Гетьман Іван Виговський

 - А тут, вельможний пане Немиричу, гетьман мав багато клопоту з московськими боярами, мабуть, бiльше, нiж польськi пани з своїм королем, - промовила Катерина i таки не втерпiла: розказала Немиричевi усi пригоди з московськими боярами i так жваво обмалювала їх навкруги, i спереду, i ззаду, що Немирич заслухався.

 - Ваш панотець, - сказав Немирич, - а наш гетьман дуже помилився, що оддав Україну в пiдданство Москвi. Я пристав до гетьмаиа, покинув свою соцiнiанську вiру, знов прийняв благочестiє i вернувся до нашої давньої церкви, бо люблю рiдний край i ладен служити на добро йому, доки й мого живоття, Але пересвiдчився тепер в тому, що й сам гетьман слабий через те, що йому Москва дала отруту своїм зневажанням наших прав. Бояри не пустили наших послiв i до намету, де вони ставили умову з Польщею на смерть Українi. Я вже про це чув. Москва груба, ще й до того темна; вона ламатиме i зломить нашi привiлеї, нашi умовини з нею, бо й сама їх давно втратила. Московськi гордi бояри давно стали холопами i стукають чолом перед царем. А в Польщi золота воля для шляхти. Не треба було б гетьмановi оступатись од Польщi.

 - Мене тут Бутурлiн зневажав, як останнього свого хлопа, назвав мене перед усiма нiкчемним, негодною людиною, - обiзвався Iван Виговський.

 - То це так вiн назвав в вiчi нашого генерального писаря, великого канцлера України!
– крикнув Немирич i схопився та нiби скипiв.
– Так назвав вашу милiсть якийсь нiкчемний окольничий? Отака честь од Москви згодом буде нам усiм! Я знаю бояр добре. Це перевдягненi в дорогi шати неписьменнi темнi мужики, тiльки чваньковитi й гордi, як сатана. Вони здатнi загнути нам i в батька-матiр, а то ще й по-соромiцьки, i не тiльки нам, а й самому гетьмановi.

 Вже надворi смеркалось. Гостi пили мед i балакали. Катерина, Олена й iншi жiнки повставали, розпрощались i пiшли додому. Тихi, делiкатнi сутiнки стелились по горбах, по зелених левадах, по луках, неначе на яснi фарби зеленi й червонястi чиясь небачна велетенська рука накидала легенькi прозорi покривала. Над широкими без краю луками, понад Днiпром, навкруги обрiю, небо нiби пiдперезалось фiолетовим поясом - широкою гарячою фiолетовою смугою. А серед тiєї смуги викотився на небо здоровий, як вiко з дiжi, жовтий, пальовий мiсяць i тихо поплив по фiолетовiй смузi, неначе кружало, виковане з матового золота, без свiта, без промiння, без блиску.

 Господар знов звелiв принести на ганок меду та венгерського вина. Гостi знов розговорились, i розмова їх велася довго, доки не залиснiв свiт мiсяця на ганку, на матовому бiлому виду красуня Iвана Виговського, на високому чолi, на червоному кунтушi, на широкому бiлому комiрi i довгому волоссi Немирича, котрий i тепер не покинув кальвiнського звичаю одягатись в темне убрання. Тихий свiт мiсяця облив i сивобородого сухорлявого Остапа Виговського, i широкi плечi, плисковате лице та розумнi очi Тетерi. Свiт блищав, лився на стiл, лиснiв на срiбних жбанах та кухлях i освiчував найпросвiтнiшi чола тодiшньої України, найпросвiтнiших її синiв, що вже були зовсiм європейцi i стояли нарiвнi з лiпшими європейцями i бажали добра Українi, i дбали про її гаразд, про її просвiтнiсть скiльки в них було змоги й сили.

 Юрiй Немирич зовсiм заспокоївся, одпочив пiсля важкої далекої дороги, розговорився, розбалакався i почав оповiдати про свою давню вандрiвку в чужоземнi краї: в Голландiю, в Нiмеччину, на береги пишного Рейна. Старий дiд Остап слухав, неначе дитина слухає казку.

 - Якого там дива я тiльки не бачив! Якi там пишнi краї на високих берегах Рейна! Яке багатство, яка морська торгiвля в Амстердамi, в Гамбурзi! Кораблi за кораблями шугають з моря в порти, неначе степовi орли, i привозять скарби з далекого сходу, з багатої Iндiї. Якi там багатства, якi скарби! В нас на Чорному морi нишпорять тiльки розбишацькi турецькi галери та запорозькi чайки. А там же тих кораблiв - неначе хатiв в Чигиринi. А береги Рейна! Неначе рай цвiте в садках та виноградниках. А над Рейном на скелях виснуть давнi лицарськi замки з гострими баштами. Але i в тих замках вже зникла лицарська воля. Монархи приборкали вже давнiх лицарiв, приборкали тамошню шляхту. Тiльки в Польщi ще стоїть шляхта на своїй волi, як нiгде на свiтi. А од шляхти ж йде просвiта й наука.

 - Стоїть тiльки в Польщi, це правда, - обiзвався Iван Виговський.

 - Гетьман погано зробив, що оддав Україну Москвi: при Москвi нiгде нiчия воля не встоїть. Вона усе зламає, й потрощить, i загасить те свiтло науки, що i в нас засвiтилось. Помре старий гетьман, тодi нам треба повернути знов до Польщi. Тiльки в Польщi ми, i пани, й козаки, зможемо вдержати свої права та привiлеї, - сказав Немирич.

 - Я й сам бачу, що нi волi, нi науки Москва не понесе на Україну, а понесе тiльки грубих, здирливих та лайливих бояр, - обiзвався Iван Виговський.

 - Тодi нам треба б заснувати на Українi вищi європейськi школи для мирської науки, унiверситети, от хоч би в Києвi та в Вiнницi або деiнде, - тихо промовив Немирич.

 - Ой, треба б, треба б! нема що й казати. Може, колись i заснуємо, - промовив Iван Виговський i задумався. В його майнула думка, як би то взяти в свої руки гетьманську булаву, щоб здiйснити отi золотi мрiї Немиричевi та й свої на добро, на просвiтнiсть рiдної України.

 - Тiльки шкода, що гетьман знiс унiю... Навiщо було зачiпати унiю?
– обiзвався з кутка старий Остап Виговський.

 - Нi, тату! Унiї нам не треба, - сказав Iван Виговський.
– Од неї в нас тiльки сварка та змагання i мiж нами самими, i в нас з поляками. Найкраще, як дома одне стадо та один пастир. З ляхом дружи, а камiнь за пазухою держи! Ляхи не повиннi микатись в нашi справи, хоч би ми й [були] пiд Польщею.

 Вже мiсяць високо пiдбився вгору, а гостi ще довго сидiли та балакали про невiдому будущину України, про її просвiту та вольнi права. Але в усiх тiльки й мови було про права шляхти, котра в Європi вже втрачувала свої геть-то вже широкi феодальнi привiлеї, як шкiдливi для широкого розвитку народу й городян.

 - Як будемо коли пiд Польщею, то козакам треба зрiвняти свої права з великими привiлеями польської шляхти i стати шляхтичами на Українi; отодi нами нiхто не насмiлиться орудувати по своїй вподобi: нi король, нi сейм в Варшавi, нi цар, нi бояри, - сказав Немирйч, встаючи з-за стола.

 Iван Виговський задумався, похиливши голову, i мовчав. В його мигали думки про уклад на Українi, який треба було запровадити, який здавався Немиричевi i йому найлiпшим.

 "Немирйч каже правду: найлiпше було б, щоб козаки мали права й привiлеї на Українi, якi має польська шляхта в Польщi", - майнула думка в Виговського.

 Чи думали, чи гадали цi найпросвiченiшi люди свого часу на Українi, що великi шляхетськi привiлеї впадуть вагою на народ, i що вони самi потонуть з своїми нащадками в польському шляхетському морi, а їх нащадки, споляченi до п'ят, стануть ворогами Українi й народовi...

 Ще довго балакав Немирич i розказував про пишнi чужоземськi краї. Гостi повечеряли на ганку i розпрощались з господарем. Господар поклав спати Немирича в своєму покої, а сам послався на ганку на лавi i лiг на одпочинок. Але сон не брав його. Мiсяць високо пiднявся на небi, i на ганок впала тiнь. Виговський згадав Олесю, згадав Київ в мiсячному сяєвi... А в його думцi виникали якiсь чудовi чужоземськi здоровi мiста десь над Рейном, десь над морем в Голландiї. Вiн неначе бачив кораблi в портах з багатою вантагою усякого дорогого краму, нiби бачив якiсь собори пишнi, високi, бачив школи. I це усе вiн переносив в своїй думцi на Україну: багатi кораблi уявлялись йому вже на Чорному морi, а школи - в Києвi, на Українi... I йому забажалось взяти в руки булаву, щоб тiльки позаводити це усе i на Українi.

V

Гетьман Богдан вже був старий i часта нездужав. Виговський знав, що йому зосталось недовго жити i передпочував, що вiн сам швидко буде обраний на гетьмана. Сам Богдан, вже зовсiм слабий, покликав до себе старшину i просив вибрати за гетьмана не свого молоденького сина Юрiя, а досвiдного у всiх козацьких справах Iвана Виговського або полковника Лисницького. Наїжджаючи в Київ до Олесi, Виговський оповiдав Олесi про волю гетьмана, про свої надiї. Честолюбнiй Олесi ця думка сподобалась.