Гайдамаки

– А що?
– пита Максим. Наче забув!

– Узяли Орисю?

– Взяли та зараз і вернули додому. То вели, то несли. Тяжко занедужала.

– Тяжко занедужала? Голубонько моя! Може, з переляку? Або засумувала дуже?
– журиться тітка Мокрина.

– Може.

– Дякувати Господеві!
– зітха тітка.
– Хвороба минеться, а тим часом, може, Пречиста заступить, забудуть. Дякувати Господеві!

– Дякує й вона. Спасибі Богу та спасибі Богу, тільки й чути.

– А ми ще часом журимось!
– додає батько.
– Бува, що й нам Господь спосила, чого нам треба.

– А бува, - згоджується Максим.

– Чого се ви надумали у Гайворонщину?
– пита тітка Мокрина.

– Карпо Семиренко привозив у двір лист від свого пана, та переказав мені, що Грицько Березовий давно мене вигляда, а не так, може, вас, - каже, - як свої грошенята, бо йому тепер шостак за копу стає. Відколи вже я йому винен, та все не спромогався віддати. Оце я й надумав одвідати.

Тітка зараз розпитувать, що там, в Гайворонщині, чутно, та чи там якусь Устю свекруха жалує, та чи дума якийсь Левко узяти восени якусь Химку, та ще кого там бачив, та що чув.

– Там тепер чималий переляк і розрух, - одказує Максим.

– А що там таке? Що таке?
– перехоплює тітка.

Цікава була старенька.

– Та десь там недалеко в гаях розбійники, кажуть, уявились, чи що.

– Ой лишенько!
– вжахається тітка.
– Багато людей вбито? Смутку ж мій! Недалечко й до нас... А ми самі в лісі... Мати Божа...

– Та заждіть трохи, Мокрино, не жахайтеся, - впиня Максим, - нікого ще, дякувати, не вбито. Чутка йде, що ті розбійники людей не займають, а ніби трохи лякають панів. На тому тижні заскочили, славлють, кривчуковського пана і крипточку налякали. Справник і досі сидить у Кривчуках.

А тітка Мокрина:

– Мати Божа, Мати Божа! Піймав?

– Ще.

– Піймає! Піймає!
– метушиться тітка.
– Пильнесенько, мабуть, шукає?

– А пильнесенько... і щиро... От як інколи ви голку, - всміхається Максим.
– У кривчуковському лісі, кажуть, наче ярмарок, - гук, огром, тупотить, грукотить... Усі вовки у ноги - кудою який втрапив. Кривчуковський пан двораків узброїв - такі лицарі, що й не сказати - сам на коні виграває, атаманує... А по сій мові, бувайте здорові - час додому.
– Та до батька: - Може, трохи проведете мене, Лавро?

– Чому не провести, - каже батько, - мені треба назирнути в Велику Яругу. Позавчора трохи не застукав там двох з Панасовки. То по дорозі.

І батькові невеселі очі якось блисконули.

З сим словом виходить з хати.

Я б за ними слідком випурхнув, коли ж тітка Мокрина кинулась засувати двері і вхопила мене за рукави.

– Куди се, дитино? Хіба ж не чув, що скрізь розбишаки?

Та, зглянувши на мене, об поли руками:

– Матвійко! Се ж ти, мабуть, в озеро шургнув? Пропала свитина! Така прехороша. Горенько мені з тобою! Змок, як вовченя, певно захолодився навіки! Казала ж я, що колись втопиться хлопець, так воно й буде! Ой Мати Божа милосердна!

А я прошуся.

– Та я вже, тіточко, обсох, та і свитинка не попсується. Та я вже на озеро більш не піду...

– Скидай свитинку... Ой, горе мені з тобою - неслухняною дитиною! Ось моя кожушаночка - одягнись... Змерз, мабуть... Ой, лишенько!

Одягаюся у кожушаночку, а в думці: кудою батько подався - чи мені до Великого Яру, чи до Дякового Кута бігти?

– Чуєте, тітко, - кажу, - батько кличе... Та й відсуваю двері.

– Де там кличе? Не відсувай! Не відсувай!

А я вже за дверима та й дременув до Великого Яру.

Дременув, та разом і скаменів...

Батько з Максимом недалеко подались - сидять на колоді коло тину. І чую - Максим ніби батька запевняє:

– Що б то не пізнати Дашка! Він самий з ними... І жартує, казав Микита, є, жартує...

Батько загледів мене та й пита:

– А куди се ти вибрався, хлопче?

– Та я б, тато, з вами, - кажу, - до Великого Яру.

– На сей раз ти лучче берись до хати, сину, бач, нахмарило, і дощ накрапає. Та й пізно вже - самий час спати.

Мусив я до хати.

І такий невеселий, розтурбований, що тітка Мокрина тільки двічі чи тричі заклопотала милостивую Мати Божу зглянутись, якого я старій тітці жалю завдаю, а далі вже любенько спитала, чи я не голодний.

– Може, ти злякався?
– пита.
– Може, боїшся тих, мовляв, розбишаків? Не бійся, голубенятко, се так тільки славлють... Може, де вони й туляться, та до нас ніколи в світі їм не доступити... А може, в тебе що болить? Чи так роздрімався? Лягай спатки, та щоб мені добренько спав...

Поклала мені свою подушечку, помостила гарненько, вкрила мене, обгорнула. Побачила, що я очі заплющив, перехрестила і дала покій...

Хоч заплющив я очі, а сон мене не змагає - і думу в мене, думу, як на морі шуму... Дашко з ними - з ким? Наш Дашко? Пізнали його... Чую, тітка Мокрина бере своє прядиво й пита:

– Катрусю, любко, що ж се ти задумалася?

– Я, тіточко, мережу.

– Ти не бійся, серце... Де б то ті розбишаки взялися.

– Ви, тіточко, самі, здається, забоялись, - одказує, ніби всміхаючись, Катря.

– Та се я так зразу... бо таке несподіване, а далі я вже розмислила, що нас не заскочуть... А ти, голубко, не заходь далеко... Оце по той хмиз берешся аж геть за озеро, у той байрак, у саму гущавину... Не треба того хмизу... Обійдемося, чуєш, Катре? Не заходь далеченько!

– Добре, тіточко.

– Казав Максим, вони людей не напастують, тільки панів ніби трохи лякають... І не вбивають нікого, еге?

– Так він казав, тіточко, не вбивають.

– Гайдамаки вони, чи що? Тільки гайдамаки вбивали. Ох, вбивали! Я, дитино, бачила тих гайдамаків, на власні очі бачила. Була ще маленька, а пам’ятаю, добре пам’ятаю... Моя старша сестра покійничка - нехай царствує в Бога!
– надумала у гостину до дядини і дуже журилась... Відколи журилась, надумала, а й досі не вибралась, та хто його зна, чи коли й виберусь (дядина жили далеченько на хуторі). Коли одного ранку покійничок батько - хай над ним землиця пером!
– кажуть: «Мушу з возом до містечка, дівчата, сідайте та їдьте до дядини, підвезу вас аж до Сорочого Броду, а там вже не забаритесь перебігти до хутора». Покійничка сестра зраділа, хутенько вбралася і мене вбрала - як ми всиротіли, то вона була мені ніби за маму, - як кози, скочили до воза, доїхали до Сорочого Броду і побралися пішки. Їдемо весело. Сестра розказує, як у гостині погуляємо, навчає, як мені, малій, треба поводитись, як дядину любенько вітати. Я хоч вже і притомилася, та не признаюся, - тупаю...

– А чого се поперед нами такого вороння летить?
– каже сестра.

Спогляну - летить воно та летить, одно одного попереджає.

– Може, і вони до дядини у гостину, - кажу.

– Бач яка вигадничка - що вигадала!
– сміється сестра.

Дочапали ми вже до Холодної гори, і зазеленіла нам глибока долина - та Холодна гора височенна, а схилок у долину повільний і рівненький.

– Перебіжимо долину та за тогобочною кручею зараз і хутір, - каже сестра.

Коли дивлюсь, неначе щось чорне по долині розкидано, а хиже птаство понад нею колесом, колесом... Ми далі до схилку, ближче - аж то лежать люди... неживі... замордовані... Пізнали Мошку лимаря, а коло нього якесь кучерявеньке жиденятко... Боже мій! Світе мій! Повернули ми - та втікати...