Гарячий шоколад із запахом ванілі

«Боже, як же не хочеться втрачати його.»

– Ти впевнена. Що правильно чиниш зараз? – запитує хлопець.

– Я ще ніколи не була настільки впевнена у чомусь.

«Блін, ну і як же він залізе сюди?»

На відміну від мене, Фелікс відразу ж знаходить спосіб, як забратись до мого вікна; юнак ставить ноги на цегляні виступи будинку, береться за підвіконник та, підтягуючись, залазить до кімнати. Я закриваю вікно та, повернувшись до хлопця, цілую його. Він відразу ж відповідає мені всім його напором. Знімаю з Антоші куртку, кидаю її на стільчик та продовжую цілувати хлопця, аж доки ми з ним не завалюємось на ліжко. Нарешті, задихаючись від щастя бути зараз один із одним, ми припиняємо поцілунки. Фелікс обіймає мене, і я обнімаю його у відповідь.

– Я кохаю тебе, принцеса.

– І я кохаю тебе, Фелікс.

Отак-от, обнявшись, ми з Антошею почали впадати у сон. Останні звуки, які я чула перед тим як заснути – миле та смішне сопіння прекрасного чуда, що тісно прижалось до мене.

9

Прокидаюсь, відчуваючи, що хтось ніжно проводить долонею по моїй щоці. Відкриваю очі та бачу перед собою Фелікса. Він посміхається мені, продовжуючи гладити по щоці.

– Доброго ранку, принцеса.

– Доброго ранку, Фелікс, – відповідаю я та цілую хлопця у щічку.

Пригортаюсь до Антоші, відчуваючи його тепло. Чиїсь кроки за дверима змушують мене здригнутись, проте я розумію, що двері зачинені й ніхто не зможе сюди зайти.

– Емма, йди снідати, – говорить за дверима мама.

Я продовжую мовчати, не бажаючи спілкуватись із нею.

– Якщо ти не вийдеш, то я візьму запасний ключ.

«Блін, точно. В неї ж є запасний ключ від моєї кімнати.»

– Зараз вийду, – відповідаю я мамі та повернувшись, говорю Феліксу: – Ну що, ходімо?

– А як же твої батьки?

– Ну і що вони тобі зроблять? Заборонять спілкуватись зі мною?

– Але вони можуть зробити щось тобі.

– Якось та й переживу. Будь ласка, не залишай мене зараз саму.

– Я вже склав свої речі, значить батько може мене забрати безпосередньо о десятій годині. Тобто у нас… - Фелікс глянув на годинник: – ще дві години.

– Це так мало.

– Це 120 хвилин разом. Треба цінувати кожну… Я повинен тобі дещо віддати, – сказав Фелікс, витягуючи з рюкзака книгу Коцюбинського та мою футболку з серцем. – Футболка, до речі, навіть після прання пахне шоколадом.

– Ти можеш залишити її собі на згадку, якщо хочеш.

– Так, дякую, принцеса.

– Нам треба йти, ходімо.

– Я боюсь, – злякано вимовляє Антоша.

Я мовчки беру його за руку та веду на низ. Коли бачу мамине обличчя, у мене з’являється думка про те, щоб втекти назад до кімнати.

«Ні, немає шляху назад.»

– Доброго ранку, – говорить Фелікс.

Тато відповідає йому тим же, а мама продовжує мовчати.

– Тільки не кажи, що він був тут і вночі, – нарешті каже мама, вказуючи на Фелікса.

– Так, він був тут, – відповідаю я, а потім звертаюсь до хлопця: – Кава, чай, гарячий шоколад?

– Я думаю: ти й сама знаєш, – відповідає хлопець, посміхаючись.

– Взагалі-то я не хочу, щоб він знаходився зараз тут, – знову обізвалась мама.

– А я хочу; і Фелікс хоче – тому терпи, – злісно випалюю я.

– Із яких це ти пір не слухаєш власну матір?

– А з яких пір ти навіть не прислухаєшся до власної дочки?

– Принцеса, не переживай. Може мені й справді краще піти? – влазить в нашу сварку Антоша.

– Ні, ти залишишся, – я надпиваю шоколад та цілую Фелікса, на очах у батьків.

Хлопець бере мене за рук та виводить із кімнати, ведучи до гостинної.

– Що ти робиш? Я не думаю, що твоїй мамі сподобалось це.

– А мені сподобалось, – сказала я, ввімкнувши якийсь музичний канал, по якому звучала досить знайома пісня:

… І зникне вмить, що здавалося вічним.

«Малюнок: портрет Фелікса.»

– Я зараз прийду, – говорю я Антоші та чимдуж біжу до кімнати; швидко знаходжу рисунок та повертаюсь назад до гостинної.

– Що це? – запитує Фелікс, коли я йому протягую аркуш паперу.

– Подивись, – відповідаю я, посміхаючись.

– Та це ж я. Як ти це зробила? – посміхається хлопець мені у відповідь.

– Якщо чесно, я починала малювати щось абстрактне, а потім якось отак вийшло.

– Я люблю тебе, принцеса, – сказав Антоша та накрив мої вуста своїми.

– І я люблю тебе, Фелікс; люблю, – відповіла я, під двинувшись та обнявши хлопця.

Так ми просиділи ще годину. Просто обіймаючись та, час від часу, цілуючи один одного.

– Емма, тато написав, що вони з мамою вже чекають мене на вулиці, – порушив тишу Антоша.

– Так, ходімо, – відповідаю я, ледве стримуючи сльози.

– Не плач, будь ласка; я не хочу, щоб усе закінчувалося саме так.

– Я взагалі не хочу, щоб усе закінчувалось, – сказала я, коли ми вже знаходились на вулиці.

– Знаю; я також.

Фелікс обійняв мене, і нам з ним хотілось загубитись у цьому останньому обійманні; залишити все так як є. Але… нам довелося відірватися один від одного. Антоша поцілував мене у щоку та сів до машини. І все… Через декілька метрів, авто загубилося за поворотом. Весь цей час я просто стояла і дивилася, як віддаляється від мене автомобіль; і Фелікс віддалявся разом із ним.

Повернувшись до кімнати, я просто завалилась на ліжко, вдихаючи наш запах.

Мені не боляче, ні. І навіть плакати не хочеться; просто самотньо: неприємне відчуття; тепер у моєму серці поселилась пустота.»

10

– Дякую, що вислухав. Ти не уявляєш, як мені приємно, що комусь не в падло це все слухати.

Зараз я сиджу в кафе зі своїм милим напарником по проекту з психології.