Гарячий шоколад із запахом ванілі
Шрифт:
– Ні, ти не знаєш їх: вони зрадіють, що я привела додому ще когось окрім Іванки.
«Ну і чому він завмер і ображено дивиться на мене? Я сказала щось не так?»
– Іванко – це твій хлопець, так?
«Оу, то він подумав, що Іванка – хлопець.»
– Ну і чому ти смієшся? – не витримав моєї поведінки хлопець.
– Ну взагалі-то, мені не подобаються дівчата.
– При чому тут це?
«Ой, щось він починає злитись. Треба вже
– А при тому, що Іванка – дівчина, і ні, вона мені не хлопець, а подруга.
«Тепер і Антон посміхається.»
– Вибач.
– За що? Нічого страшного. До речі, ось і мій будинок.
– Ти впевнена, що мені варто заходити? Може я краще тебе на вулиці почекаю?
– Пішли вже, – почала підштовхувати я Фелікса до вже відчиненої мною хвіртки.
Коли ми підійшли до дверей я гукнула маму:
– Мам? Ти вдома?
– Так, зайчик.
«Ну і чому він посміхається? Сподобалось як мене мама називає чи що?»
– Ти не проти, що я прийшла не сама?
– Звісно ж ні. Ти нарешті змусила Іванну прийти до нас? Так давно її вже в нас не було.
– Можеш заходити, – прошепотіла я Антоші.
– Але ж твоя мам не дала згоди.
– Давай, не бійся; пішли.
«Мама ж його не прогонить?»
– Ні, мам, я не з Іванкою. То ти не проти, якщо ми зайдемо?
– Заходьте, звісно ж. А з ким же тоді ти?
– Ходімо, – звернулася я до Фелікса.
– Привіт, сонечко, – посміхаючись сказала мама.
– Привіт. Познайомся: це Антон, проте його краще називати Феліксом.
– Ну що ж, добре. Повністю моє ім’я звучить Маргарита, проте мене можна звати просто Рита.
– Приємно з вами познайомитись, – сором’язливо промовив Антон.
– До речі, доню, де ти знайшла такого миленького красеня?
«Здається, Антоша почервонішав.»
– Він нещодавно переїхав сюди і тепер ходить до нашої школи.
– Ну що ж, було приємно з тобою познайомитись, Фелікс.
«Мама не зводить погляду з хлопця; видно він їй сподобався.»
– Зайчик, ти не проти, якщо я вас залишу? Мені треба віднести на роботу деякі документи.
«Що? Ні, мам не залишай мене, будь ласка; я не знаю, як себе з ним вести.»
– Так, звісно, можеш іти.
– Добре. Бувайте тоді, я намагатимусь не затримуватись.
«Мама відкрила двері; мама вийшла з двору; мама закрила хвіртку. Все, це кінець…»
– Про що замислилась?
– Про те, де знаходиться книга, яку я повинна тобі віддати. Почекай, зараз принесу.
Фелікс сів на стільчик у кухні,
а я пішла до своєї кімнати. Шукаючи потрібну серед безлічі книжок, я зрозуміла, що хтось дивиться на мене.– Мила кімнатка, – посміхаючись сказав Антоша. – Ти не проти, якщо я посиджу тут, доки ти шукаєш книгу? Самому сидіти сумно.
«Блін, коли він вже перестане використовувати цю свою посмішку чортеняти? І звісно ж я не проти, що він буде поруч.»
У цей момент я саме звернула увагу на знайому книгу: так це збірка творів Коцюбинського.
– Звісно ж не проти, але я вже знайшла. Ось, тримай, – сказала я, протягуючи книгу Феліксу.
– Дякую, – відповів хлопчина випадково (чи невипадково) зачепивши мої пальці своїми.
Після цього дотику. По всьому тілу пройшовся морозяний холод, що змусило зажатись усім нутром.
«А це чортеня ще й посміхається! Як же йому вдається змусити мене і сердитись на нього і, у той же час, виявляти неабияку симпатію?»
– Ходімо їсти? – посміхнулась я Антонові.
– Ти серйозно? Я думав, тобі хочеться здихатись мене якомога швидше.
– Ні, поки-що такого бажання не виникало.
– Дивно-дивно.
«Ну от, знову він посміхається, використовуючи свою чарівливу посмішку.»
– Пішли руки мити.
Я вийшла з кімнати, хлопчина направився за мною. Зайшовши до ванної кімнати, я почала пояснювати:
– Зліва – гаряча вода, справа – холодна, мило ось, рушник тут. Здається все пояснила. Ти все зрозумів?
«Ну і чому він продовжує дивитись на мене і мовчати?».
– Так, та я тебе почекаю, - сказав Фелікс, вказавши на умивальник.
– Ну добре.
Я продовжую споглядати на хлопця, дивлячись у дзеркало. Тільки-но я відвела погляд до своїх рук, стало відчутно, що людина ззаду підходить все ближче і ближче.
«Він занадто близько; занадто».
– Не бійся, я не завдам тобі болю, – почувся голос ззаду, який змусив волосся на руках стати дибки.
– Що ти робиш? – злякано запитала я, протягуючи долоні під струю води.
– Не бійся. – прошепотів Антоша, беручи мої долоні до своїх.
Я вже хотіла відбігти від цього божевільного, проте відразу ж зрозуміла, що він наскільки близько, що я просто не зможу вирватись.
«Але це в цій ситуації не найстрашніше: найстрашніше те, що мені це все подобається: подобається, що позаду відчувається його дихання, напрямлене прямо в мою потилицю; подобається відчувати свої руки у його руках…