Гетьман Іван Виговський

 - Для їх, москалiв, для їх, стрiльцiв, став палаци, пускай їх в усi мiста, куди їм буде завгодно!
– сказав Ковалевський.

 - Еге ж! пускай, щоб забрали нас в свої лапища в наших таки мiстах, недалеко ходивши, щоб накрити нас решетом в самiсiнькому гнiздi, - сказав Iван Виговський.

 - А якi вони чуднi, оцi бояри!
– обiзвалась Катерина.
– Не сказати б - московськi попи в рясах та з патерицями... Як вступила я в свiтлицю, то трохи не помилилась: думала просити благословення i трохи не цмокнула їх в руку. Ще добре, що завчасу схаменулась. Ото б вийшла була кумедiя!

 - Де, в дiдька, вони схожi на попiв? Вони схожi на татарських мурз або на Батиєвих баскакiв, - бовкнув Данило Виговський.

– Це правдива московська татарва, тiльки вiра в них християнська. Наш гетьман матиме багато клопоту з цими боярами, як довго житиме.

 - Не мала баба клопоту, та купила собi порося. Оце ж i гетьман купив собi бiду, та й за свої грошi, - пожартував Ковалевський.

 - Та якi вони лайливi! як вони грубо говорили з гетьманом! "Тобi, гетьмане, негоже! тобi, гетьмане, непристойно! Ти, гетьмане, i Бога не боїшся, i людей не соромишся!" Лаються та й лаються! Вилаялись та й поїхали, бодай не вертались, - жартувала Катерина.

 - I справдi: "поїхав мiй миленький, бодай не вернувся", як спiвають в пiснi, - додав Данило Виговський.

 - Та якi ж вони одоробала! Ледве повертаються та сопуть, та хропуть, неначе крiзь сон в лiжку. Та все чогось позiхають... А пiт на гладких щоках так i дзюрчить, неначе залива з стрiхи. Я вже хотiла встати з-за стола та повтирати їм гладкi морди, бо з їх лобiв аж в полумиски капотiло, неначе з стрiхи, їй-богу, хотiла вже втирати їм вуси та бороди, що позамочували в борщi, бо я гидлива: гидувала їсти. Бачила я i польських послiв, i шведських, i венгерських, i волоських, а таких поганих ще зроду не бачила.

 - Добре, що гетьман розкоштував, якi на смак московськi бояри і чого нам сподiватись од їх. Може, тепер одвернеться од Москви i оддасть Україну пiд руку турецького султана. Здається, що, пiд турком нам буде вiльнiше, - сказав щирий Данило Виговський.

 - Не говори так, брате! Гетьман говорив з великої досади, а як обдумається та помiркує, то, може, скаже iнше, - обiзвався обережний Iван Виговський.
– Може, i в Москвi бояри заспiвають iншої, як довiдаються i пересвiдчаться, що польськi пани їх дурять, бо панам тепер дуже й дуже прикрутило.

 Iван Виговський був дуже обережний. Хоч вiн i не любив бояр, але добре тямив, що Москва набирається тепер сили, побивши Польщу, i з нею треба поводитись дуже обережно, щоб часом не запобiгти од неї клопоту й лиха через боярську темноту та дурiсть.

 - I добре, пане Йване, твоя Олеся зробила, що не перебралась оце з Києва до тебе. Якби вона оце була пообiдала з боярами, то з переляку втiкла б з Чигирина в Київ, - сказала Катерина.

 - Та й я б не видержала i дременула б слiдком за нею. Якби прийшлось парити парка через боярськi вереди та лайку, то кожний втiк би од їх хоч i до турка, - обiзвалась Олена Нечаєва.

 - Од їх i поли врiж та втiкай чи до ляха, чи до турка, чи хоч i на край свiта. Ну та й цяця ж оцi московськi бояри!
– говорив старий Остап Виговський.

 - Нелегенько тепер i тiкати од їх, коли запряглись в московське ярмо, - сказав Iван Виговський.
– Тепер вони тiльки кричатимуть на нас: "Гей, ставай, круторогий! Цабе, моругий!" Поганятимуть вони нас, як схотять i куди схотять. А нашi - вони йтимуть пiд їх загадом, куди боярам потрiбно.

 Виговський скоса поглядав на Тетерю. Тетеря тiльки хитро осмiхався чорними очима, а потiм промовив:

 - Кому важке буде те ярмо, той крутне рогами та й скине його; а хто оговтається з ярмом, то й носитиме його, хоч i намуляє собi ним шию.

 "Надвоє говорить Тетеря, що i в ступi не влучиш", - подумав Iван Виговський.

 - Що до мене, то я, бувши волом, так крутнула б рогами, що й ярмо, й занози, й притику потрощила б, ще й в боярськi пампушки штурхнула б рогами. Ой грубi ж, ще й до того сапатi тi бояри!
– говорила Катерина.
– Ото буде про що розказувати Олесi, як оце вона приїде в Чигирин!

 Гостi Виговського забалакались, розмовляючи за бояр. Коли це за двором несподiвано застукотiли колеса. За ворiтьми спинився ридван. Ярема кинувся з льоху одчиняти ворота.

 - Одчиняй, старий, швидше! Плуганиться, неначе вiвця з перебитою ногою, - крикнув погонич за ворiтьми на старого Ярему.

 - Хтось приїхав, хтось приїхав! Годi тепер балакати про московських бояр, бо вiтер донесе нашу розмову аж до самої Москви, - сказав Iван Виговський.

 "Чи ворог, чи приятель оце в нас за ворiтьми? Видко, що хапається. Певно, щось спiшне! I хто б це був такий?" - вертiлась в його думка.

 Ярема одчинив скрипучi ворота так раптово, що аж ворiтницi захилитались. Вiн вглядiв, що на возi сидiв лицар. В одчиненi ворота шугнули чорнi баскi конi, неначе чотири степовi орли, повернули кругом широкого двору i зопалу неначе осiли перед ганком. В повозi сидiв овруцький староста Юрiй Немирич.

 Усi впiзнали його i вмить схопились з мiсця. Iван Виговський та Данило кинулись до ридвана так швидко, неначе злетiли по схiдцях на крилах.

 - Ого! Саrissimus dominus* (* Найяснiший господарю! (Латин,) -Упоряд.) Немирич!
– крикнув Iван Виговський.

 - Тuus semper carissimus amicus et frater* (* Завжди найяснiший твiй друг i брат! (Латин,) - Упоряд.) - крикнув Немирич з воза i прожогом схопився i скочив на землю жваво, проворно, неначе йому було ще двадцять рокiв.

 Iван Виговський простяг руки i обняв його на льоту, неначе впiймав його на повiтрi. Немирич скочив додолу i тричi гаряче поцiлувався з Iваном Виговським.

 Вже сонце скотилось над лiс i обливало двiр i садок червоним свiтом, обсипало лиснючi чорнi з сивиною Немиричевi кучерi, грало блиском на позолоченому держалнi його шаблi, на пiстолетi та кинджалi, заткнутому за черес, на золотистiй кольчузi, котру було видко на персах з-пiд широкого кунтуша. Немирич був рiвний станом, високий на зрiст, гарний з лиця, проворний, аж трохи тороплений.

 Данило Виговський, Павло Тетеря й Ковалевський привiтались з Немиричем дуже привiтно. Iван Виговський запросив гостя до господи. Немирич вибiг по сходах на ганок, поцiлувався з старим Остапом i кинув жарт неначе на льоту:

 - Ге! reverendissime pater*! (* Ясновельможний отче! (Латин.).) Сидите тут на ганку та хлiб дурно збавляєте. Анумо, з нами в стан до Ракочiя! До шаблi та до списа!
– крикнув Немирич до старого Виговського.

 - Еге-геї Моє вже минуло. Нам тiльки й зосталось, що на ганку грiтись проти сонечка, - сказав сивий дiд i засмiявся сухими, тонкими, нiби зiв'ялими устами.