Гетьман Іван Виговський

 - Просимо до господи! до свiтлицi!
– просив генеральний писар Немирича.

 - Спасибi! Навiщо йти до свiтлицi, коли й тут гарно... Сiдаймо тут та побалакаємо, бо я оце хапком прибiг до Чигирина, летiв день i нiч, - сказав Немирич i не сiв, а нiби впав як пiдкошений на стiльчик.

 - Що ж там таке трапилось? Звiдкiль ясновельможний староста прибiг до нас, так що й воронi твої вкрились пiною, як я оце бачу?
– спитав Iван Виговський в Немирича.

 - Просто з венгерського стану навiсного Ракочiя з-пiд Люблiна, - сказав Немирич.

 - Чого ж ваша вельможнiсть там був?
– спитав старий Остап.

 - Як чого? Я ж пристав до Ракочiя з паном Грондським та з польськими панами дисидентами, соцiнiанами. Нас багато перейшло до Ракочiя, i оце ми бились з королiвським вiйськом. Провчили ми добре короля Яна-Казимiра! Багато панiв присягло на вiрнiсть Ракочiєвi, багато мiстечок та мiст ми поздавали самохiть трансiльванському князевi, щоб провчити короля Яся. Нехай знає Ясь, як небезпечно зачiпати шляхту. Хотiв вiн обчикрижити нашi права i стати неомежованим монархом, щоб керувати панами, як слугами. А ми його самого вигнали з Варшави. Ракочiй вже в Варшавi з вiйськом.

 - Невже!
– крикнули всi в один голос.

 - Вже! Але був вiн в Варшавi довгенько, та оце його вже витиснули з Варшави, бо Богдановi спiльники отi Ракочiєвi вiвчарi та свинопаси, не вартi доброго слова.

 - Знаю, знаю! Вони вчились воювати, певно, на запiчку або на печi, отi вiвчарi, волохи та венгри, а не на полi битв, - обiзвався Iван Виговський.

 - Вже чи так, чи iнак, а Ян-Казимiр буде пам'ятати до нових вiникiв, як небезпечно зачiпати шляхту. Шляхта ще й переднiше була пооддавала польськi мiста шведам i присягла на пiдданство Карловi Густавовi, щоб показати Яновi-Казимiровi, що шляхта в Польщi дужча за короля i зробить, що схоче. Тодi Ян-Казимiр мусив тiкати в Сiлезiю. А тепер i ми з Ракочiєм дали йому пам'ятного, здорово приборкали його, нехай не квапиться обтинати нашi права. Король хотiв приборкати шляхту, але шляхта не пошилась в дурнi i приборкала короля.

 - То ваша милiсть вкупi з шведами бились з королем?
– спитав Данило Виговський.

 - Авжеж бився! Ще б пак не битись, коли Ян-Казимiр намiрився обтяти нашi привiлеї i стати монархом над шляхтою. Я перейшов був до шведiв, а потiм оце ходив вкупi з вiйськом Ракочiя на Варшаву. Нiяк не всиджу вдома, коли яке ледащо зачепить шляхту, - сказав Немирич, - але тепер, коли ми короля вже добре провчили, я покинув Ракочiя i оце прибiг просто з Ракочiєвого стану до гетьмана. Оце зараз поїду до гетьмана...

 Немирич жваво пiдвiвся, неначе пiдскочив, i вже насторочився бiгти по сходах.

 - Гетьман нiкого тепер не пускає до себе, вiн давно слабує. Тут тiльки що були посли од шведського короля та од Ракочiя. Гетьман вирядив послiв i лiг на лiжко, бо дуже втомився. Здається, вiн вже на ладан дише. Та чого ж вам, вельможний пане, так приспiло доконче бачитись з гетьманом?
– сказав Iван Виговський.

 - Хочу оповiстити йому щиру правду про його спiльника Ракочiя i його вiйсько. Ракочiй не вартий доброго слова, не вартий того, щоб з ним держати спiл. А вже його вiйсько, тi венгри та волохи, та усякi греки, та усякi заволоки, то не лицарi чеснi, а правдивi розбишаки. Не вартi вони, щоб ми держали з ними спiл. Краще йти в супряжичi з чортами, нiж з ними. Зараз поїду до гетьмана!

 Немирич, нервовий на вдачу, жвавий, непосидючий та палкий, вже кинувся з ганку, щоб вскочити в ридван. Iван Виговський вдержав його за руку.

 - Ласкавий пане! Гетьман слабий; вас сьогоднi не пустять до гетьмана. Сiдайте та одпочиньте з дороги, бо ви стривоженi та втомленi. Побалакайте з нами та оповiдайте нам докладно, чого там накоїли тi супряжичi з дiдьками. Будь ласка, ваша милiсть, сiдайте та втихомиртесь!
– впрошував Iван Виговський.

 Немирич сiв на стiлець. Спокiйна, тиха вдача Виговського, його тихий та привiтний голос неначе свiжим вiтерцем подихнули на палку, неспокiйну Немиричеву вдачу. Немирич сiв i почав оповiдати, але все повертався на усi боки, неначе його силою посадили на стiльцi, неначе хтось держав його силою на одному мiсцi i не давав йому знятись з мiсця i полетiти в гетьманський двiр. Нервовий та ворушкий Немирич своєю неспокiйною вдачею був схожий на запорожця, але з коша не запорозького, а шляхетського. Вiн був ладен кидатись в усякi битви, переходити з шведського стану до Ракочiєвого або й до iншого, аби захистити привiлеї шляхти.

 - Ракочiєве вiйсько - це якась наволоч, а не лицарське вiйсько, це ватага диких волоських вiвчарiв та венгерських свинопасiв та пастухiв. А до їх поприставали нашi надднiпрянськi левенцi, що живляться вiйною, та якiсь волоцюги, та пройдисвiти греки, та усяка наволоч. Чи вступлять в село польське або мiстечко, зараз грабують, палять, руйнують, рiжуть товар, вiвцi, кури, качки, свинi, розкладають багаття в загородах, смалять, патрають поросята, їдять, п'ють, а потiм посваряться, полаються за здобуток i давай самi битись та рiзатись! В їх все гульня та рiзанина. Вони нiчого путящого для нас не зроблять. Це Батиєва дика татарська орда, а не вiйсько. Польська шляхта, соцiнiани кинули Ракочiя. Кинув його i я. Менi сором бути в спiлцi з цiєю дикою ордою. Шведи... О! Це iнша рiч! Шведи - це шляхетнi лицарi: з ними варто держати спiл. А Ракочiєвi трансiльванцi... пху! Нi! Зараз поїду до гетьмана i усе докладно заповiщу. Нехай порве спiл з Ракочiєм!

 I Немирич знов пiдвiвся, щоб бiгти до гетьмана. Карi чималi очi його блищали. Шляхетне високе чоло лиснiло од поту в одлисках вечiрнього сонця. Ненависнiсть до дикої Ракочiєвої орди блищала в очах, виявлялась в нервовому лицi. Його брала нетерплячка, так що вiн не мiг всидiти на мiсцi.

 - Вельможний дорогий друже! Спокiй в цих справах переднiше за все й вартнiше за все. Сiдайте та вип'ємо по кубковi доброго меду та побалакаємо. А завтра, як дiждемо та живi будемо, то й пiдемо до гетьмана. Може, вiн подужчає до завтрього. Скидайте, carissime amice*, (* Дорогий друже (латин.), - Упоряд.) кунтуш та кольчугу i будете в нас дорогим гостем!
– сказав Iван Виговський i тихенько бiлою, але жилавою рукою, зсунув з його плечей кунтуш, а далi почав одчiплювати шаблю та витягати з-за череса пiстоль та кинджал.

 - Коханий пане! ой, не здiймай з мене кунтуша, бо я таки зараз думаю побалакати з гетьманом!
– сказав Немирич i знов насунув на плечi кунтуш.

 - Не доступитесь сьогоднi до гетьмана, бо вiн нездужає, про це нема що й казати... Чоловiче! випрягай конi та одведи до станi!
– гукнув Iван Виговський до погонича. Немирич трохи заспокоївся. Iван Виговський плеснув тричi в долонi. Старий Ярема принiс здоровий жбдн меду. Данило поналивав медом срiбнi кубки. Немирич вхопив кубка обома руками i втопив гарячi смажнi уста в холодний напиток, заспокоїв жагу i став i сам спокiйнiший. Випивши кухоль холодного меду, вiн глибоко зiтхнув, неначе з самого дна нервових персiв, i його очi одразу стали спокiйнiшi: їх гарячий блиск трохи пригас. Вiн скинув кунтуш, одчепив шаблю, а потiм скинув тонку кольчугу, сiв i заспокоївся.

 - Навiщо це ваша милiсть їхала в кольчузi, коли в нашому краї, хвалить Бога, нiгде нема битви?
– спитав Тетеря.

 - А задля того, що по всьому Подiллi блукають ватаги надднiстрянських левенцiв та диких волоських заволок. Ракочiєва армiя потягла за собою довгого хвоста з розбишакiв та усяких волоцюг, неначе Батиєва дика орда. Ой, пiду я хоч аж в обляги до гетьмана та застережу його од тих розбишак. Може, до гетьмана якось таки доступлюсь.

 I Немирич знов схопився з мiсця. Його брала така нетерплячка, що вiн i попару не знаходив, заметушився, парка парив, шукаючи своєї зброї.

 - Ласкавий друже! Нехай вже зостається на завтра ця справа. Ваша милiсть завсiди або на вiйнi, або коло книжки та коло науки, а все не всидить без дiла, - сказав Iван Виговський.

 - Це правда. Марс та мудра Мiнерва - це улюбленi боги вашої милостi. Од шаблi та до книжки, од книжки та до шаблі, в цьому усе ваше життя, - обiзвався Тетеря.

 - Нi, оце менi довелося тепер од шаблi та до шаблi, од меча та до списа, од шведiв та до Ракочiя. Намахався я шаблею на Яна-Казимiра вкупi з польськими панами. Але ж буде йому втямки, як зачiпати нашi шляхетськi привiлеї, нашу шляхетську вольнiсть!
– сказав Немирич.