Гарячий шоколад із запахом ванілі

На вулиці було холодно; і хоча я не казала хлопцю що в мене замерзли руки, він протягнув мені свою долонь, переплівши з моєю.

– Ти зараз куди, синку: додому чи знову десь бовтатися будеш?

– Оу, до речі, тобі ще треба свою рубашку забрати, – сказала я Антоші, згадавши, що він же переодягався у мене.

– Так, точно.

– То ти надовго залишишся у цієї дівчини? – звернувся батько до сина.

– Можеш деякий час побути в мене, якщо хочеш, – прошепотіла я .

«Тільки не відмовляйся, будь лавка. Побудь зі мною ще трохи.»

– А ти хочеш?

«Ну от і посмішка чортеняти…

Не ламайся. Скажи йому все так, як є. Не бійся.»

– Так, хочу.

– Так, пап, я залишусь у Емми на деякий час.

Вийшовши з авто Фелікс запитав:

– Твоя мама буде не проти, що я знову приперся до вас?

– Звісно ж ні. Ти сподобався їй… Дивно, мами немає вдома, – промовила я, коли ми вже зайшли до будинку. – А ось записка якась.

Я почала читати запис уголос:

Люба донечка. Ми з твоїм батьком нарешті знайшли спільну мову, а тому, в знак примирення, проведемо пару днів на нашій дачі.

Дзвонила твоя керівниця і сказала, що зі шкільним опаленням якісь негаразди, тому школа функціонувати не буде.

Ці два дні ти вдома сама. Вечірки не влаштовуй, хлопців не води.

Хорошого тобі проведення часу.

Цілую, мама.

– Хочеш сьогодні залишитись ночувати у мене? – зніяковіло запитав Фелікс.

– Ти що серйозно?

«Блін, це було б чудово. Я хочу, хочу, хочу цього.»

– Але що твої батьки на це скажуть?

– Яка різниця, що скажуть батьки? Я хочу, тебе запросити і запрошую: їм доведеться змиритись. То як?

– Я, звісно ж, не проти, але ти все одно повинен запитати дозволу в мами і тата.

– Окей, – на обличчі хлопця сіяла посмішка.

Коли Антоша подзвонив до матері та спитав дозволу, по його радісній посмішці, я відразу ж зрозуміла, що вона дала дозвіл.

«Страшенно хочеться спати, а це чортеня ще й ніжиться у моєму ліжечку, поки я збираю речі для ночівлі. Оу, треба з себе знімати майку Фелікса. Боже, яка ж вона крута; так хочеться залишити її собі… але ж так не можна; треба повернути .»

Мабуть, Антон помітив мою збентеженість, бо запитав:

– Щось сталось? Можеш розповісти, якщо хочеш.

– Ну, взагалі-то, твоя майка, вона…

«Ну і що мені йому сказати?»

– Хочеш залишити її собі? – посміхаючись, запитує хлопець. – Я не проти.

– Справді? Тоді…

– Тоді ти залишаєш її собі, але, ні в якому разі, не вдягаєш до весни.

– Ей, ну чому? – зробивши ображений вираз обличчя, запитала я.

– Принцеса, ти знущаєшся? Надворі мороз… я ж не можу тебе обнімати вічно, що зігріти.

«То він мене обіймає лише через це?»

– Мені треба прийняти душ та переодягнутись. Почекаєш тут?

– Так, добре, – відповів Фелікс, комфортно вмощуючись на ліжечку.

Коли я повернулася з ванної кімнати, юнак продовжував лежати, ледве не поринаючи у сон.

Сівши всередину авто, коли Ієн приїхав по нас, я зрозуміла, що мені дуже сильно хочеться спати. На годиннику було лише 16:52, проте я ледве змушувала себе не заснути прямо в машині.

«Наші з Антоном пальці знову переплетені. Мене це вже навіть і не дивує, хоча все одно відчувається невеличкий електричний заряд по тілу.»

Замислившись, я навіть не одразу зрозуміла, що комфортно примостилася на плече Фелікса… Через деякий час, я заснула.

7

Відкриваю очі та бачу перед собою знайому кімнату.

«Так, я точно тут колись була. Запах ванілі… Оу, це кімната Антоші.»

Відразу ж шукаю свій телефон та, побачивши, що зараз лише 21:03, вирішую встати та пошукати Фелікса. Опинившись на кухні, я нарешті знаходжу його.

– Виспалась, принцеса? – запитує хлопець, посміхаючись.

– Не зовсім, чогось не вистачало.

«А точніше: когось. Тебе, Фелікс; тебе не вистачало.»

– А може когось? – використовує юнак посмішку чортеняти.

– А може й когось… До речі, може мені варто познайомитись із твоєю мамою, а то якось негарно виходить.

– Ти спізнилась, принцеса. Батьки кудись поїхали, і я навіть не знаю, коли повернуться додому.

– Чому ти весь час називаєш мене принцесою?

– Не знаю, ти мені чимось нагадуєш якусь мультяшну дівчинку-принцесу.

– Чим же?

– Мабуть, загадковістю… А ще мені весь час здається, що тебе не існує; що ти можеш просто зникнути, і я назавжди тебе втрачу.

«Боже, таким серйозним я його ще ніколи не бачила. Невже він справді переживає щодо цього?»

– Я не хочу зникати з твого життя, – кажу я та повільно наближаюсь до Антоші.

«Обійми мене; обійми, будь ласка.»

– Йди сюди, – посміхнувшись, говорить хлопець.

Я мовчки підходжу й утикаюсь у його плече. Він відразу ж обхвачує мою талію, від чого тіло по-зрадницьки здригається.