Гастролі

–  Одже я че­рез те­бе не дог­ляділа ва­ре­ників. Ус­тя товс­то ви­ка­ча­ла кор­жа, і ва­ря­ниці вий­шли товсті. Ще й, здається, ва­ре­ни­ки тро­хи пе­ре­кипіли. А все то че­рез те­бе. За­ма­ну­лось тобі ми­лу­ваться та го­лу­би­тись отам на ка­напі. А те­пе­реч­ки на­би­вай пельку яки­мись шкур­лат­ка­ми. І сам нічо­го не ро­бе, б'є бай­ди­ки, і ме­не од­ри­ває од діла, - за­бу­боніла низьким альто­вим го­ло­сом Софія Ле­онівна.

Літошевський не ду­же вва­жав на те бу­боніння й уплітав ва­ре­ни­ки на всі зас­та­ви. Він вже звик до жінчи­ної лай­ки та свар­ки. Во­на бу­боніла та ла­ялась сли­ве з ран­ку до ве­чо­ра, і чо­ловік вже не прикмічав то­го, як лю­де не прикміча­ють повітря, кот­рим ди­шуть.

–  Усте!
– гук­ну­ла Софія Ле­онівна, - навіщо ти по­ви­ка­чу­ва­ла товсті ва­ря­ниці, ще й тіста не виміси­ла, бо я чую тверді шу­ру­бал­ки, ніби в вишк­риб­ках? Од те­бе тільки од­вер­нись, то й на­коїш ли­ха. Не стов­би­чи­ти ж мені в те­бе над шиєю!
– го­моніла Софія Ле­онівна, по­зи­ра­ючи на Ус­тю зли­ми очи­ма. Ус­тя сто­яла ні в сих ні в тих і тільки кліпа­ла віка­ми та лу­па­ла очи­ма.

–  Бо в нас ви­ка­чу­ють такі коржі; я ду­ма­ла, що бу­де са­ме доб­ре, - од­ма­га­лась Ус­тя.

–  В нас… Де ж то в вас? Скільки раз я тобі товк­ма­чи­ла! А ти все по-своєму. Ти, пев­но, некмітли­ва… Геть пішла до пе­карні! На, та са­ма да­вись оци­ми ва­ре­ни­ка­ми.

Літошевський вже звик до та­ко­го аком­па­не­мен­та до ве­чері й не звер­тав на йо­го вва­ги.

–  От і те­бе чо­мусь і досі не вик­ли­кає бю­ро на гаст­ролі. Си­диш без діла та лічиш хма­ри та зорі на небі. Гро­шей вже об­маль… І ва­ре­ни­ки цупкі…

–  Але як же сто­су­ються ва­ре­ни­ки до ар­тис­тич­но­го бю­ро та до гаст­ролів?
– обізвавсь чо­ловік.

–  Як сто­су­ються? Сам доб­ре знаєш: не бу­де гаст­ролів, не їсти­меш і ва­ре­ників. А за­лу до­кон­че тре­ба прис­та­вить. Не­ма де по-людській прий­ня­ти дам. За­хо­де ж до нас і од­на док­тор­ша, і дру­га, і ма­туш­ка; за­хо­дять і вчи­тельки. А от, пев­но, зай­де й ка­пельмей­стер­ша. Я чу­ла, що ка­пельмей­стер Чер­нявський вже приїхав з Пе­тер­бур­га з жінкою до бра­та на ва­кації. Во­ни, надісь, не­за­ба­ром при­сур­га­няться до нас, бо во­на ж пе­тер­бурзька дав­ня моя знай­ома та й твоя люб­ка. Не віта­ти ж її в цих сви­нюш­ни­ках.

–  В яких сви­нюш­ни­ках? Сха­ме­нись! Це вже ти геть-то за­паніла та й ко­вер­зуєш. По­коїки гарні, як цяцьки, як пи­сан­ки. Опам'ятай­сь! Що ти вер­зеш!

–  Ти сам опам'ятай­сь!
– бу­боніла жінка, сер­ди­та на ва­ре­ни­ки.

–  Я вис­те­лив по­кої перськи­ми ки­ли­ма­ми, чо­го вже нігде не бу­ває в сви­нюш­ни­ках з бар­ло­гом. А во­на…

–  А во­на… - пе­рек­ри­ви­ла жінка Літо­шевсько­го, - шли ли­шень мерщій гроші, та не гай­ся. До­ки ка­пельмей­стер­ша збе­реться до ме­не з одвіди­на­ми, то я й за­лу прис­тав­лю й об­щи­ка­ту­рю, й оче­пу­рю.

–  Поможи тобі бо­же! Чом би пак і справді не прис­та­вить зай­вої кімна­ти, - ска­зав Літо­шевський, вста­ючи з-за сто­лу й ви­хо­дя­чи з папіро­сою на ґанок.

Майська ніч бу­ла ти­ха та пиш­на. Не­бо ся­ло зірка­ми. Над ку­па­ми верб бов­ванів тем­ний шпиль з шпи­час­тою дзвіни­цею. Рось лисніла зо­ря­ми. Чу­до­ва око­ли­ця то­го виг­ля­ду знов при­га­да­ла Літо­шевсько­му якісь де­ко­рації пиш­но­го ве­чо­ра на сцені. Він не­са­мохіть сти­ха заспівав арію:

«Ніч ти­ха, ніч яс­на: я не мо­жу зас­нуть»… І дов­го він сидів та сти­ха виспіву­вав. Йо­го й справді не брав сон: він звик ля­га­ти спа­ти й за­си­пать в глу­пу ніч, своїм ар­тис­тич­ним зви­чаєм.

II

Другого дня аж в два­над­цятій го­дині повс­та­ва­ли гос­по­дарі, тільки що пов­ми­ва­лись і ла­го­ди­лись сідать за чай на ган­ку, як за сад­ком та за ха­тою в воз­возі між гор­ба­ми по­чув­ся стукіт по­воз­ки, кот­ра то­рохтіла і все наб­ли­жа­лась, оче­ви­дяч­ки, по­вер­та­ла не до мли­на, не до греблі, а за угол оселі, до бра­ми.

–  Хтось до нас їде: по­вер­тає з воз­во­за до дво­ру, - про­мо­вив Літо­шевський.

–  Може, як­раз ка­пельмей­стер з жінкою. Оце поспіши­лись! Де ж я їх прий­ма­ти­му?
– ска­за­ла ниш­ком жінка.

–  Оце ж та­ки! А в кабінеті!
– обізвавсь Літо­шевський.

Наймит вибіг з стані й побіг шви­денько од­чи­нять бра­му. Бра­ма од­чи­ни­лась, і в двір вско­чив на вок­зальній жовтій по­возці гість, за­ку­та­ний з го­ло­вою од ку­ря­ви в біле па­ру­си­но­ве пальто. На го­лові стриміла гост­ро­вер­ха відло­га, що за­ку­ту­ва­ла лоб до самісіньких чор­них товс­тих брів. Чор­на борідка на біло­му пальті зда­ва­лась пуч­ком го­ло­ве­шок.

–  А! Мав­рикій Пав­ло­вич Ни­ко­лаідос їде!
– ска­зав Літо­шевський.

–  Він, він. Чо­го це він так за­рані з одвіди­на­ми?
– ска­за­ла Софія Ле­онівна, і її вид од­ра­зу не­на­че по­яснішав, по­ве­селішав. Очі аж заб­ли­ща­ли.

Літошевський побіг на­зустріч, од­чи­нив хвіртку з дво­ра в квітник і тричі поцілу­вавсь з гос­тем. Гість поп­ря­му­вав до ґанку, на ході по­хап­ком ски­нув біле пальто й швир­го­нув йо­го на шта­хе­ти. Ни­ко­лаідос був на­чальник не­да­ле­кої залізно­до­рож­ної станції. Він був грек, ро­дом звідкільсь з-під Бер­дянська, зза­мо­ло­ду слу­жив у війську, був офіце­ром, але зго­дом по­ки­нув військо­ву служ­бу й дос­тав місце на­чальни­ка на вок­залі.

Софія Ле­онівна од­ра­зу зміни­лась: ста­ла ве­се­ла, привітна. Во­на не пішла, а ніби побігла на­зустріч Ни­ко­лаідо­сові й привіта­лась з ним ду­же привітно.

–  Не по­ди­вуй­те, що я так за­рані приїхав. Вам є па­кет з пош­ти. Я до­га­ду­юсь, що в то­му па­кеті за­ми­кається якась приємна для вас звістка, - ска­зав гість.

–  Певно, вик­ли­ка­ють ме­не на гаст­ролі, - обізвавсь Літо­шевський, роз­ди­ра­ючи кон­вер­та й шви­денько пе­ребіга­ючи очи­ма лист.

–  А що? Вик­ли­ка­ють?
– спи­та­ла жінка.

–  Та вже ж вик­ли­ка­ють, тільки не знать ку­ди. Гос­по­ди, яка да­леч!
– ска­зав Літо­шевський.
– На Вол­гу й за Вол­гу, аж на Урал!

–  Прошу ж до по­коїв!
– поп­ро­си­ла гос­тя Софія Ле­онівна.

Николаідос на ході по­хап­цем об­тер хуст­кою по­рох з ви­ду й пішов у по­кої. Літо­шевський зап­ро­сив йо­го до кабіне­ту, бо в світлиці са­ме тоді най­мич­ка по­ра­лась та при­би­ра­ла. Кабінет був обс­тав­ле­ний дос­то­ту так са­мо, як і світли­ця. Ту­рецька ши­ро­ка со­фа бу­ла зас­те­ле­на чу­до­вим ок­са­ми­то­вим стри­же­ним перським ки­ли­мом. Пе­ред со­фою був прос­те­ле­ний простіший здо­ро­вецький ки­лим з чуд­ни­ми дрібненьки­ми взор­ця­ми, а на стіні був по­чеп­ле­ний та­кий са­мий чи­ма­лий ки­лим з чу­до­ви­ми різки­ми чер­во­няс­ти­ми та жов­то­га­ря­чи­ми ара­бес­ка­ми. В кут­ках сто­яли ви­сокі перські ва­зи, що аж очі вби­ра­ли в се­бе яри­ми лис­ню­чи­ми фар­ба­ми. На стінах висіли по­дов­жасті оле­ог­рафії мак­кар­товських чу­до­вих виг­лядів. Сон­це ся­га­ло в дві вікні че­рез увесь кабінет, не­на­че роз­тяг­ле дві зо­лоті ос­но­ви з зо­ло­тих ни­ток, що впа­ли десь з зо­ло­тої снівниці в підне­бессі, і ніби за­па­ли­ло га­ря­чим промінням взорці ки­ли­ма на підлозі. Ясні, різкі та лис­нючі перські взорці ста­ли ніби ще га­рячіші. Кабінет од то­го сяєва ніби зай­нявсь, ніби жеврів жа­ром і не­на­че був на­по­го­тові от-от спа­лах­нуть.