Гастролі

І нес­подіва­но, навіть не пе­ре­ти­на­ючи співу й не спи­ня­ючись, він заспівав смут­ну ук­раїнську пісню: «Ой жаль сер­цю, жаль, сер­деньку пе­чаль, що я мо­лод оже­нив­ся!» І в йо­го го­лос зат­ру­сивсь од смут­ку, ніби об­ливсь жур­бою й ту­гою, а далі ніби зап­ла­кав. Бу­ло ніби чуть ті сльози, хоч іх не бу­ло вид­но. Це був чо­ловічий плач без сліз, плач су­хи­ми очи­ма, най­важ­чий плач на світі.

Софія Ле­онівна звеліла най­мичці прий­нять са­мо­вар і приб­ра­ти на столі. Най­мич­ка засвіти­ла світло й при­нес­ла ке­ро­син­ку. Софія Ле­онівна за­па­ли­ла ке­ро­син­ку й за­хо­ди­лась пряг­ти на їй мо­ло­ко та го­ту­вать дітям на ве­че­рю мо­лоч­ну ка­шу. Світло ося­яло ґанок, ла­па­тий та лис­та­тий ви­ног­рад та дрібно­лис­тий повій, ося­яло опо­виті лис­тям ко­лон­ки й усю пос­тав­ну Софію Ле­онівну. На фоні чор­ної ночі навк­ру­ги во­на во­ру­ши­лась та веш­та­лась на яс­но освітле­но­му ґанку, не­на­че на­мальова­на ху­дожнім Ремб­ранд­то­вим пенз­лем на кар­тині ви­раз­но й різко в яс­них бліках. У сей освітле­ний ґанок світив­ся яс­но й різко, не­на­че чи­ясь ви­гад­ли­ва ру­ка якимсь чу­дом пос­та­ви­ла клап­тик со­няч­но­го дня се­ред тем­ря­ви чор­ної ночі.

Літошевський вер­тавсь стеж­кою од течії до ха­ти й зда­ле­ки ми­лу­вав­ся тим виг­ля­дом на ґанок, не­на­че чу­до­вою кар­ти­ною. Пе­ред ним ніби з'яви­лась жи­ва кар­ти­на на сцені в те­атрі. Софія Ле­онівна сто­яла не­по­руш­не й вваж­ли­во кміти­ла за ке­ро­син­кою. Їі пос­тать бу­ла ніби на­мальова­на. Чорні ок­са­ми­тові бро­ви ви­раз­но вис­ту­па­ли на ма­то­во­му чолі. Їі вид не­на­че в фан­тас­тич­но­му освітленні став делікатніший в сяєві, і кра­са ста­ла ніби іде­альна. Во­на сто­яла, мов Па­ри­за­да в казці «Ти­ся­ча од­ної ночі», в фан­тас­тич­но­му сад­ку. От во­на по­во­рух­ну­лась, по­вер­ну­ла вид. Ті блис­кучі, чи­малі очі блис­ну­ли, як дві зірки. І во­на в од­ну мить зак­ра­си­ла для йо­го і ро­же­ве не­бо на за­ході, і усе зо­ря­не синє не­бо.

В Літо­шевсько­го не­са­мохіть ви­ли­ну­ла в душі арія з «Фа­ус­та», пісня до ко­ха­ної іде­альної Мар­га­ри­ти. Він заспівав цю арію, і йо­го го­лос ще більше наб­равсь си­ли, не­на­че по­дуж­чав. Сер­це підка­за­ло той за­пал в співі, те по­чу­ван­ня, яке рідко на­хо­де натх­нен­ням на ар­тистів. Він був ще мо­ло­дий. В серці ще не вис­на­жи­лось по­чу­ван­ня, не ви­шах­ру­вавсь до реш­ти за­пал, як бу­ває в до­ход­жа­лих або в підтоп­та­них ар­тистів. Спа­лах­ну­ла в серці пал­ка лю­бов. Літо­шевський наб­ли­живсь до ґанку, всту­пив в освітле­не місце, спи­нивсь і по­чав виспіву­ва­ти з за­па­лом.

«Ой Мар­га­ри­то! Ой Мар­га­ри­то! В тобі все моє жит­тя, усе моє щас­тя!» - співав він, прос­тя­га­ючи ру­ки до Софії Ле­онівни, не­на­че бла­гав її ко­хать йо­го од­но­го, да­ти йо­му ще більше щас­тя, кот­рим вщерть бу­ло на­ли­те йо­го сер­це.

Софія Ле­онівна підве­ла го­ло­ву й зир­ну­ла на­низ на сво­го чо­ловіка, на йо­го зчер­вонілі повні та білі що­ки, вло­ви­ла блиск ка­рих очей, в кот­рих ви­яв­ля­лось ко­хан­ня й бла­ган­ня; і їй чо­мусь ста­ли неп­риємні йо­го делікатні, сли­ве па­нянські рум'янці на що­ках, став неп­риємний пал­кий пог­ляд бла­га­ючих очей. Во­на спус­ти­ла очі й не ди­ви­лась на йо­го. І йо­го роб­лені сценічні жес­ти та ми­ги, і са­ма арія бу­ла для неї неп­риємна.

Інші очі, інші бро­ви вже вра­зи­ли її сер­це. Во­на при­га­да­ла сусіда Ни­ко­лаідо­са. Він ніби став уяв­ки пе­ред нею, в освітленім кру­жалі пе­ред ґанком, по­руч з чо­ловіком. І в неї не­доб­рохіть май­ну­ла сільська ук­раїнська пісня, кот­ру во­на час­то чу­ла од своїх най­ми­чок і кот­ра ду­же при­па­ла їй до впо­до­би: «На го­роді бу­зи­на, - в неї лис­ту не­ма: од­че­пи­ся, пре­по­га­ний! в те­бе хис­ту не­ма».

Софія Ле­онівна зир­ну­ла насмішку­ва­тим пог­ля­дом на чо­ловіка й тро­хи не гук­ну­ла з ґанку на од­повідь пал­кої та по­чут­ли­вої арії: «Одче­пи­ся, пре­по­га­ний, в те­бе хис­ту не­ма».

Той хист вже во­на по­ба­чи­ла в сусіда. І той хист у сусіда вже дав­ненько при­пав їй до впо­до­би й опа­ну­вав її сер­це й ду­шу, сущість її пал­кої душі, що ски­ну­лась на ду­шу давньої римської Мес­саліни.

А не­бо пи­ша­лось яс­ни­ми зо­ря­ми. Сад­ки ніби мліли в роз­ко­шах мая. Мліло й сер­це в мо­ло­до­го ар­тис­та. Літо­шевський все виспіву­вав арію до Мар­га­ри­ти, прос­тя­гав, ніби всмішки та в жар­ти, ру­ки до своєї ко­ха­ної Мар­га­ри­ти. Пиш­но­та май­сько­го ве­чо­ра, і синє зо­ря­не не­бо, і співи со­ло­вей­ків взру­ши­ли йо­го сер­це, роз­бур­ка­ли ко­хан­ня. Він був ар­тист ду­шею, вчив­ся на ар­тис­та не для ар­тис­тич­но­го за­робітку, не для сла­ви, не для за­собів жит­тя, а че­рез те, що лю­бив му­зи­ку, був співу­чий зро­ду та пад­ко­ви­тий до пісень, лю­бив співи, як люб­лять їх ук­раїнські хлопці та дівча­та, що ладні співать з ран­ку до ве­чо­ра. Ар­тизм був єди­ним в йо­го по­тя­гом до ар­тис­тич­ної на­уки, до цього штуч­ницт­ва. І батько і ма­ти не пус­ка­ли йо­го на сце­ну. Скільки бу­ло в їх свар­ки, зма­ган­ня та пла­чу! Од­на­че він намігся й не пос­лу­хав їх, на од­чай по­дав­ся до Пе­тер­бур­га до­бу­вать собі іншо­го та­ла­ну. По­тяг до співу, до сце­ни був у йо­го над­то ве­ли­кий, в йо­го ко­ханні був знач­ний сутінок іде­альності та ро­ман­тич­ності. Софія Ле­онівна ще й досі зда­ва­лась йо­му ніби іде­альною Мар­га­ри­тою, що лад­на й те­пер співа­ти пісні про ко­хан­ня, си­дя­чи за пряд­кою се­ред прос­тенької, але по­етич­ної обс­та­ви.

Софія Ле­онівна на­го­ду­ва­ла син­ка й до­неч­ку й по­ве­ла їх ук­ла­да­ти в постільки. Вер­нув­шись пе­ре­го­дя на ґанок, во­на дов­генько по­ра­лась ко­ло сто­лу, пе­ре­ми­ва­ючи та пе­ре­ти­ра­ючи по­суд. Літо­шевський вий­шов на ґанок і все не пе­рес­та­вав му­ги­кать сти­ха. Він був з тих співу­чих ук­раїнців, що як розспіва­ються, то не мо­жуть вга­му­ваться.

–  Та годі вже тобі співать! Оце роз­хо­дивсь, - аж ос­то­гид­ло вже! Цить! Бо­дай тобі заціпи­ло, - за­бур­ча­ла во­на сер­ди­то, аж визвіри­лась.

Слухальникам по­за ти­на­ми, пев­но, за­хотілось спа­ти, бо вже бу­ла пізня до­ба: во­ни од­но по од­но­му зни­ка­ли в тем­ряві. В га­марні та в кузні згас­ли гор­на. Зга­са­ло й світло в вікнах за Рос­сю. Пташ­ки за­мовк­ли. Зорі ще ясніше за­ми­готіли на небі й у воді. Тільки з-за Росі долітав глу­хий стукіт снасті в млині та бу­ло чу­ти при­дав­ле­ний шум під ко­ле­са­ми та на спусті, не­на­че гу­ло десь поб­ли­зу під зем­лею.

Літошевський вий­шов по східцях на ґанок і сів на стільці од­по­чи­вать. Йо­го жінка веш­та­лась по кімна­тах, заг­ля­да­ла в пе­кар­ню, то з'явля­лась на хви­лин­ку на ґанку, то знов десь зни­ка­ла, хо­дя­чи нав­по­мац­ки в тем­них по­ко­ях. Ве­че­ря бу­ла ще не го­то­ва. Та во­ни й не ха­па­лись з ве­че­рею. Про­бу­ва­ючи в містах, Літо­шевський ве­че­ряв і ля­гав спа­ти в глу­пу ніч, в третій го­дині, й вранці спав дов­го, сли­ве до півдня. Жінка й собі му­си­ла приз­ви­ча­юваться до та­ко­го по­ряд­ку. І во­ни обоє навіть і влітку на волі в се­бе в гос­поді не мог­ли по­ки­нуть сво­го місько­го служ­бе­но­го зви­чаю - ля­га­ти в глу­пу ніч і спать до півдня.

Літошевського взя­ла нудьга на са­моті. Він взяв лам­пу й пе­рей­шов у світли­цю. Од при­хо­жої нап­ра­во був йо­го кабінет, ліво­руч - світли­ця, одділе­на од спо­чи­вальні тільки товс­тою завісою з ря­бої по­цяцько­ва­ної ма­терії до самісінької стелі. Літо­шевський пос­та­вив лам­пу на стіл ко­ло стіни побіч ту­рецької низької та ши­ро­кої со­фи з товс­ти­ми ка­чал­ка­ми по обид­ва бо­ки, а сам сів на м'якій софі й спер­ся пле­чи­ма на товс­ту ка­чал­ку, кот­рою бу­ла об­ра­мо­ва­на со­фа попід стіною.

Він пе­редніше співав кільки год в Тифлісі за Кав­ка­зом і там пе­рей­няв на­хильність і навіть впо­до­бу до східної обс­та­ви кімнат. І свої гор­ниці він обс­та­вив на східний зра­зець: ус­те­лив і світли­цю, і кабінет сли­ве суспіль перськи­ми ки­ли­ма­ми, на­ку­пу­вав­ши їх за Кав­ка­зом, де во­ни кош­ту­ва­ли вдвоє де­шев­ше, ніж у нас на Ук­раїні. Над низькою со­фою висів на стіні тро­хи не до са­мої стелі здо­ро­вецький ки­лим, по­цяцько­ва­ний яри­ми ла­па­ти­ми взор­ця­ми з зірок та хрес­тиків. Со­фа бу­ла зас­те­ле­на чу­до­вим перським ок­са­ми­то­вим стри­же­ним ки­лим­ком з дрібненьки­ми різки­ми чу­до­ви­ми взор­ця­ми. Ко­ло со­фи долі був прос­те­ле­ний здо­ро­вий простіший гла­денький ки­лим, тро­хи не до по­ро­га. Над вікна­ми висіли завіси з ук­раїнських ря­беньких кар­та­тих пла­хот. В обох кут­ках на сто­лич­ках ма­нячіли чу­дер­нацькі ви­сокі та вузькі, ря­бо по­мальовані гру­зинські ва­зи, котрі ски­ну­лись на давні грецькі ам­фо­ри. На стіні теліпа­лись довгі-пре­довгі ножі, а ко­ло їх висіла в по­цяцько­ваній піхві шаб­ля з чу­до­вим срібним дер­жал­ном з ко­ра­ло­ви­ми на­мис­ти­на­ми. Цю штуч­ку він завсігди брав з со­бою в мандрівку по го­рах та за­кав­казьких містах для без­печ­ності. При яс­но­му світлі лам­пи уся не­ве­лич­ка гор­ни­ця бу­ла ніби по­мальова­на пенз­лем в усякі ясні, різкі, але гарні взорці й зве­се­ля­ла очі, ніби чу­до­ва пи­сан­ка або гар­ний східний кіоск, по­мальова­ний якимсь перським май­ст­ром, ве­ли­ким мит­цем на це східне штуч­ницт­во.

Літошевському так ба­жа­лось, щоб жінка всту­пи­ла в гор­ни­цю, сіла попліч з ним, по­ба­ла­ка­ла з ним лю­бенько, при­го­лу­би­ла йо­го. А во­на все десь ни­ка­ла по тем­них за­кут­ках по­лап­ки, не­на­че зу­мис­не од­ми­ку­ва­ла од йо­го й од світлиці.

–  Софіє! А хо­ди ли­шень сю­ди на ча­со­чок! Щось маю в те­бе спи­тать!
– гук­нув Фле­гонт Пет­ро­вич че­рез усі по­кої.

–  А чо­го там тобі тре­ба? Та мені ніко­ли! Не­на­че не мо­жеш спи­тать зда­ле­ки, - за­бу­боніла низьким альтом Софія десь да­ле­ко, не­на­че десь в льоху або в приг­ре­биці.