Гарячий шоколад із запахом ванілі
Шрифт:
Даніїл відходить від вікна, а Антоша продовжує говорити:
– Принцес, я не розумію у чому провинився. Мабуть, ідіот якийсь, проте я справді не можу зрозуміти, що зробив не так. Поясни… і я піду, чесно.
«Ні, Фелікс, я не хочу, щоб ти йшов.»
– Не можна користуватись людьми. Не можна все робити лише так, як хочеш ти сам.
Антоша довго стояв, просто дивлячись на мене, а потім сказав:
– Я все одно не розумію.
–
– Ей, Емма, ти молодець. Добре хлопця відшила, – посміхнувшись, сказав Ерік.
– Ні, це таки він мене відшив, а не я його.
«Ну блін, зараз я знову почну плакати. Ні, не буду, треба бути сильною; а весь цей період життя, пов'язаний із Феліксом – просто забути.»
Хлопці ввімкнули фільм, а я – як не намагалася вникнути в його сенс, все одно постійно відволікалась, думаючи про Фелікса.
Ми додивились кінофільм, ще трохи поговорили про якісь неважливі речі і вирішили, що вже час розходитись по домівкам. У мене сильно розболілась голова, тому я вирішила провести хлопців на вулицю. Я була не зовсім готова до того, що побачила: Антоша тримає в руках велику декоративну ромашку та коробку якихось солодощів.
«Це для мене? Справді? Йому досі не набридло бігати за мною?»
– Хочеш, я з ним розберуся? – запитує Даня.
– Ні, дякую, не треба.
Фелікс помічає, що з мого дому виходить не лише Даніїл, а ще й Адам, Артем, Ерік, Мілен та Остап, і кожен із них проходячи крізь нього говорить слово «придурок».
«Боже. Це ж, мабуть, так образливо. Як він ще тримається, щоб нікого не вдарити?»
Даня повертається та підходить до нас із Антошею:
– До зустрічі, сонце, – говорить він, поцілувавши мене у щічку, та знову повертається до хлопців.
– Це для тебе, – говорить Антоша, віддаючи квітку та цукерки.
– Дякую, проте не варто було… Вибачай хлопців, вони не зі зла.
– Та ні, вони праві.
– Не знаю; я так не вважаю… Хочеш зайти? – запитую, вказавши на будинок.
– Якщо ти не проти… – я перебиваю юнака.
– Була б проти – не запропонувала.
Коли ми зайшли до моєї кімнати, я почала прибирати обгортки з-під цукерок, якими ми насмітили з хлопцями. Фелікс довго стояв мовчки, а потім почав допомагати мені з прибиранням.
«Головне – не дивитись йому в очі. Головне – не… Ну от, глянула.»
Забираюсь на ліжко, щоб дотягнутись до упаковки з-під чіпсів та розумію, що Антоша також залазить на ліжко, нависаючи наді мною.
«Що ти, блін, робиш?»
Я лежу мовчки, не в змозі вимовити й слова. Через мить вирішую, перевернутись на спину.
«Ну, краще я б його не робила. Тепер очі Фелікса просто заворожують мене…»
– Не відпустю тебе, доки не розповіси у чому ж справа, – вуста Антоші розпливаються у посмішці чортеняти.
– Добре, – відповідаю я і замовкаю.
– Тобто ти нічого не скажеш? Будеш мовчати?
Я киваю головою.
– А якщо почну приставати?
Знизую плечима з пофігістичним виразом обличчя.
«Ти, блін, не розумієш, що я не зовсім-то і проти?»
Фелікс починає цілувати мої губи, ледь-ледь прикушуючи; спускається все нижче і нижче, і в кінці кінців його язик торкається моєї шиї.
«Я повинна зображувати байдужість; він не має думати, що я щось відчуваю.»
Фелікс припиняє свої поцілунки, дивиться на мене.
«Що я бачу? Біль? Страх? Образу? Ні, розчарування.»
Хлопець злазить з мене, перекотившись на спину.
«Я повинна йому все сказати. Можливо, він і справді не розуміє? Так, я вирішила; прямо зараз усе і скажу.»
– Людина, через яку я хотіла забитись на вечірці; людина, яка снилася мені у тому збоченому сні; людина, через яку я зараз себе так веду… – я зупинила свою розповідь.
«Блін, а це важко.»
– Даніїл, так? – запитує Антоша.
«Що? Він думає, що наші відносини з Данею справжні? Ох, дурень ти, Фелікс.»
– Ні, це не Даня. Це ти, Фелікс; ти.
«Так, я сказала це. Все, тепер мені повинно стати легше.»
Хлопець продовжує мовчати, а в мені накипає образа. Я всідаюсь на ліжкові так, щоб бачити обличчя юнака.
– І чому ти мовчиш? Ще щось хочеш почути? Ну то слухай: коли ти торкаєшся до мене, по тілу проносяться мільйони скаженних, електрично заряджених частинок, і дихання перестає нормально функціонувати; мені постійно хочеться відчувати тебе; хочеться відчувати твій смак, запах, тебе; мені хочеться відчувати тебе. А ти? Ти ж сам говорив, що не хочеш втрачати смак мого тіла! Які, блін, відносини під назвою «брат – сестра»? Хіба брат та сестра тримаються постійно за руки; пробують один одного на смак; цілуються, ледве дихаючи від задоволення? Ні, Фелікс, брат і сестра так себе не ведуть, – останні мої слова більше схожі на шепіт; я починаю захлинатись власними слізьми; намагаюсь почати нормально дихати.