Гастролі

В ос­танні ро­ки во­на вже не го­во­ри­ла, а бу­боніла, а то й бур­ча­ла не тільки в роз­мові з своїм чо­ловіком, але навіть з най­ми­та­ми й най­мич­ка­ми. Доб­рий на вда­чу та здат­ли­вий Фле­гонт Пет­ро­вич вже дав­ненько зап­римітив цю зміну в неї, але якось пот­ро­ху огов­тав­ся, а потім звик і не ду­же вва­жав на це завсідне бур­чан­ня. Софія Ле­онівна нес­подіва­но ввійшла в гор­ни­цю, не­на­че всту­пи­ла в ту­рецький кіоск, гар­на з ли­ця та пос­тав­на. По­цяцько­ва­на стіна та ус­те­ле­на ки­ли­мом підло­га на­че ки­ну­ли на неї од­лиск ярих, га­ря­чих кольорів. Її чорні бро­ви на ма­то­во­му чолі, сли­ве чорні блис­кучі очі, чорні товсті ко­си, що опо­ви­ва­ли го­ло­ву, надз­ви­чай­но підхо­ди­ли до та­кої східної обс­та­ви, до різких східних фарб. Фле­гон­тові Пет­ро­ви­чеві уяви­лось, що во­на вий­шла з-за де­ко­рацій на яс­ну сце­ну, і він не­са­мохіть за­ми­лу­вав­ся нею.

–  Чого це най­мич­ка так дов­го дляється з ве­че­рею?

–  От і дляється! Ва­ре ва­ре­ни­ки на ве­че­рю, - за­бу­боніла ніби сер­ди­то Софія Ле­онівна.
– Ви­ка­чу­ва­ла коржі, а я різа­ла ва­ря­ниці, а оце во­на вже ліпить ва­ре­ни­ки.

–  Я виспівав­ся так, що про­за взя­ла своє: за­ма­ну­лось мені ва­ре­ників, а най­мич­ка чо­гось зад­ля­лась.

–  Тобі усе зад­ля­лась. Ось я під со­бою й ніг не чую, так на­туп­ця­лась ко­ло дітей, - ска­за­ла Софія Ле­онівна й важ­ко сіла на со­фу, вгнізди­лась на ши­рокій софі, підібгав­ши но­ги, і об­пер­лась ліктем об ка­чал­ку.

Флегонт Пет­ро­вич рап­том підвівсь і одійшов до две­рей. Йо­му за­ма­ну­лось по­ди­виться од­далік на свою ко­ха­ну Софію се­ред но­веньких квітчас­тих ки­лимів. Ки­ли­ми бу­ли новісінькі, не­дав­неч­ко при­ве­зені з Кав­ка­зу. Чи­ма­ла жінчи­на пос­тать бу­ла ніби на­мальова­на на квітчас­то­му полі на кар­тині. Софія Ле­онівна на то­му квітчас­то­му різко­му фоні на­га­ду­ва­ла східну Па­ри­за­ду в каз­ча­но­му па­лаці або ви­пе­ще­ну кра­су­ню чер­ке­шен­ку в роз­мальова­но­му сул­тансько­му кіоскові. Він дов­генько ми­лу­вавсь нею зда­ле­ки.

–  Чого це ти ви­лу­пив баньки, не­на­че й досі не на­ди­вивсь на ці дурні перські ки­ли­ми?
– обізва­лась Софія з бу­бонінням, але з сутінком за­до­во­лен­ня в го­лосі, навіть з ма­леньким осміхом на тем­но-чер­во­них ус­тах.

Їй по­до­ба­лось, що во­на й досі не втра­ти­ла своєї ча­ру­ючої си­ли і впли­ву і на чо­ловіка та й… на інших чо­ловіків.

–  Милуюсь то­бою зда­ле­ки. Ти на тій цяцько­ваній софі ду­же ски­ну­лась на перську ца­ри­цю або на ту­рецьку одаліску, - про­мо­вив Літо­шевський.

–  Ну, не ве­ли­ка по­ша­на мені, ко­ли я ски­ну­лась з ли­ця на якусь ту­рецьку ду­рин­ду одаліску.

Літошевський по­хап­цем поп­рос­ту­вав до со­фи й ніби впав на со­фу попліч з Софією Ле­онівною, об­хо­пив­ши її м'якеньке пов­не пле­че до­ло­нею.

–  В те­бе усе жар­ти та за­ли­цян­ня: це те­бе ота сце­на так нап­рав­ляє; а в ме­не «діла, аж го­ло­ва біла», як ка­же на­ша най­мич­ка: ніко­ли мені роз­во­дить пес­тощі та за­ли­цян­ня.

–  Чого це тобі так заніко­ли­лось? Не­хай най­мич­ка са­ма по­рається ко­ло печі. Пам'ятаєш, як співа­ють у пісні: «Ой най­му я най­мич­ку, са­ма ся­ду в запічку». От і ти сядь та й си­ди, згор­нув­ши ру­ки, та й паній собі хоч і з ран­ку до ве­чо­ра, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич, при­гор­нув­шись щільно до жінки й цмок­нув­ши її в цуп­ку що­ку.

Софії Ле­онівні бу­ли неп­риємні ті пес­тощі та поцілун­ки. Во­на пильно гля­ну­ла на чо­ловіка, на йо­го білий пух­кий вид, на делікатні, сли­ве па­нянські рум'янці на що­ках - і йо­го ду­же білий, спанілий вид, і рум'янці, і пухкі ус­та ста­ли їй чо­гось неп­риємні.

«Істинно са­хар­ний ве­ли­код­ний хе­ру­вим, що став­ля­ють на сто­лах ко­ло па­сок та баб на пос­вя­чен­ня на ве­лик­день, - май­ну­ла в неї на од­ну мить дум­ка.

– Як був він худіший та простіший і ніби тро­хи за­те­ле­пу­ва­тий, не та­кий тілис­тий та пух­кий, він мені більше по­до­бав­ся. А те­пер зам'яки­нивсь, і як тісто на дріжчах роз­ла­зиться та роз­ли­вається, так і він на­че розлізся…»

Софія Ле­онівна по­ма­леньку вип­ру­ча­лась з йо­го обнімку й навіть трош­ки од­су­ну­лась од йо­го. «Не дай бо­же, як він оце поч­не ситішать і глад­ша­ти та ста­не пу­за­нем, мов вго­до­ва­ний, та ще ски­неться на на­шо­го сусіда, су­до­во­го слідчо­го!.. Я йо­го зне­на­вид­жу…» - ду­ма­ла по­таємці Софія Ле­онівна.

–  Яка шко­да, що я оце му­шу те­бе по­ки­нуть се­ред цієї гар­ненької обс­та­ви та йти в світи. Я те­бе не ба­чи­ти­му, мо­же, місяців зо два, - ска­зав Літо­шевський, пильно див­ля­чись на неї.

–  Не ве­ли­ка шко­да, як не ба­чи­ти­меш ме­не два місяці. Не їха­ти ж мені в та­ку да­леч та не ти­няться по всіх усю­дах, як от ти­ня­ються ци­га­ни, та ще й з дво­ма дітьми.

–  Чом же не їхать? За­бе­ре­мо дітей та й поїде­мо в мандрівку. Я те­бе так ко­хаю, що без те­бе ме­не бра­ти­ме нудьга. Ще й, чо­го доб­ро­го, я з нудьги зап'ю та за­гу­ляю, - ска­зав Літо­шевський.

–  Може, ще й оці перські ки­ли­ми по­тяг­не­мо з со­бою?
– спи­та­ла Софія Ле­онівна всмішки.

–  А чом би пак і не заб­рать ки­лимів? Зас­те­ли­мо ки­ли­ма­ми який­сь пас­куд­ний но­мер в гос­ти­ниці, а один ки­лим по­че­пи­мо на стіні. Ти ся­деш на ліжку, уся об­гор­ну­та оци­ми взор­цямн, а я ди­ви­ти­мусь та на­див­ля­ти­мусь на те­бе.

–  І вже! Дай мені покій з та­кою тя­га­ни­ною! Це твої ви­гад­ки. По­за­пас­куд­жуємо гарні ки­ли­ми та ще й уся­кої нужі на­ве­зе­мо з тих смер­дя­чих за­ка­пелків, їдь сам і шли мені мерщій гро­шей, та ще й чи­ма­ло гро­шей. А я оту­теч­ки за­ход­жусь че­пу­рить на­шу осе­лю, - ска­за­ла жінка й вий­шла, щоб лаш­ту­вать стіл до ве­чері.

Літошевський зос­тавсь сам у гор­ниці й за­ду­мавсь. В гор­ниці ста­ло ти­хо. Навіть тьохкан­ня со­ло­вей­ка не до­хо­ди­ло до йо­го. Тільки десь зда­ле­ки, в час ве­ли­кої нічної тиші, йшов шум од греблі та од спус­та, не­на­че десь гув та шумів да­ле­кий во­дос­пад.

Незабаром жінка гук­ну­ла з да­ле­кої кімна­ти й пок­ли­ка­ла йо­го ве­че­рять. На столі сто­яла в тарілці шин­ка. Ко­ло сто­ла кру­ти­лись два гладкі ко­ти й няв­ка­ли, про­си­ли їсти.

Софія Ле­онівна не шко­ду­ва­ла шин­ки для котів, вба­ту­ва­ла но­жем два здо­ро­вецькі шмат­ки до­ро­гої біло­церківської шин­ки й ки­ну­ла на підло­гу ко­там. Во­на ду­же лю­би­ла котів, ніби своїх дітей. Ко­ти жи­ви­лись завж­ди тим по­жив­ком, який во­на са­ма вжи­ва­ла за сто­лом. Ці ко­тя­ки так роз­ле­дащіли, що нех­ту­ва­ли миші, ніко­ли не хо­ди­ли на по­лю­ван­ня, тільки вигріва­ли бо­ки на сонці на ґанку…

«Сама собі ди­ву­юсь! Си­тих ко­тяк люб­лю, а глад­ких чо­ловіків не зно­шу й не­на­вид­жу, - ду­ма­ла Софія Ле­онівна, вхо­пив­ши на ру­ки од­но­го ко­тя­ку й гла­дя­чи йо­го про­ти шерсті.
– Чуд­на та ве­ред­ли­ва людська вда­ча…»

Випивши по дві чар­ки доб­рої горілки, Літо­шевський і Софія Ле­онівна ки­ну­лись на шин­ку. Не­за­ба­ром най­мич­ка при­нес­ла ва­ре­ни­ки, що аж ніби пла­ва­ли в маслі. Софія Ле­онівна вхо­пи­ла на тарілку ва­ре­ни­ка, розріза­ла на дві по­ло­вин­ки й по­куш­ту­ва­ла. Ва­ря­ниці бу­ли ду­же товсті й цупкі, навіть з шу­ру­бал­ка­ми все­ре­дині.