Гаррі Поттер і напівкровний принц

Гаррі проковтнув слину, у нього пропав голос. Він не думав, що зможе говорити про Сіріуса. Боляче було чути, як дядько Вернон питав: «Його хрещений батько мертвий?». Ще гірше було, коли Сіріусове ім'я мимохіть згадав Слизоріг.

–  Це жорстоко, - м'яко вів далі Дамблдор, - що ви з Сіріусом так мало бували разом. Таке гірке завершення дружби, що мала тривати довго.

Гаррі кивнув, пильно втупившись у павука, що ліз по капелюхові Дамблдора. Він бачив, що Дамблдор усе розуміє, можливо, навіть підозрює, що доки йшов його лист, Гаррі увесь той час у Дурслів тільки й робив, що лежав на ліжку, нічого не їв і дивився в затуманене вікно, а на душі в нього була холодна пустка, яку він звик пов'язувати з дементорами.

–  Просто важко усвідомлювати, - тихенько вимовив нарешті Гаррі, - що він ніколи більше не напише.

Очі йому раптом запекли і він закліпав. За межами Гоґвортсу існувала особа, яка, наче батько, дбала про нього за будь-яких обставин, дбала, хоч би там що - і це було в його житті найкраще… а тепер поштові сови вже ніколи не принесуть йому цієї радості…

–  Сіріус дав тобі багато такого, чого ти раніше не знав, - лагідно сказав Дамблдор.
– Я розумію, що ця втрата непоправна…

–  Та поки я був у Дурслів, - голос у Гаррі знову зміцнів, - я збагнув, що не можу закритися від усіх або… зламатися. Сіріус теж би цього не хотів, правда? І взагалі, життя таке коротке… от хоч би мадам Боунз, чи Емеліна Венс… наступним можу стати я. Та якщо так, - сказав він палко, дивлячись прямо в сині Дамблдорові очі, що світилися в сяйві чарівної палички, - нехай я заберу з собою стільки смертежерів, скільки зможу, і Волдеморта теж, якщо подужаю.

–  Це сказано сином своїх батьків і справжнім хрещеником Сіріуса!
– виголосив Дамблдор, схвально поплескавши Гаррі по спині.
– Знімаю перед тобою капелюха… тобто зняв би, якби не боявся засипати тебе павуками.

А тепер, Гаррі, пов'язана з цим тема… я так розумію, що минулі два тижні ти отримував «Щоденного віщуна»?

–  Так, - відповів Гаррі і серце його забилося швидше.

–  Тоді ти мав помітити, що інформація про твої пригоди в залі Пророцтв не просто просочувалася, а текла рікою?

–  Так,-повторив Гаррі.
– І тепер усі знають, що я той…

–  Ні не знають, - урвав Дамблдор.
– У цілому світі тільки двоє знають повний зміст пророцтва, зробленого про тебе й Лорда Волдеморта. і вони обидва стоять зараз у цьому смердючому, повному павуків, сарайчику для мітел.

Однак це правда - те, про що багато хто здогадався, - що Волдеморт посилав своїх смертежерів викрасти пророцтво і що це пророцтво стосувалося тебе. Тобто я не помиляюся, вважаючи, що ти нікому не казав, що знаєш про зміст пророцтва?
– Ні, - підтвердив Гаррі.

–  Мудре загалом рішення, - схвалив Дамблдор.
– Хоча, мені здається, ти можеш трохи послабити його незламність на користь пана Рональда Візлі та панни Герміони Ґрейнджер. Так, - уточнив він, відповідаючи на здивований погляд Гаррі, - я гадаю, що їм варто знати. Ти зробиш їм ведмежу послугу, якщо не поділишся такою важливою для тебе інформацією.

–  Я не хотів…

–  … їх тривожити чи лякати?
– докінчив за нього Дамблдор, позираючи на Гаррі поверх окулярів, схожих на два півмісяці.-Чи, може, зізнатися, що ти й сам стривожений і наляканий? Гаррі, твої друзі тобі потрібні. Ти ж сам слушно сказав, що Сіріус не хотів би, щоб ти від усіх закрився.

Гаррі нічого не відповів, але Дамблдор, здається, і не потребував відповіді. Він продовжував: - Ще одна - інша, хоч і пов'язана з попередньою, тема. Я хотів би цього року провести для тебе кілька приватних уроків.

–  Приватних… з вами?
– здивувався Гаррі, забувши гіркі роздуми.

–  Так. Пора мені серйозніше взятися за твою освіту.

–  А чого ви мене будете навчати, пане професоре?

–  Та трошки того, трошки сього, - безтурботно відповів Дамблдор. Він нічого не уточнював, тож Гаррі запитав ще про одне, що його трохи непокоїло.

–  Якщо я ходитиму на уроки до вас, то вже не муситиму вивчати блокологію у Снейпа, так?

–  У професора Снейпа, Гаррі… Ні, не муситимеш.

–  Добре,-полегшено зітхнув Гаррі, - бо це був…Він замовк, щоб не вибовкати те, що думав насправді.

–  Думаю, найкраще тут підійде слово «провал», - кивнув Дамблдор.

Гаррі засміявся.

–  Тобто я тепер не часто бачитиму професора Снейпа, - радів Гаррі, - бо він не дозволить мені вивчати настійки, якщо я не отримаю відмінну СОВу, а я знаю, що такого не буде.

–  Не варто рахувати сов, доки їх не отримаєш, - серйозно мовив Дамблдор.
– Що, до речі, може статися вже сьогодні. І ще два моменти, Гаррі, перш ніж попрощатися.

По-перше, я хотів би, щоб відтепер ти постійно мав при собі плащ-невидимку. Навіть у Гоґвортсі. Про всяк випадок, зрозумів?

Гаррі кивнув.

–  А по-друге, на час твого перебування тут «Барлогові» надано найвищу охорону, на яку тільки спромоглося Міністерство магії. Це додало певних незручностей Артурові й Молі… наприклад, усю їхню пошту спочатку перевіряють у міністерстві, і аж тоді доставляють сюди. Вони анітрохи не нарікають, бо їх турбує насамперед твоя безпека. Тому було б невдячно з твого боку, якщо ти, живучи в них, наражатимешся хоч на якийсь ризик.

–  Я розумію,-швидко погодився Гаррі.

–  Тоді дуже добре,-сказав Дамблдор, відчиняючи двері сарайчика й виходячи на подвір'я.
– Бачу світло на кухні. Треба вже нарешті дати Молі змогу по нарікати, який же ти худий.

– РОЗДІЛ П'ЯТИЙ-

Зайва Флегма

Гаррі з Дамблдором підійшли до «Барлогу» з чорного ходу, переступаючи через розкиданий знайомий мотлох- старі гумові чоботи та іржаві казани; Гаррі чув, як поодалік у курнику тихенько сокочуть сонні кури. Дамблдор тричі постукав, і Гаррі побачив як за кухонним вікном метнулася чиясь тінь.

–  Хто там?
– долинув нервовий голос і Гаррі впізнав місіс Візлі.
– Назвіться!

–  Це я, Дамблдор, привіз вам Гаррі.

Двері негайно відчинилися. За ними стояла місіс Візлі, низенька, пухкенька, в старому зеленому халаті,

–  Гаррі, дорогенький! Господи, Албусе, ти мене налякав, ти ж казав, що ви будете аж уранці!

–  Нам пощастило,-пояснив Дамблдор, переступаючи поріг слідом за Гаррі.
– Слизорога вдалося вмовити значно легше, ніж я сподівався. Гаррі постарався, звісно. О, вітаю, Німфадоро!

Гаррі роззирнувся й побачив, що місіс Візлі, попри таку пізню годину, була не сама. За столом сиділа, тримаючи обіруч велику чашку, молода відьма з блідим серцеподібної форми лицем та мишасто-сірим волоссям.

–  Вітаю, пане професоре, - озвалася вона.
– Здоров, Гаррі.

–  Привіт, Тонкс,

Гаррі подумав, що вона якась замучена, може, й хвора, а в усмішці її було щось силуване. Барвистості у вигляді поменшало, звичних рожевих, мов жуйка, пасем у волоссі не було.

–  Я краще піду, - швиденько сказала вона, встаючи й натягаючи на плечі мантію.
– Дякую, Молі, за чай і співчуття.