Гарячий шоколад із запахом ванілі
Шрифт:
Тепер він бере мило; повністю випустивши мої долоні зі своїх; намилює мої долоні, свої; кладе мило на місце та знову повертається до моїх рук, змиваючи з них залишки піни; відступає трохи назад; бере рушник; витирає ним мої долоні, потім свої.
Все, тепер усе закінчилось…мабуть.
Чому ж він не відпускає мене?»
– Ти досі хочеш, щоб я залишився на вечерю?
– Не впевнена.
Тільки-но я це промовила, Фелікс мовчки відійшов, забрав книгу та через хвилину я почула, що
А я продовжувала стояти…Лише звук рингтону мобільного телефону змусив мене зійти з місця. Мені дзвонила Іванка…
«Ні, я не можу підняти слухавку; я не знаю, що сказати подрузі».
Мій мозок відмовлявся аналізувати: я не зовсім пам’ятаю, чи повчила всі задані уроки, чи прийняла душ перед сном. Пам’ятаю лише, як знесилена плюхнулась на ліжко о 8-ій годині вечора – і заснула. А ще, здається заходила мама і питала, чи все зі мною добре. Не пам’ятаю, що я їй відповіла…
2
– Донечка, треба прокидатись. Сніданок вже готовий.
– Так, добре, зараз прийду.
«Ну і що це таке зі мною? Чому я така знесилена?
Блін, вчорашні події пронеслись у голові: краще б не згадувала.»
– Мам, щось і не хочу снідати, вибач. Можна просто кави попити?
– Так, звісно, – з розумінням подивилась на мене мама. – Це отой вчорашній: Фелікс тебе образив?
«Мам, як ти це відчуваєш?
Блін, неприємна задушлива грудка підступає до мого горла.»
– Ні, мамо, він тут не при чому. Це все…
«Ох, що ж придумати.»
– …вечірка.
– Вечірка? Це ти про ту, що завтра Адам влаштовує?
«Що? Вечірка вже завтра? Що ж мені робити…»
– Завтра?
– Так, завтра 15-го. Чому ти так не хочеш туди йти?
– Звідки ти знаєш?
– Твій кузен мені сказав, що ти чомусь боїшся туди йти. То чому ж?
– Я не знаю. Просто ще ніколи не була на таких заходах.
– Так от воно що, – мама почала посміхатись. – Але ж усе відбувається у нашому житті вперше; треба просто перебороти свій страх.
– Так, мам, ти права. Я піду на вечірку. Ти ж мене відпускаєш?
– Звісно; можеш залишитись у Адама після вечірки, щоб не повертатись додому вночі.
– Мам?
– Що? Ще з чимось потрібна допомога?
«Блін, ну от знову згадала про Фелікса.»
– Так…Нафарбуєш мене завтра перед вечіркою?
– Звісно ж; звертайся.
– Дякую, мам. Добре тоді, мені треба вже йти до школи. Бувай.
– До зустрічі, зайчик.
Вийшовши на вулицю, я зрозуміла, що температура повітря різко зменшилась, а тому мої руки відразу ж замерзли. Рукавички я, звісно ж, забула, тому довелося заховати долоні в кармани куртки. Почувши шелест, я згадала про гроші, що знаходились у курточці.
У пам’яті сплили моменти вчорашнього дня.«Ех… все, треба просто забути про це все і продовжувати жити далі.»
Зайшовши до школи, я відразу ж побачила свого брата, який, як завжди, знаходився в оточенні своїх друзів, з котрими я була не знайома, навіть навчаючись в одній школі.
Тихенько підкравшись до Адама, я закрила його очі своїми долонями, після чого почула його голос:
– Хто б ти не була, у тебе дуже приємні на дотик руки. Хочеш мене?
«Що? Він із усіма дівчатами так спілкується?»
– Заткнись, просто заткнись, – сміючись, пролепотіла я.
– Ой, Емма? Вибач, я думав, що це чергова дівчина намагається привернути мою увагу до себе. А що ти сьогодні така весела?
– Навіть не знаю, – замислилась я на хвилинку. – До речі, я вирішила щодо вечірки: йду.
Тільки-но я це сказала, уся зграя хлопчаків почали запевняти мене, що цю вечірку я запам’ятаю на все життя. Адам, і свою чергу, посміхаючись, підхопив мене за талію та почав кружити навколо себе (йому вдалося це без проблем, так як він був набагато вищим за мене).
– Аааа..відпусти мене! – прокричала я, доки не побачила дещо, а точніше декого, що змусило мене замовчати
«Так, я чітко бачу перед собою Антона. Блін, точно, він стояв серед хлопців весь цей час. Як я його відразу не впізнала?
Він дивиться на мене. Я думаю, що Фелікс може зараз розпочати розмову зі мною, щодо вчорашнього. Ні, будь ласка, я не хочу цього, точно не зараз.»
Тільки-но Адам опустив мене на землю, я чимдуж зірвалася з місця та побігла в сторону кабінету, в якому повинен був відбутись перший урок.
– А як же ознайомлення з правилами? – крикнув мені вдогін кузен.
– Потім, все потім. Я ще підійду до тебе сьогодні, – відповіла я та забігла до класу, в якому на мене вже чекала зустріч із Іванкою.
«Блін, вона, мабуть, образилась за те, що я вчора не відповіла на її дзвінок.»
– Привіт. Ти дуже сердишся на мене? Вибач, мені, будь ласка, я просто… – на цьому Іванка обірвала моє виправдання.
– Ти була дуже заморена. Так, Емма, я знаю: говорила з твоєю мамою. Все добре, не виправдовуйся.
«Оу, Іванка посміхається, це добре.»
– Проте ти повинна мені дещо розповісти.
«Розповісти? Що я повинна їй розповісти?»
– Що саме?
– Що то за хлопець із яким ти проводила свій час вчора? Мені ж цікаво.
– Звідки ти знаєш? Теж моя мама розповіла?
– Зовсім ні. У нас же вчора з Назарчиком було побачення, і ми вирішили купити чогось смачненького. Так от, коли ми зайшли до магазину, я відразу впізнала тебе…і ти була не сама.