Гарячий шоколад із запахом ванілі

Отож, витративши безліч часу, ми зійшлись згоди на таких композиціях:

One Republic vs. David Guetta – If I lose we run

Main-de-Gloire – I knew you were trouble

55 Escape – Lies

Blur – Song 2

3 Doors down – Believer

Kesha – Your Love is My Drug

Дзідзьо – Голі дівчата

Slipknot – Before I Forget

Papa Roach – Not Listening

Don Veda – I’ll Remember You

Bullet for My Valentine – Walking the Demon

Three Days Grace – Break

– Загалом. Я порахував, що усіх пісень вистачить десь годин на шість, тому жодна з них не буде повторюватись. До речі, Емма, Фелікс, вибачайте, що не сказав вам раніше, що на вечірку всі приходять парами; зовсім не обов’язково для цього зустрічатись між собою насправді, проте правило є правило: необхідно його дотримуватись. Ви, до речі, можете об’єднатися у пару між собою, – сказав нам, вказавши один на одного, Адам.

– Ти ж не погодишся бути зі мною у парі? Правда ж, Емма? – боязко запитав Антоша.

«Що я бачу в його очах? Страх? Він боїться, що я йому відмовлю?»

– А ти хотів би, щоб я погодилась?

«Боже, що я роблю?»

– Так.

«Коротко і чітко.»

– Адам, ми прийдемо з Феліксом у парі, – випаливши це, я краєм ока глянула на здивованого, проте радісного Антошу.

– Оу, ледве не забув; існує ще одне правило: на кожному повинна бути присутня річ, що належить його партнеру, – сказав кузен.

– Хто придумував усі ці правила? Це ж безглуздість, – вирішила висловити свою думку я.

– Ти не розумієш… поки-що. Але завтра ти побачиш, як це весело, – відповів мені Адам.

– Я можу дати тобі якусь свою футболку, лише вона на тобі буде виглядати як сукня, – звернувся до мене Антон.

«Блін, він дасть мені щось своє. Цікаво, всі його речі пахнуть ваніллю?»

– Так, давай; я люблю носити великі футболки.

«Так, я буду пахнути Феліксом… Боже, що це зі мною? Мені що, починає він подобатись усе більше і більше?»

– Можемо сьогодні сходити до мене: вибереш собі футболку, яка найбільше сподобається.

«Ні; ні, не роби цього; не йди до нього; не треба, Емма…»

– Так, добре. А що будемо робити з тобою? Я не знаю, яку річ тобі дати. Хоча ні, є одна ідея, лише…

– Лише що?

«Ой Божечки, ну навіщо ж нахилятись так близько, невже нечутно, що я кажу?»

– У мене є футболка, яку я ношу лише вдома, бо вона великого розміру, проте вона чорна з рожевим серцем посередині.

– Просто ідеально, – посміхаючись, сказав Адам. – У цьому то і є увесь прикол переодягання.

– Якщо хочеш, я можу ще вдома передивитись свій одяг; може, знайдеться щось цікавеньке, – сказала я, повернувшись до Антоші.

– Ні, не треба. Мені подобається ця ідея. Коли краще взяти у тебе цю футболку?

– Можна або сьогодні ввечері, або відразу переодягтись у неї вже безпосередньо тут.

– Давай я зайду по тебе завтра перед вечіркою; заодно то і переодягнусь.

«Він прийде по мене додому? Справді? О, як це мило.»

– Окей, добре. До речі, Адам, о котрій нам завтра вже потрібно бути тут, і коли безпосередньо початок вечірки?

– Вам треба бути тут десь о 5-ій годині, потім о 7-ій я розпускаю всіх, щоб забрати своїх дівчат, а о 8-ій – безпосередньо початок. Ви, до речі, з Феліксом можете залишатись тут із 7-ої до 8-ої години, якраз перевірите усе, добре? У вас же немає ніяких планів?

– У мене ніяких, – першим відповів Антон.

– Так, у мене теж, – відразу ж підхопила я.

– От і добре. Тоді, якщо ні в кого немає запитань, можна вже розходитись, – оголосив Адам.

Усі одноголосно підтримали цю думку. Хлопчаки одразу ж розбіглися, і ми з Феліксом зосталися на вулиці самі.

– То що, ми до мене? – запитав Антон і відразу ж додав. – Ну, по футболку.

– Так, зараз, лише відправлю мамі повідомлення, що трохи затримаюсь, – швидко набравши смс, я продовжила рух. – Усе, тепер можемо йти. Ти, до речі, далеко звідси живеш?

– Якщо чесно – то далеченько.

– Ух, ну що ж, нічого; якось та й доберемося.

– І я навіть знаю як, – сказав Фелікс, вказуючи на авто, що зупинилось коло нас.

– Ем…

«Може не варто сідати до цього автомобіля?»

– Не бійся; це машина мого тата, – Антоша взяв мене за руку та потягнув до авто.

– Доброго дня, – злякано пролепотіла я водієві, сідаючи всередину.

– Привіт, пап. Це – Емма. Пам’ятаєш? Я тобі вчора про неї розповідав.

– Звісно ж пам’ятаю. Це ти та гарна й мила дівчинка, яка позичила книгу моєму книгу.

«Що? Гарна й мила? Це йому Антон так сказав. Чи це він сам зробив такі висновки?»

– Мабуть, я.

– Мене, до речі, звати…проте, не важливо. Називай мене Ієн, добре?

– Добре.

Фелікс, нахилившись ближче до батька, сказав йому щось, а потім повернувся назад, лише тепер (як мені здалося) він сидів до мене ще ближче.

«Я знову відчуваю його запах. Так, це точно ваніль.

Він… він тільки-но поклав свою руку на мою? Ні, цього не може бути. Антоша, що ж ти робиш? Не повторюй вчорашню помилку, не треба…

Яка приємна на дотик його долонь: така мужня, сильна, і в той же час, така ніжна.

Боже, що зі мною? Так, треба заспокоїтись і… скоріше б уже доїхати.»

– Усе, приїхали,почувся голос спереду. – Ви надовго до нас?