Гарячий шоколад із запахом ванілі

Антоша встає з ліжка… і виходить із кімнати.

«Він не повернеться. Ніколи. Я втратила його. Це кінець.»

Я підриваюсь із ліжка та починаю крушити все, що потрапляє під руку: від удару розбивається моя улюблена чашка, речі з шафи опиняються на підлозі, розкидані по всій площі кімнаті. Я збираюсь кинути подушку в картину, що висить над моїм ліжком, проте чийсь погляд змушує мене повернутись назад.

«Фелікс. Що він тут робить? Він же мав піти.»

– Мабуть, я занадто довго шукав у вас на кухні ваніль, – говорить хлопець і посміхається.

«Посміхається? Невже його не бентежить те, що я тільки-но ледве не рознесла свою кімнату пух і прах? І що він ото таке приніс? Відчувається запах ванілі і… шоколаду.

Антоша підходить ближче, ставить чашку на стіл та обіймає мене.

«Ну навіщо. Фелікс, навіщо?»

– Знову братерська любов? – дивлячись йому прямо в очі, промовляю я.

– Принцеса, ти знаєш, який я боягуз та слабак?

– Ні; розповіси?

– Коли я вперше прийшов до нової школи, я побачив тебе: худеньку, мініатюрну дівчинку зі смішним коротеньким чорнявим волоссям та сіро-блакитними очима, у миленькому полосатому светрі та пишній юбочці, мов у принцеси. Я закохався; можливо, це смішно звучить, проте я закохався. Коли запитав про тебе у хлопців, мені сказали, що звешся «Міс Неприступність». Я знав, що для мене ти не зробиш виключення, тому вирішив себе вести як старший брат. Мені подобалось, що можна торкатись тебе, а потім усе спирати не те, що «ти мені як сестра». Проте тільки зараз я зрозумів, яким егоїстичним був. Пробач мені, будь ласка.

«Він закоханий у мене!»

Антоша починає цілувати мене: спочатку лоб, потім щоки, ніс, скули, вуста.

«Він любить мене. Я вірю йому.»

– Ти пам’ятаєш нашу першу зустріч? – несподівано запитав хлопець.

– Ну так: бібліотека.

– Хлопці сказали, що ти частенько там буваєш. Я ходив туди кожного дня, аж доки не побачив тебе там. Насправді, у мене є книга з творами Коцюбинського.

– Як ти міг? – сміючись, питаю я. – То ти все продумав заздалегідь?

– Ні, я лише знав, що ми повинні зустрітись у бібліотеці, а там, що буде – те й буде.

– А як щодо першого спільного миття рук? Чому ти пішов, хоча я й не проганяла тебе?

– Боявся, що ти зненавидиш мене після того, що я зробив, тому вирішив, що краще на певний час зникнути.

– То ти ніколи не сприймав мене як сестру? А як же твоя розповідь про твою зведену сестрицю? Ти це все придумав?

– Ну чому ж. У мене є сестра, і я її дуже люблю, проте вона анітрохи на тебе не схожа.

– Ех, щось я якась знесилена; і спати хочеться.

– Ну, ще рано трохи, – наче просячи, сказав Фелікс, а потім додав: – Я шоколад приніс із ваніллю, – Антоша взяв чашку та віддав мені.

– Наш із тобою запах… і смак.

– Що? – здивовано запитує хлопець.

– Тоді на вечірці, коли ми лягли спати, я відчула твій запах: запах ванілі; проте до нього додалося ще щось. Я довго думала, що ж, а потім зрозуміла – запах шоколаду: мій запах.

– А щодо смаку? Чому наш спільний смак?

«Він що справді не розуміє?»

– А що ми пили перед тим, як вперше поцілувались?

– Знаю, гарячий шоколад. Мені просто хотілось, що ти сказала це.

– Сказала що?

– Що ми поцілувались, – Фелікс відбирає у мене кружку, надпиває сам та легко торкається моїх губ своїми, постійно прибавляючи напору.

«Щось у мене трусяться ноги. Треба сказати Антоші, що я вже не можу стояти.»

Відходжу від нього, розриваючи поцілунок, і вимовляю:

– Мені важко стояти. Здається, я зараз упаду, – на цих словах хлопець бере мене на руки та несе до ліжка.

– Тобі треба відпочити; а я приберусь у кімнаті, – каже хлопець, сідаючи на край ліжка.

– Ні, будь ласка, не залишай мене.

– Принцеса, я ж буду поряд із тобою, у цій кімнаті.

– Ні, це занадто далеко.

Я привстаю та наближаюсь до Фелікса, дивлячись у його прекрасні очі.

«Треба щось зробити. Щоб він залишився.»

Проводжу долонею по щоці Антоші, від чого він закриває очі, та торкаюсь його губ своїми.

Хлопець обережно кладе мене на спину, нависаючи наді мною.

«Оу, я відчуваю його язик, який «випадково» зачіпає мій.»

Я обхоплюю поясницю Антоші своїми ногами, після чого з його вуст виривається протяжний стон, який губиться у нашому поцілунку. Обережно проводжу по обтічній вуха Фелікса і знову чую приємний стон.

– Принцес, зупинись… будь ласка.

«Ну ні, я не збираюсь завершувати це дійство.»

Зрозумівши, що я не хочу лишати його у спокої, хлопець бере мене за зап’ястя та відводить їх уверх.

– Ти ламаєш весь кайф, – ображено говорю я Антоші.

– Я думав, що тільки сам отримую насолоду від твоїх дотиків.

– А я отримую насолоду від твоїх стонів.

– Я… блін, не знаю, що на це відповісти. Принцес, мені треба відлучитись ненадовго, добре?

– До ванної кімнати? – запитую я зі збоченою посмішкою.

– Оу, давай не говорити про це.

– Можеш взагалі-то і тут залишитись; я не проти, – продовжую знущатись я.

– Збоченка, - говорить хлопець, посміхаючись.

«Із яких це пір я стала такою збоченою?»

Фелікс зник за дверима, а я ще довго приходила до тями, після всієї теперішньої ситуації.

«Треба сходити на кухню: попити води.»