Гарячий шоколад із запахом ванілі
Шрифт:
«Ну і чому він мені не подобається?!»
– Ти повинна зараз поїхати зі мною до мне додому, – сказав хлопець.
– Що? Ти не думаєш, що це трохи неправильно?
– Просто довірся мені. Окей?
–
Ми заплатили за морозиво та направились до автомобіля юнака.
«Машина дуже схожа на авто батька Фелікса; мабуть, у мене параноя.»
Через п'ятнадцять хвилин ми опинились коло багатоповерхівок. Зайшовши до під’їзду, а потім направившись до ліфту, ми почали підніматись на сьомий поверх.
«Я точно зараз правильно роблю?»
– Ну як твоє побачення? – почувся чийсь голос, коли ми зайшли до квартири.
«Такий знайомий голос; схожий на голос…Антоші?»
– Взагалі-то я привів її до нас.
– Тільки давай ви будете цілуватись так, щоб я не бачив.
– Фелікс, я не збираюсь із нею цілуватись. Взагалі-то я привів її тобі.
«Фелікс? Що? Він справді це сказав?»
– Чувак, ну я ж говорив, що не збираюсь заводити якісь відносини, доки не зустріну дівчину, котра хоч трохи нагадає мені принцесу.
«Це він про мене? Справді? Антоша досі любить мене.»
– Ну тоді
хоча б вийди і глянь, яку дівчину ти втрачаєш.– Ох, добре, зараз.
Хлопець виходить із кімнати і відразу ж починає мене розглядати; але в один момент, на його обличчі з’являється збентеженість.
– Ти міраж, чи я просто зійшов із розуму?
– Ні, Фелікс; це справді я.
«Боже, він зовсім не змінився за ці два роки. Лише тепер став ще більш гарний та мужній.»
– Це, здається, мій малюнок, – кажу я, вказуючи на портрет Антоші, що висить на стіні у рамочці.
– Невже це справді ти?
– Так, принцеса повернулась.
Антоша підхоплює мене на руки, а я кладу свої долоні йому на плечі.
– Ей, я досі тут, – озивається мій напарник.
– Ой, точно. Ти не хотів би залишити нас наодинці? – посміхаючись, говорить Фелікс. – До речі, чувак, дякую за принцесу.
– Я не хочу більше тебе втрачати, – говорю я, цілуючи Антошу в щічку.
– Я більш ніколи не дам цьому статись.
– Твоя кімната пахне чимось приємним і солодким.
– Так, шоколадом і ваніллю: вона пахне нами.