Гаррі Поттер і напівкровний принц

–  Гадки не маю, - відповів Оґден, кліпнувши очима. коли перстень промайнув під самісіньким його носом, - але мене це не цікавить, пане Ґонте. Ваш син скоїв…

Ґонт розлючено заревів і кинувся до дочки. Гаррі встиг навіть подумати, що Ґонт збирається її задушити, бо його рука метнулася дівчині до горла, та наступної миті він уже волочив її до Оґдена за золотий ланцюжок, що висів у неї на шиї.

–  Бачиш оце?
– загарчав Ґонт на Оґдена, трясучи перед ним важким золотим медальйоном, від чого Меропа почала задихатися й бризкати слиною.

–  Та бачу, бачу!
– запевнив Оґден.

–  Це належало Слизерину!-лементував Ґонт.
– Салазарові Слизерину! Ми його останні живі нащадки! Що ти на це скажеш, ге?!

–  Пане Ґонт, дочка!
– стривожився Оґден, але Ґонт уже відпустив Меропу; вона попленталася непевним кроком назад у свій закуток, розтираючи шию й хапаючи ротом повітря.

–  Отож бо!
– переможно вигукнув Ґонт, ніби нарешті зумів пояснити те, що, на його думку, було й так зрозуміло.
– Не смій розмовляти з нами так, наче ми бруд на твоїх черевиках! Ми покоління чаклунів-чистокровців… не те, що ти, поза сумнівом!

І він плюнув на підлогу просто біля Оґденових ніг. Морфін знову загиготів. Меропа мовчала, зіщулившись біля вікна, голова її похилилася, а лице ховалося за довгим прямим волоссям.

–  Пане Ґонт, - провадив своє Оґден, - боюся, що ні ваші, ні мої предки не мають жодного стосунку до цієї справи. Я тут з приводу Морфіна, Морфіна та маґла, з яким він зіткнувся вчора пізно ввечері. За нашою інформацією, - він звірився з сувоєм пергаменту, - Морфін наслав на цього маґла пристріт або чари, внаслідок чого маґла обсипало болючою кропивницею.

Морфін захихотів.

–  Спокійно, хлопче,-гаркнув Ґонт парселмовою, і Морфін знову замовк.

–  Ну, то й що, як він це зробив, га?-виклично запитав у Оґдена Ґонт.
– Я припускаю, тому маґлові вже почистили його прищаву пику, а за одно й пам'ять…

–  Мова не про це, пане Ґонте, - наполягав Оґден.
– Це був нічим не спровокований напад на беззахисного…

–  Еге ж! Та я впізнав у тобі маґлолюба. відразу як тебе побачив, - глузливо вишкірився Ґонті знову плюнув на підлогу.

–  Ця розмова ні до чого не приведе.
– рішуче сказав Оґден.
– Поведінка вашого сина доводить, що він анітрохи не кається.
– Він знову зазирнув у пергамент.
– Морфін має прибути на розгляд його справи чотирнадцятого вересня, щоб відповісти на звинувачення у застосуванні чарів на очах у маґла і спричинення образи та страждань цьому маґ…

Оґден зненацька замовк. Крізь відчинене вікно долинули брязкіт, цокіт копит і голосний сміх. Звивистий шлях до села, очевидно, пролягав досить близько від гаю, в якому стояла ця хатина. Ґонт завмер, вирячивши очі, й прислухався. Морфін засичав й повернувся в бік того гамору з пожадливим виразом. Меропа підняла голову. Гаррі побачив, що її обличчя страшенно зблідло.

–  Боже мій, яка гидота!
– продзвенів дівочий голос, який так виразно було чути крізь відчинене вікно, ніби дівчина стояла в цій кімнаті.
– Томе, невже твій батько не міг цю халупу знести?

–  Вона не наша, - озвався юнацький голос.
– Нам належить усе по той бік долини, а ця хатина - власність старого волоцюги Ґонта та його дітей. Його син несповна розуму, послухала б ти, що про них розповідають у селі…

Дівчина розсміялася. Брязкіт і цокіт наближалися. Морфін хотів було встати з крісла.

–  Сиди, - погрозливо просичав його батько парселмовою.

–  Томе, - знову пролунав дівочий голос, цього разу так близько, що вони вже явно мусили бути біля самої хатини, - може, я помиляюся… невже хтось прибив до дверей змію?

–  Господи, справді!
– здивувався юнак.
– Це того сина робота, про якого я тобі казав, що в нього не все нормально з головою. Не дивися на це, люба Сесіліє. Брязкіт і цокіт почали віддалятися.

–  "Люба", - прошепотів Морфін парселмовою, дивлячись на свою сестру.
– Він назвав її "люба". Отже, він тебе не захоче.

Меропа стояла біла-білісінька. аж Гаррі здалося, що вона от-от зомліє.

–  Що таке?- різко запитав Ґонт, також парселмовою. поглядаючи то на сина, то на дочку.
– Що ти сказав. Морфіне?

–  Вона любить дивитися на того маґла, - пояснив Морфін, зловісно втупившись у перелякану сестру.
– Коли він проїжджає, вона завжди в садку, підглядає за ним з-за живоплота. А минулої ночі…

Меропа благально засмикала головою, але Морфін безжально повів далі:

–  Висунулася з вікна, чекаючи, коли він їхатиме додому.

–  Висунулася з вікна, щоб подивитися на маґла?
– спокійно перепитав Ґонт.

Уся трійця Ґонтів, здавалося, забула про Оґдена, спантеличеного й роздратованого черговою порцією незбагненного сичання та скрипу.

–  Це правда?-Ґонт погрозливо підійшов на один-два кроки до смертельно переляканої дівчини.
– Моя дочка… чистокровний нащадок Салазара Слизерина… запрагнула мерзенного, брудножильного маґла?

Меропа несамовито закрутила головою, втискаючись у стіну. Видно було, що слова застрягли їй у горлі.

–  Але я йому, батьку, показав!-хихикнув Морфін.
– Я йому таке втнув, коли він проїжджав! Він уже не був такий гарний, коли його всього обсипало кропивницею, правда, Меропо?

–  Ти, мала паскудна сквибко, брудна зраднице роду!-заревів Ґонт, втрачаючи контроль над собою, і його пальці зімкнулися на доччиному горлі. Гаррі й Оґден одночасно закричали:

–  Ні!

Оґден підняв чарівну паличку й крикнув:

– Релашіо!

Ґонта відкинуло від дочки: він зачепився за стілець і гепнувся спиною об підлогу. Морфін люто заревів, вистрибнув зі свого крісла й кинувся на Оґдена, розмахуючи закривавленим ножем і безладно вистрілюючи з чарівної палички різними закляттями.

Оґден, рятуючись, кинувся тікати. Дамблдор показав, що треба бігти за ним, і Гаррі негайно його послухався. Від Меропиного вереску аж у вухах позакладало.

Оґден помчав доріжкою вгору, вискочив, затуляючи голову руками, на головну вулицю і зіштовхнувся з лискучим гнідим конем, на якому сидів напрочуд вродливий чорнявий юнак. Юнак і гарненька дівчина, що їхала поруч на сірому коні, вибухнули реготом, побачивши, як Оґден відлетів, неначе м'яч, від кінського боку й, петляючи, побіг по дорозі, з голови до п'ят у пилюці, а його сюртук розвівався в нього спиною.