Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

Люпин не встиг нічого відповісти: Геґрід нарешті протиснувся в двері, пошкандибав до стільця й сів. Стілець одразу розламався.

Не звертаючи уваги на Геґрідові нарікання й вибачення, Гаррі знову звернувся до Люпина:

– А з Джорджем усе буде гаразд?

Від цього запитання Люпинове роздратування ніби випарувалось.

– Гадаю, що так, хоч вухо вже не відновити, бо його відірвало закляттям...

Знадвору долинув якийсь шум. Люпин кинувся до дверей. Гаррі перестрибнув через Геґрідові ноги й вибіг надвір.

Там, на подвір’ї, з’явилися дві постаті, і Гаррі, підбігаючи до них, побачив, що це Герміона, яка поверталася до свого нормального вигляду, та Кінґслі. Обоє трималися за зігнутий вішак для одягу. Герміона кинулася Гаррі в обійми, а от Кінґслі не виявив ані найменшої радості від зустрічі. Гаррі побачив з-за Герміониного плеча, як він підняв чарівну паличку й націлився Люпинові в груди.

– Які останні слова сказав нам Албус Дамблдор?

– «Гаррі - наша найбільша надія. Довіртеся йому»,– спокійно відповів Люпин.

Кінґслі націлив паличку на Гаррі, однак Люпин сказав:

– Це він, я вже перевірив!

– Добре, добре!
– буркнув Кінґслі, ховаючи чарівну паличку під плащ.
– Але хтось же нас зрадив! Вони знали, що це буде сьогодні!

– Схоже, що так, - погодився Люпин, - але вони, здається, не чекали, що Поттерів буде семеро.

– Невелика радість!
– сердито зауважив Кінґслі.
– Хто ще повернувся?

– Тільки Гаррі, Геґрід та ми з Джорджем.

Герміона затулила руками рота, щоб ніхто не чув, як вона застогнала.

– Що було з тобою?
– запитав у Кінґслі Люпин.

– П’ятеро гналися, двох поранив, одного, можливо, вбив, - скоромовкою протарабанив Кінґслі, - і ще ми бачили Відомо-Кого, він долучився до погоні напівдорозі, але досить швидко зник. Ремусе, він уміє...

– Літати, - договорив за нього Гаррі.
– Я теж його бачив, він гнався за нами з Геґрідом.

– Тепер ясно, чому він зник... погнався за тобою!
– вигукнув Кінґслі.
– А я не зрозумів, чого це він пропав. А що його змусило обрати іншу жертву?

– Гаррі занадто чемно повівся зі Стеном Шанпайком, - пояснив Люпин.

– Зі Стеном?
– перепитала Герміона.
– Я думала, він у Азкабані.

Кінґслі невесело гмикнув.

– Герміоно, там явно сталася масова втеча, але в міністерстві, мабуть, це все зам’яли. Я бачив Траверса - у нього злетів каптур, коли я в нього влучив закляттям - а він теж мав би бути там. А що було з тобою, Ремусе? Де Джордж?

– Йому відірвало вухо, - сказав Люпин.

– Вухо?!
– зойкнула Герміона.

– Снейпова робота, - додав Люпин.

– Снейпова?
– вигукнув Гаррі.
– Ви не казали...

– У нього під час гонитви злетів каптур. «Сектумсемпра» - це Снейпів коник. Я не зміг йому відплатити, бо мусив тримати пораненого Джорджа на мітлі - він утратив багато крові.

Запала тиша, всі четверо глянули в небо. Там не було ані найменшого руху. Зірки дивилися на них незворушно й байдуже, і їх не заступали летючі постаті їхніх друзів. Де Рон? Де Фред і містер Візлі? Де Білл, Флер, Тонкс, Дикозор і Манданґус?

– Гаррі, поможи!
– хрипко гукнув Геґрід, бо знову застряг у дверях. Радий, що може відвернути думки від сумного, Гаррі визволив Геґріда і подався через порожню кухню до вітальні, де місіс Візлі та Джіні лікували Джорджа. Місіс Візлі уже зупинила кровотечу, і в світлі лампи Гаррі виразно бачив зяючу діру там, де було Джорджеве вухо.

– Як він?

Місіс Візлі озирнулася й пояснила:

– Я не зможу відростити вуха, бо його знищено темною магією. Та могло бути й гірше... він хоч живий.

– Так, - погодився Гаррі.
– Слава Богу.

– Я чула, ще хтось прибув на подвір’я?
– поцікавилася Джіні.

– Герміона й Кінґслі, - відповів Гаррі.

– Слава Богу, - прошепотіла Джіні. Вони подивилися одне на одного. Гаррі захотів її обійняти, притулити до себе, не переймаючись присутністю місіс Візлі, та не встиг він скоритися цьому пориву, як з кухні почувся гуркіт падіння.

– Кінґслі, я доведу, хто я такий, як побачу сина, а зараз відійди, бо гірше буде!

Гаррі ще не чув, щоб містер Візлі так кричав. Він увірвався у вітальню, лисина блищала від поту, окуляри на носі перекосилися. Фред забіг за ним, обидва були бліді, проте цілі й неушкоджені.

– Артуре!
– заридала місіс Візлі.
– Ой, слава тобі Господи!

– Як він?

Містер Візлі упав навколішки біля Джорджа. Уперше, відколи Гаррі знав Фреда, той не міг сказати ні слова. Він уп’явся очима в братову рану, наче не міг повірити в побачене.

Ніби відчувши прихід брата-близнюка та батька, Джордж поворухнувся.

– Як ти почуваєшся, Джорджику?
– прошепотіла місіс Візлі.

– Наче святий, - пробурмотів він.

– Що з ним таке?
– перелякано прохрипів Фред.
– Струс мозку?

– Наче святий, - повторив Джордж, розплющуючи очі й дивлячись на брата.
– Бачиш... я тепер просвітлений. Бо маю просвіт,Фред. Зрозумів?

Місіс Візлі заридала з новою силою. Бліде Фредове обличчя розчервонілося.

– Жалюгідно, - пирхнув він.
– Примітивно! Знаючи стільки анекдотів і жартів про вухо, вибрати якийсь просвіт?

– Зате, - усміхнувся Джордж заплаканій матері, - тепер ти, мамо, нас розрізнятимеш.

Він роззирнувся по кімнаті.

– Здоров, Гаррі... ти ж Гаррі, правда?

– Так, це я, - підтвердив Гаррі, підходячи до дивана.

– Принаймні ти прибув сюди цілий, - сказав Джордж.
– А чому біля ліжка хворого не видно Рона й Білла?

– Вони ще не повернулися, - пояснила місіс Візлі. Джорджева усмішка зів’яла. Гаррі подивився на Джіні й жестом попросив її вийти з ним з кімнати. Коли вони проминали кухню, вона тихенько сказала:

– Рон і Тонкс мали б уже повернутися. Їм добиратися було недовго, бо тітка Мюріель мешкає не так далеко звідси.

Гаррі нічого не сказав. Він постійно відганяв від себе страх, з перших хвилин у «Барлозі», проте зараз нестерпний жах його огортав, залазив під шкіру, пульсував у грудях, не давав дихати. Коли вони зійшли з ґанку на темне подвір’я, Джіні взяла його за руку.