Гарячий шоколад із запахом ванілі
Шрифт:
– То може все ж розповіси мені про те. Що тебе змусило захотіти забутись? – наче крізь сон, прозвучав голос Антоші.
– Вибач, я так хочу спати, – прошепотіла я.
– Розумію. На добраніч, принцеса.
«Він назвав мене принцесою. Посмішка не сходить з мого обличчя.»
– На добраніч, – ледве вимовляю я та починаю поступово поринати у сон.
«Засинаючи, я відчуваю запах ванілі; але тепер пахне ще чимось… шоколад.
Тепер ми маємо з Феліксом один запах на двох: запах ванілі та шоколаду.»
6
Прокинувшись, я ще довго боялась відкрити очі через те, що не могла зрозуміти чий же подих відчуваю коло себе. Почувши ванільний запах, я мала надію побачити перед собою Антошу. Все ж переборовши свій страх, я зрозуміла, що переді мною був саме цей хлопець.
«Боже, який же він гарний, коли спить. Тобто він і так гарний, але так нагадує ще й миленьке кошеня, яке точно не могло б мені завдати болю, сказавши, що я для нього наче молодша сестра.
Ем, і все ж таки… Чому я зараз із ним у одному ліжкові? Що взагалі вчора відбулося?»
Подивившись на голий торс Фелікса, вуста почали розпливатись у посмішці, а в голові звучало лише одне питання: «Що між нами вчора відбулося?»
Погляд мій одразу ж направився на себе. Мій одяг весь був на мені, окрім кед, але я була одягнена на відміну від Антоші.
«Так, треба потрохи намагатись згадати, що взагалі вчора сталося.»
Згадуючи вчорашні події, одну за одною, до мене поступово поверталася пам'ять. Але одна річ все ж не давала мені спокою: я ніяк не могла згадати, чи пояснила Феліксу, чому хотіла забитись, чи ні.
«Блін, який же він гарний: його прекрасні довгі вії, скули, невеликі ямочки на щоках.»
Споглядаючи за хлопцем, я і не помітила, як знову почала поринати у сон.
Відкривши очі, я зрозуміла, що тісно прижата до Антоші, який грається моїм волоссям.
– Доброго ранку, принцеса, – посміхається хлопець і цілує мене у щічку.
«Ну і що все це значить?!»
– А з яких пір у нас із тобою такі відносини?
– Ну як же, сонце, хіба ти не пам’ятаєш сьогоднішньої палкої ночі? – збочено посміхається Фелікс. – Чи просто хочеш повторити?
Антон різко перекидає мене на спину і починає пристрасно цілувати. Я невимушено починаю солодко стогнати, хоча і не до кінця розумію, що зараз взагалі відбувається.
«Приємно; мені незрівнянно приємно відчувати його вуста на своєму тілі. Але… чому я не
відчуваю електричного току? Щось не так.»– Емма?
«Я чую голос Антоші, проте він лунає десь не тут…
Оу, ну звісно ж, це просто сон.»
Тільки-но я розумію, що це все марення, то змушую себе відкрити очі – і роблю це недаремно: переді мною лежить справжній Фелікс. Так, реальний він ще гарніший та миліший ніж у сні.
– Доброго ранку, принцеса, – посміхаючись, говорить хлопець.
«Десь я це вже чула.»
– Доброго ранку.
«Блін, я хоч не говорила уві сні?»
– Знаєш, тобі з твоїм талантом треба еротичні фільми озвучувати.
«Блін, блін, він усе чув. Ну і що робити?»
– Ем… мені жахіття наснилося: я там кричати намагалася, а мені рота закривали.
«Ну і навіщо я виправдовуюсь? Він же все одно зрозумів, що я брешу.»
– Зрозуміло, – продовжував посміхатись Фелікс. – Ти, мабуть, бідненька, так злякалась; і тому вирішила мене обхватити, щоб я тебе захистив, чи не так?
Я довго не могла зрозуміти, про що взагалі він говорить, аж поки не зрозуміла, що моя нога закинута на нього.
«І що ж він тепер про мене подумає?! Ох…»
Я вирішила якнайшвидше злізти з хлопця, проте він не дав мені цього зробити, обхвативши однією рукою мою талію, а іншою – закинуту на нього ногу.
«Ну от, знову він посміхається як чортеня. Ну і як мені себе з ним вести?»
– Ти тепер усім розповіси, що мені збочення різні сняться?
– Хочеш, що розповів?
– Ні, не хочу.
– Значить не буду.
– Дякую, – заспокоївшись, відповідаю я.
– Може хоч розповіси, хто був там із тобою у сні? – подивився на мене Фелікс. – Ти почервоніла.
«Звісно ж почервоніла; бо ти; ти, Фелікс, був зі мною у моєму сні, але ж як я можу тобі це сказати?»
– Ні, вибач, я не скажу цього.
– Це та ж сама людина, через яку ти хотіла вчора забитися?
«Блін. Так розповіла я йому чи ні?»
– А я сказала тобі, що це за людина?
– Я перший задав питання. Відповідай… То це та ж сама людина, так?
Я кивнула йому у відповідь, а він розчаровано промовив:
– Ні, ти мені так і не сказала, хто ж це.
У цей момент до кімнати постукали, а згодом почувся голос кузена:
– Хто б тут не був, але вам пора йти додому; вечірка вже давно закінчилась.