спокійно відповів Дамблдор.
– Цього достатньо.

В кінці вулички він різко зупинився.

–  Ти, звичайно, не складав іспиту з явлення?

– запитав він.

–  Не складав, - відповів Гаррі, - Для цього ж треба мати сімнадцять років.

–  Це так, - підтвердив Дамблдор.
– Тоді доведеться тобі міцно тримати мене за руку. За ліву; якщо ти не проти… ти вже помітив, що моя чарівна палична рука зараз трошки слабкувата.

Гаррі вхопився за Дамблдорове передпліччя.

–  Дуже добре - схвалив Дамблдор.
– Ну, то рушаймо.

Гаррі відчув. що Дамблдорова рука вислизає., і вчепився в неї міцніше: все почорніло; щось його страшенно стисло: він не міг дихати, груди ніби здушили металеві обручі; очі полізли на лоба, а барабанні перетинки і втиснулися в череп, і тоді…

Він хапнув повні легені холодного повітря й розплющив очі, що зайшлися слізьми. Здавалося, ніби його щойно протягли крізь вузесеньку гумову трубку. Минуло кілька секунд, перш ніж він уторопав, що зникла Прівіт-драйв. Вони з Дамблдором опинилися на порожньому сільському майдані, посеред якого стояв старенький пам'ятник загиблим воїнам та кілька лавочок. Поступово верталися відчуття, і Гаррі збагнув, що він оце щойно вперше в житті явився.

–  Усе гаразд?
– турботливо поглянув на нього Дамблдор, -До цього треба звикнути.

–  Нормально, - Гаррі потирав вуха, які, здавалося, покинули Прівіт-драйв з неохотою, - Хоч мені краще було б на мітлі.

Дамблдор усміхнувся, поправив комір дорожньої мантії і показав:

–  Сюди.

Швидким кроком він подався повз порожній трактир та будиночки. Годинник на церковці неподалік показував що наближається північ,

–  А скажи мені, Гаррі, - спитав Дамблдор.
– Твій шрам… чи він тобі болів хоч трохи?

Гаррі механічно підніс руку до лоба й потер свій шрам-блискавку.

–  Ні, - відповів він, - і це мене дивує. Я думав, що він постійно пектиме, якщо Волдемортова могутність буде зростати.

Гаррі глянув на Дамблдора й побачив, що той відповіддю задоволений.

–  А от я думав, що буде якраз навпаки, - пояснив Дамблдор.
– Лорд Волдеморт нарешті усвідомив, що ти маєш небезпечний доступ до його думок і відчуттів. Схоже він застосував проти тебе блокологію.

–  Я не шкодую, - зізнався Гаррі, котрий аж ніяк не сумував ні за тривожними снами, ні за несподіваними проникненнями у Волдемортову свідомість.

Вони завернули за ріг, проминули телефонну будку та автобусну зупинку з дашком. Гаррі знову скосив очі на Дамблдора.

–  Пане професоре?

–  Що, Гаррі?

–  Е-е… а де це ми зараз?

–  Це, Гаррі, чарівне село Бадлей Бабертон.

–  А чому ми тут?

–  О. я ж тобі не сказав, - визнав Дамблдор.
– Я вже й не пам'ятаю, скільки років повторюю, що нам не вистачає одного вчителя. Ми прибули сюди, щоб переконати одного мого давнього колегу, який зараз на пенсії, повернутися в Гоґвортс.

–  А я тут чим допоможу, пане професоре?

–  Думаю, ми знайдемо для тебе роботу, - туманно відповів Дамблдор.

– Сюди, Гаррі, наліво.

Вони йшли крутою вузенькою вуличкою повз шеренги будиночків. У всіх вікнах було темно. Дивне похолодання, що два тижні докучало на Прівіт-драйв, панувало й тут. Згадуючи дементорів, Гаррі озирнувся й заспокійливо намацав у кишені чарівну паличку.

–  Пане професоре, а чого ми не явилися прямо до вашого давнього колеги додому?

–  Бо це було б так само неввічливо, як і виламувати двері, - пояснив Дамблдор.
– Правила чемності вимагають давати побратимам-чаклунам можливість нас не впускати. Крім того, більшість чаклунських помешкань магічно захищені від небажаних явленників. У Гоґвортсі, скажімо…

–  …не можна явитися в будівлі чи на території, - швиденько додав Гаррі.
– Мені це казала Герміона Ґрейнджер.

–  І правильно казала. Знову повертаємо ліворуч. Церковний годинник пробамкав у них за спинами північ. Гаррі цікавило, чому Дамблдор не вважає неввічливим відвідувати колегу в такий пізній час, але тепер, коли в них зав'язалася розмова, він вирішив з'ясувати питання важливіші.

–  Пане професоре, я читав у «Щоденному віщуні», що звільнили Фаджа…

–  Правильно, - підтвердив Дамблдор, завертаючи в бічну вуличку.
– На його місце прийшов, як ти, мабуть, також читав, Руфус Скрімджер, колишній начальник служби аврорів.

–  Чи він… Як ви вважаєте, він добрий?
– запитав Гаррі.

–  Цікаве запитання, - сказав Дамблдор.
– Він багато вміє і знає. Вольовий, рішучіший за Корнеліуса.

–  Я мав на увазі…

–  Знаю, що ти мав на увазі. Руфус - людина дії, він чи не все своє доросле життя боровся з темними чаклунами. Він не буде недооцінювати Лорда Волдеморта.

Гаррі трохи зачекав, але Дамблдор не згадав про свій конфлікт зі Скрімджером, про який писав «Щоденний віщун», а йому не вистачило нахабства й далі розвивати цю тему, тож він її змінив.

–  Пане професоре… я ще читав про мадам Боунз.
– Так,-неголосно озвався Дамблдор.
– Жахлива втрата. Це була видатна чарівниця. Тепер сюди, здається… ой… Він показував пораненою рукою.

–  Пане професоре, а що з вашою…

–  Зараз не маю часу пояснювати.
– ухилився Дамблдор.
– Це захоплива історія, коротко не розповіси.

Він усміхнувся Гаррі, і той зрозумів, що його не осадили і він може розпитувати ще.

–  Пане професоре… я отримав совою листівку з Міністерства магії про заходи безпеки, які треба вживати проти смертежерів…

–  Так, і я таку отримав, - Дамблдор не ховав усмішки.
– Думаєш, з неї багато користі?

–  Недуже.

–  І я так думаю. До речі, ти не поцікавився, який мій улюблений сорт варення, щоб перевірити, чи я справді професор Дамблдор, а не самозванець.

–  Я не… - почав було Гаррі, не впевнений, докір це чи ні.

–  Малинове варення, Гаррі, запам'ятай собі на майбутнє… хоч я на місці смертежера, перш ніж перевтілюватися в мене, вивчив би мої смаки щодо варення.

–  Е-е… справді, - пробурмотів Гаррі.
– У тій листівці говорилося щось про інферіїв. Що воно таке? Там не пояснювалося.